І лише за царювання Катерини II з'явилися будинки для психічнохворих, відкрилося декілька установ для нагляду за інвалідами і сиротами [2].

На початку XVIII століття у слов'янських мовах починає вживатися слово «інвалід» (безсилий, слабкий, важко поранений), яке прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні «відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність». Термін «інвалід» походить до латинського кореня (valid - «діючий, повноцінний, здатний») і в буквальному перекладі може означати «непридатний», «неповноцінний» У російському слововживанні, починаючи із часів Петра I, таку назву отримували військовослужбовці, які внаслідок захворювання, поранення або каліцтва були нездатні нести військову службу і яких направляли для дослужування на цивільні посади. Характерно, що в Західній Європі дане слово мало такий же відтінок, тобто стосувалося в першу чергу, увічених воїнів. Із другої половини XIX ст. термін поширюється й на цивільних осіб, що також стали жертвами війни, - розвиток озброєнь і розширення масштабів війн усе більше піддавали мирне населення всім небезпекам військових конфліктів [9].

Основні зміни у ставленні суспільства до психічно хворих та осіб із почуттєвими збуреннями можна було спостерегти наприкінці XVIII - на початку XIX ст.

Загальноприйнятим ствердженням є те, що гуманістичні реформи започаткував французький лікар Пінел (1745-1826), котрий наказав зняти кайдани з психічно хворих. Першу науково обґрунтовану працю про психічні недуги написав у 1838 році Французький лікар Есквірол. До кінця XIX ст. ним було відкрито ряд інтернатів- шпиталів для лікування психічно хворих. У 1844 році у США створено асоціацію медичних американських шпиталів для божевільних. Пізніше згадане товариство стало називатися Американська Психіатрична Асоціація [1].

У XIX столітті відношення до фізично та психічно хворих людей починає розглядатися не тільки як прояв гуманності, але і як засіб самозбереження суспільства: потрапляючи на вулицю, такі люди ставали причиною зростання злочинності, асоціальної поведінки.

Починає створюватися законодавча база, з'являються спецустанови, поширюється рух на захист аномальних дітей, з'являються органи, контролюючі діяльність спец. установ, організовуючі індивідуальну опіку над недоумкуватими.

Нарешті після Другої світової війни в руслі загального руху щодо формулювання й захисту прав людини в цілому й окремих категоріях населення зокрема відбувається формування поняття «інвалід», що ставиться до всіх осіб, які мають фізичні, психічні або інтелектуальні обмеження життєдіяльності. Це було викликано рядом причин:*

прогрес розвитку економіки, освіти, культури і соціального життя суспільства зажадав людей з високорозвинутим інтелектом;

введення обов'язкового навчання в країнах, що розвиваються, і підвищення загального освітнього цензу висунули проблему диференціації навчання за пізнавальними можливостями;

у міжнародному масштабі одержала розвиток проблема прав людини [10].

Особливу увагу проблемі прав людини приділяє ООН. У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини. Це документ, який визначає права людини в різних галузях.

Відповідно цього документа:

всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах;

кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність;

всі люди рівні перед законом і мають право на захист закону;

ніхто не може піддаватися втручанню в особисте і сімейне життя;

кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки його гідності і для вільного розвитку його особи прав в різних областях;

кожна людина має право на освіту [6 ].

У 1959 р., розвиваючи положення Загальної декларації прав людини, Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію прав дитини. На основі цього документа дитина з причини її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і турботи. У Декларації підкреслюється, що людство зобов'язане дати дитині все краще, що воно має. У ній проголошено 10 принципів прав і свобод дитині. Один з них безпосередньо відноситься до дітей, що мають дефекти в розвитку: «Дитині, яка є неповноцінною у фізичних, психічних або соціальних відносинах, повинні забезпечуватися спеціальний режим, освіта і турботи, необхідні, зважаючи на його особливий стан» [5].

Відмітимо, що проблема виховання і навчання дітей з недоліками в розвитку зростає до рівня міжнародної. Багато міжнародних організацій придяляють увагу цій проблемі: ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці, Міжнародна ліга суспільств допомоги розумово неповноцінним людям тощо [6].

Зусилля цих організацій направлені на вирішення цілого ряду проблем:

розробку методів і критеріїв діагностики відхилень;

визначення обов' язків держав стосовно цих осіб;

вивчення шляхів вдосконалення системи допомоги цим особам;

розробку правового положення інвалідів та ін.

У 1960 р. в Женеві відбулася XXIII Міжнародна конференція з народної освіти, яка прийняла Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти. У Конвенції наголошувалося, що аномальні діти, залежно від своїх можливостей, мають право на освіту в спецустановах і у звичайних школах серед нормальних однолітків. Конвенція розробила ряд рекомендацій з питань організації спеціальної освіти: раннє виявлення розумово відсталих дітей, використання методів діагностики, що забезпечують граничну об'єктивність, здійснення обов'язкової і безкоштовної освіти розумово відсталих дітей [4].

1969 р. - Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію соціального добробуту, до якої увійшли положення Конвенції про посібники з інвалідності. Передбачався також захист прав