На ранньому етапі розвитку суспільства у різних культурах спостерігаються вірування у демонічне походження хвороб та патологічних станів людини. Глибоке коріння вони мають і у свідомості українського народу, що відбилося в українських обрядах і фольклорі, у численних піснях, замовленнях, апокрифічних молитвах.
У різних народів тотемний характер свідомості змушував людину звертатися по допомогу вилікування до сонця, рослин, тварин, каменів, а також приносити жертву. За свідченням відомого етнографа Е. Тайлора, в Перу, коли захворювала жінка чи інша поважна людина, приносили у жертву божеству одного із своїх синів; греки віддавали богам злочинців та полонених; на Цейлоні знахар лікував людину від припадків, приносячи у жертву птахів; у єгипетських храмах люди залишали зліпки своїх рук або ніг, що були уражені хворобою [1].
В епоху рабовласництва такі діти підлягали фізичному знищенню. Загальновідомі зображення вбивства хворих дітей та дітей з вадами фізичного розвитку у Стародавній Греції, що описані у творах Аристотеля, Платона і Сенеки. Цікаво, що там шанувалися військові інваліди, які утримувалися за рахунок республіки. Римляни надавали воїнам, що зазнали у військових діях поранень та каліцтва, земельні ділянки, частку здобичі, а пізніше ставили їх на грошове утримання. Сенека писав: «Треба вбивати виродків і топити тих дітей, які народжуються на світло кволими і спотвореними. Так треба поступати не із-за гніву і досади, а керуючись правилами розуму: відокремлювати непридатне від здорового» [10].
У феодальному ладі, коли дуже великий був вплив церкви, будь-яке відхилення від норми розцінювалося, як прояв «злого духу». Такі люди піддавалися гонінням, усуненням від всякого суспільного життя і навіть тортурам інквізиції.
Певні відхилення від норми спричинюють у людей реакцію, що зумовлена роллю культурних цінностей, традицій, уявлень про прекрасне і некрасиве. Так, у гвінейському племені Вогео, дітей, народжених з явними фізичними вадами, хоронять живими, але діти, які були скалічені пізніше, оточені любов'ю й увагою з боку дорослих. Серед східних папаунгів вважається за вдачу мати на руці зайвий палець і надзвичайним щастям - бути народженим із «заячою губою» [1].
Відомо також, що гарем одного з султанів Османської імперії складався тільки з жінок з фізичними недоліками. На здивовані питання він відповідав, що таку пристрасну і ніжну любов, яку дарують йому мешканки його гарему, не може дати жодна здорова жінка, а краса їх душ затьмарює тілесні недоліки.
Зародження християнства відкрило новий погляд на сенс буття, людину як найвищу цінність у житті, що створена за образом і подобою Божою, яка є відблиском Світового Розуму, Любові, Свободи Волі. Всі люди рівні перед вищим Творцем, а кожна людина, незважаючи на зовнішній вигляд, хворобу, порушення фізичного чи розумового стану, є втіленням Храму Божого. Усе життя земне отримало іншу невидиму основу.
Християнська традиція милосердного, добродійного ставлення до неповносправних людей простежується ще за часів Давньоруської держави. Так, у «Літописі Руському за Іпатським списком» згадується, що князь Володимир «бо любив книжні слова і одного разу почув читане в Євангелії»: «блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» і далі «повелів спорядити вози і накладав хлібів, м'яса, риби і овочів різних, і мед у бочках, а в других квас. І стали возити по городу, запитуючи: «Де недужі чи старці, що не можуть ходити? І тим роздавали все на потребу» [3].
В українській і російській мовах до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як «калика», «калька», «хромец», «слепец» (давньоруською), що знаходимо у пам'ятках давньоруської літератури. Так в Уставі князя Володимира Святославича серед переліку метрополічих та церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них - «калика, хромец» [9].
Питання соціального захисту покалічених, хромих і сліпих відбито в Уставах князей Ярослава, Володимира, Всеволода. Наприклад, калічення членів, зокрема відняття руки чи ноги, прирівнювалося до вбивства. За цей злочин необхідно було сплатити штраф у розмірі 40 гривень, як і за позбавлення життя. В Уставі Ярослава приділяється увага захисту хворої людини від розлучення з чоловіком (жінкою), визначається необхідність підтримки подружжя у важкі хвилини життя. «Аще будешь жене ликии недуг, или слепа, или долгая болезнь, про то еа не пустити»
У пам'ятці слов'янської публіцистики «Сто- главі» привертається увага до убогих, злиденних, які не можуть самостійно заробляти собі на життя через хворобу: «А которые будут чернцы стары или больны, не могут делати й под началом быти» влаштовуються у монастирі, де забезпечуються їжею, одежою разом з іншими братами. У цей час відкриваються богодільні для жінок і чоловіків і «тех прокаженных й престарившихся не могуших нигдеже главу поклонити» [3].
Подібні укази були прийняті при Івані Грозному (про необхідність піклування хворих, убогих і позбавлених розуму), в царстві Федора Олексійовича (укази, що забороняли бродити по вулицях жебракам, убогим, юродам, що зобов'язують відкривати для них богадільні, поміщати «дурнів» у монастирі.
У епоху Петра I деякі бояри, не бажаючи віддавати своїх чад держслужбу, стали відправляти їх під виглядом «дурнів» в монастирі. Петро видав декілька указів «про дурнів», де визначав ознаки дурнів, щоб уникнути симуляції. «Дурнем» Петро визнавав тих, хто «відповіді учинити не може, не годиться ні в яку науку і службу, нерухоме до порожнього приводить, беспутство марнує». Проте ці укази не зробили
