В Україні перша фінансова система була сформована за часів Київської Русі. Казна князя називалася скотницею, а казначей — скотником. Для ведення фінансових операцій використовувались гривні. За гетьманування Б. Хмельницького була організована державна скарбниця, запроваджено податкову систему. Основну масу податків сплачували селяни, ремісники і купці, частково і рядові козаки. Доходи української шляхти, козацької старшини і православного духовенства не оподатковувались. Крім того, джерелами фінансових надходжень були земельний фонд гетьманського управління, промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду, мито за право торгівлі, яке сплачували міщани, митні збори від зовнішньої торгівлі та ін. Організатором казни та її управителем був Б. Хмельницький, безпосередньо казною відав підскарбій, у якого був помічник, що відповідав за оренду. Полковники і сотники управляли місцевими фінансами відповідних адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів. Заохочувалися ввезення в країну золота і обмеження його вивозу, експорт товарів, встановлювались захисні ввізні та вивізні мита, що відповідало вимогам політики меркантилізму. За царювання Петра І скарбницю в Україні було ліквідовано, почався відплив фінансових ресурсів у Росію. Остаточно українську фінансову систему було ліквідовано за правління Катерини П.

Фінансова система України як адміністративно-територіальної складової СРСР існувала символічно, оскільки податкова система, бюджет та інші її елементи затверджувалися і управлялися урядом СРСР. З України продовжувався відплив фінансових ресурсів, який значною мірою компенсувався сприятливими для неї цінами на енергоносії, капіталовкладеннями та ін.

Після розпаду СРСР Україна почала формувати свою фінансову систему, її основними недоліками виявились переважання непрямих податків у структурі доходів державного бюджету (до 70 %), надмірний централізм (у 1996 р. через державний бюджет перерозподілялося понад 80 % національного доходу), несвоєчасне затвердження і недосконала методика формування бюджету, відсутність чітких пріоритетів при розподілі акумульованих коштів, низька питома вага місцевих бюджетів, розбіжності між статтями затверджуваних бюджетів та їх виконанням тощо.

Центральною ланкою фінансових систем є державні бюджети, в процесі фінансування яких формуються бюджетні системи.

Державні бюджети та бюджетні системи.

У найпростішому вигляді державні бюджети — це заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом кошторис усіх щорічних доходів і витрат держави.

Сутність бюджету кожної країни визначають соціально-економічний устрій суспільства, рівень розвитку продуктивних сил, природа типів і форм економічної власності, виконувані державою функції та інші фактори.

Державний бюджет — система відносин економічної власності між різними гілками влади та іншими економічними суб'єктами з приводу вилучення частки виробленого необхідного {додаткового продукту та його витратна виконувані державою цілі.

Уперше (майже 500 років тому) спробу розробити засади державних фінансів здійснив середньовічний арабський мислитель Ібн Хальдун (1332— 1406). Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів і послуг та ін., тому державні фінанси, зокрема податки та видатки держави, є елементом цивілізації. З розширенням функцій держави неминуче зростають податки, величина яких повинна залежати насамперед від стимулювання ними ділової активності. Це положення акцентує на ефективності податків і діяльності держави. Ібн Хальдун вважав, що критеріями оподаткування у буржуазному суспільстві повинні бути справедливість, рівність, платоспроможність таін., і застерігав від вилучення державою виробництва і комерції з рук приватних осіб. Таке трактування частково збігається зі сформульованими наприкінці XX ст. П.-Б. Самуельсоном та Д. Нордхаузом критеріями оцінки основних функцій держави — справедливістю, ефективністю і стабільністю.

Справедливість передбачає більшу участь багатих людей у фінансуванні соціальних програм, спрямованих на підтримку бідніших верств населення. Механізмом її реалізації є податкова політика.

Ефективність означає сприяння держави процесу переливання капіталів, пожвавленню ділової активності, раціональному використанню ресурсів тощо через механізм оподаткування, кредитування, регулювання грошового обігу.

Стабільність — це спрямованість фінансової політики на послаблення кризових явищ в економіці та стимулювання пожвавлення і підйому в оптимальних масштабах.

Й. Шумпетер вважав, що державний бюджет органічно залежить від еволюції економічної системи, соціальної організації суспільства. Надмірні податки суперечать потребам суспільства, гальмують продуктивне та ефективне економічне зростання, що, в свою чергу, руйнує фінансову базу правової держави.

