Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення нових життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококваліфікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традиційних галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удосконалення механізму управління та організації праці; показує, що орієнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організацій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових досліджень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.

Нині на венчурний бізнес припадає чотири п'ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об'єднання, як правило, декількох юридичних або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспільної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перспективної ідеї організувати нову фірму; "ризикового" капіталу для фінансування.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес має такі характерні особливості:

• фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвестори йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втратити чимало коштів. Таке "ризикове" вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурного бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комерційної реалізації перспективної технології;

• участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, частка не перевищує 50%), тобто "ризиковий" капітал розміщується не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприємства, що фінансується;

• активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладений капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства. У зв'язку з цим ризикові інвестори часто не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні управлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.

Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.

Обсяг венчурного капіталу у США до початку 90-х рр. перевищував 30 млрд дол., у країні функціонувало біля 200 компаній венчурного капіталу. Для сприяння їхній діяльності була створена Національна асоціація венчурного капіталу США. Венчурний бізнес у цій розвинутій державі сконцентрований у найбільш наукомістких галузях: у виробництві напівпровідників, комп'ютерів, програмного забезпечення. Результатом діяльності венчурів стали такі вироби, як целофан, кулькова авторучка, вертоліт, турбореактивний двигун, кінескоп, інсулін, кольорова фотозйомка і фотодрук, ксерографія, мікропроцесор та ін.

У Західній Європі швидко розвивається ринок венчурного капіталу у Голландії, Німеччині, Італії.

Сучасні венчурні підприємства є мобільними структурами, для яких притаманна висока та цілеспрямована активність. Це пояснюється, у першу чергу, прямою особистою зацікавленістю робітників підприємства та інвесторів у швидкій успішній реалізації ідеї (технології, об'єкта, винаходу), що розробляється, причому з мінімальними витратами. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації проекту венчурні (малі інвестиційні) фірми можуть навіть конкурувати з великими промисловими компаніями.

Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетворюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелектуальні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихідних послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інноваційною орієнтацією.

Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:

• інкубатор;

• технологічний парк;

• технополіс;

• регіон науки і технологій.

Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реалізацію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.

Інкубатори надають початківцям доступні за цінами приміщення в оренду, консультаційні послуги, допомогу в управлінні. Фахівці високої кваліфікації забезпечують координацію ділових операцій, за сприянням інкубатора відкриваються можливості отримання банківських кредитів та інших джерел фінансування. Іноді й самі інкубатори надають капітал новостворюваним фірмам, що обслуговуються. Інкубатори, у свою чергу, отримують фінансову підтримку від приватних інвесторів, державних і некомерційних організацій, навчальних закладів.

Фірма-клієнт залежно від її технологічного профілю користується набором послуг інкубатора. Інкубаційний період новостворюваного підприємства-клієнта, як правило, 2-3 роки (рідше 4-5 років). По завершенні цього строку вона залишає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Таким чином, інкубатори створюють сприятливий мікроклімат для початківців, дозволяють уникнути багатьох помилок та можливих втрат на шляху входження у бізнес. Бізнес-інкубатори як юридично і господарчо самостійні прибуткові організації насамперед займаються розвитком незалежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конкретної товарної продукції.

Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є науково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання — формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, а до складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідницький, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, промислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (наприклад, проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрямком). Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.

Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, функціонально об'єднаних навколо великого центру наукових, проектно- конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і середніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструктури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом. Світовий досвід свідчить, що рівень корисної дії технопарків із заснуванням молодих інноваційних фірм досить великий. Вони випускають з-під свого даху близько 80% міцних малих фірм від загальної кількості, що приймаються до технопарків.

Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі окремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економічних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збігаються з межами цілого адміністративного району.

В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково- виробничий комплекс — єдине ціле, оскільки нові технології, що створюються у наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові заклади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і побутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інститути, зони відпочинку, культурні заклади та ін. На перспективність такого регіону впливають природні умови. Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.

Суть технопаркових структур — створення особливої інфраструктури, у тому числі інкубаторів інноваційного бізнесу, консалтингових, інформаційних, сервісних та інших фірм, що забезпечує зв'язок наукового центру та бізнесу, породжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній передачі інновацій на ринок за участю їх розробників.

Головними напрямками державної політики, спрямованої на підвищення технічного рівня, поліпшення якості і відповідно конкурентоспроможності продукції підприємств-виробників, повинні стати стимулювання інноваційної діяльності і забезпечення підприємств інформацією про новітню техніку та технології.

Стимулювання технологічного оновлення підприємництва полягає у державній фінансовій та організаційній підтримці інноваційної діяльності і може здійснюватись шляхом: надання допомоги у проведенні досліджень та впровадженні інновацій; сприяння інтенсифікації трансферу технологій; надання консультаційних послуг у сфері інновацій та нових технологій; створення мережі технопарків і технополісів, використання сприятливого режиму інвестиційної та інноваційної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах.

Державна фінансова підтримка та пільговий режим інноваційної діяльності повинні стати прискорювачами розвитку в Україні техно- паркових структур. Поряд із законодавчим, нормативним і методичним забезпеченнями суттєвого вдосконалення потребує організаційне забезпечення процесу створення та функціонування технопарків. Розвиток системи організаційних структур інноваційного типу слід здійснювати поетапно, за спеціально сформованою державною програмою, на основі використання чіткого механізму планування інноваційного підприємництва та зарубіжної практики.

З метою ефективного використання можливостей інноваційного підприємництва для розвитку національної економіки доцільно також:

• створити сприятливі умови та забезпечити захист інтересів виробничих підприємств, що здійснюють випуск конкурентоспроможної продукції; відпрацювати механізм державного фінансування інноваційної діяльності суб'єктів бізнесу у високотехнологічних та наукомістких галузях;

• вжити заходів щодо передачі на пільгових умовах суб'єктам малого підприємництва, вільних виробничих