Група західних учених (американські економісти Е. Хансен, Дж.-Б. Кларк, Р. Масгрейв та ін.) розглядає державний бюджет як один з найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності, важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Державні фінанси, на думку Дж.-М.-Дж. Б'юкенена, повинні сприяти довготривалому розвитку і процвітанню.

Деякі економісти (Дж. Кейнс, С. Харріс та ін.) намагались довести сприятливий вплив на розвиток економіки навіть бюджетних дефіцитів, мотивуючи це тим, що зростаючі витрати державного бюджету йдуть на оздоровлення приватних компаній, оплату численних державних замовлень великим корпораціям, громадські роботи тощо.

Учені теоретично обґрунтовують необхідність великого державного бюджету з огляду на зростаючу потребу в задоволенні суспільних та колективних благ — освіти, охорони здоров'я, національної безпеки, правопорядку, охорони навколишнього середовища та ін. Так, згідно з поглядами Р. Масгрейва функціями суспільних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, коригування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості за достатньої стабільності цін. Споживання таких благ повинно відбуватися за підвищення загального добробуту. При зростанні добробуту певної соціальної верстви або групи не повинен змінюватися життєвий рівень інших верств населення. У західній економічній літературі ці принципи дістали назву "оптимум Парето".

При складанні державного бюджету найчастіше використовують метод бюджетного обчислення (безпосередніх оцінок), за якого розміри бюджетних витрат від доходів встановлює міністерство фінансів країни на основі ретельного вивчення основних показників економічної кон'юнктури та їх динаміки (у СІЛА, Німеччині, Великобританії та ін.).

Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни у взаємодії, а отже, взаємодоповненні, взаємопроникненні, взаємозапереченні тощо.

Цілісність бюджетної системи забезпечується детальною узгодженістю доходів і витрат уряду, закріпленою в юридичних нормах. Бюджетна система залежить від державного устрою країни, її економічної, політичної та інших підсистем і формується з двох або трьох ланок. Так, бюджетна система унітарних (єдиних) держав (Великобританії, Франції) складається лише з двох ланок — державного і місцевого бюджетів. До бюджетної системи федеральних держав входить ще третя (середня) ланка — бюджети членів федерації: у США — бюджети штатів, у Німеччині — земель, у Швейцарії — кантонів, у колишньому СРСР — республік. Після проголошення незалежності в Україні її бюджетна система стала змішаною. Наявність Автономної Республіки Крим, уряд якої складає і затверджує свій бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступеневою. Усі інші ланки бюджетної системи двоступеневі.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладено функції оборони, управління народним господарством, здійснення зовнішніх зв'язків держави, охорони кордонів, пошти, зв'язку, залізниці, грошового обігу та ін. Зростає роль державного бюджету у розвитку освіти, охорони довкілля, соціального забезпечення, перерозподілі національного доходу тощо.

Місцеві бюджети виконують функції розвитку комунального господарства, будівництва певних об'єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвитку охорони здоров'я (частково), утримання поліції та ін.

Акумульовані державою у бюджеті величезні кошти (у США майже 33 % ВВП, у Німеччині, Франції та інших країнах — від 50 до 55 %) є найважливішим узагальнюючим показником розвитку соціально-економічних функцій держави, одержавлення економічної власності, регулювання макроекономічних процесів тощо. За НТР держава забезпечує також розвиток науки (насамперед фундаментальних наукових досліджень), наукомістких галузей і виробництв, проводить активну структурну політику та виконує інші функції.

Державні доходи.

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків: подохідний, податок на прибуток компаній, акцизи, митні збори, доходи від випущених центральним урядом державних позик та об'єктів державної власності. Доходи місцевих бюджетів формують за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.). Доходи бюджетів членів федерації (у США — штатів, Німеччині — земель) також формуються за рахунок податків (у США — непрямих, Німеччині — прямих), випуску позик.

В Україні основними джерелами формування зведеного бюджету, до якого належать державний і місцевий бюджети, цільові позабюджетні фонди (пенсійний, зайнятості, інноваційний та інші), є податок з прибутку підприємств, податок на додану вартість, податок у пенсійний фонд.

В унітарних державах питома вага центральних бюджетів становить майже 75 % усіх витрат, у федеральних значно менше: у США — приблизно 60 %, у Німеччині — понад 40 %. У цих державах бюджетна система централізована, затверджена центральним урядом, який