1971 р. - приймається Декларація про права розумово відсталих осіб. Декларація визнає необхідним надання розумово відсталим особам допомоги в розвитку їх здібностей, сприяння в залученні їх до нормального життя в суспільстві. Особливо підкреслюється положення про те, що розумово відсталі люди мають ті ж права, що й інші: право на освіту, навчання, лікування, працю, а також мають право на матеріальне забезпечення і на задовільний життєвий рівень.

1975 р. - Генеральна Асамблея ООН проголосила Декларацію про права інвалідів. У цьому документі уточнені і розширені права аномальних осіб, дане визначення поняття «інвалід».

1983 р. - проголошена Конвенція про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів.

1989 р. - прийнята Конвенція про права дитини - «світова конституція прав дитини», документ проголосив ПРАВОВУ відповідальність держав, що прийняли її, за дії по відношенню до дітей. Вона визначила 4 основні вимоги, що забезпечують права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (ст.6). Сформулювала 2 основоположних принципи:

дитина є самостійним суб'єктом права;

інтереси дітей мають пріоритет перед потребами сім'ї, суспільства, релігії [5].

Конвенція - це документ високого соціально- етичного значення, що визнає будь-яку дитину частиною людства, і високого педагогічного значення, що визначає інший характер відносин до дітей: доброзичливість і рівноправ'я. У нашій країні Конвенція вступила в силу в 1990 р. Особлива увага в Конвенції приділена дітям-інвалідам (див. ст. 23). У ній закріплено право дітей з відхиленнями в розвитку вести повноцінне й гідне життя в умовах, які забезпечують їх достоїнство, сприяють впевненості в собі й полегшують їх активну участь у житті суспільства (ст. 23); право неповноцінної дитини на особливу турботу й допомогу, що повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, з метою забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності й доступу до засобів відпочинку таким чином, що приводить до найбільш повного по можливості залучення дитини в соціальне життя й досягнення розвитку його особистості, включаючи культурний і духовний розвиток дитини [4].

Положення про захист прав інвалідів містяться також у таких документах, як Декларація соціального прогресу й розвитку, Принципи захисту психічно хворих осіб і поліпшення психічної допомоги й т. п.

Інтегративним документом, що охоплює всі сторони життєдіяльності інвалідів, є Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів, затверджені ООН в 1994 р. Ідеологія Правил, заснована на принципі забезпечення рівних можливостей, припускає, що інваліди є членами суспільства й мають право залишатися жити у своїх громадах. Вони повинні одержувати підтримку, в якій мають потребу, у рамках звичайних систем охорони здоров'я, освіти, зайнятості й соціальних послуг. Усього таких правил 20 [9].

Таким чином, загальноприйнятим твердженням є те, що історія розвитку соціальної допомоги особам із відхиленнями здоров'я налічує чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції в суспільне середовище, стрижнем якої на сучасному етапі стала «інклюзія». Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого етапу, в той час як Західна Європа майже три десятиліття знаходиться на його активній стадії.

Отже, на прикладі закордонного досвіду розглянемо деякі основні принципи інклюзивної освіти дітей з обмеженими можливостями з урахуванням перспектив створення подібної системи освіти в українському суспільстві.

Починаючи з 60-х років ХХ століття, результати соціологічних досліджень в США почали засвідчувати суттєву нерівність між школярами. Відповідальність за це явище спочатку було покладено на вчителів, мотивуючи її тим, що вчителями більше уваги завжди приділялося кращим й більш здібним учням. Пізніше британськими соціологами були не тільки підтверджені ці висновки, але й зроблені доповнення - соціальна ієрархія серед школярів не обмежується рамками школи. Джерелом соціальної нерівності, як було доведено, виступає соціальне походження учнів, а особливо проблема нерівності, торкнулася дітей-інвалідів, які виявилися «пасинками та пасербицями» існуючої системи освіти [11]. Ці дослідження визвали серед вчених, і насамперед педагогів, дискусію про необхідність так званої інклюзивної освіти, метою якої має стати інтеграція учнів із різних груп і соціальних прошарків, в тому числі й інвалідів. Пізніше цей термін стали вживати саме для позначення інтеграції в суспільство дітей з обмеженими можливостями.

Основи програми «Інклюзія» були закладені «Реабілітаційним актом» (закон № 93-112 - 1973 р.) і законом про навчання дітей-інвалідів (1974-1975 р.) [11]. У 80-ті роки ХХ століття в Америці почався тривалий процес побудови нових та перебудови старих приміщень із урахуванням потреб людей що мають обмеження в здоров'ї. Та не менш тривалим за попередній виявився процес зміни відношення до людей з обмеженими можливостями оточуючої спільноти, а також змін у свідомості самих людей з обмеженими можливостями. Для вирішення першої проблеми (покращення архітектурного середовища) уряд виділив додаткові фінанси, для другої (роботи з громадянами та самими людьми, що мають обмеження в здоров'ї) почали розроблятися й впроваджуватися в дію спеціальні програми, до яких підключилися фахівці з психології, педагогіки, соціальної роботи, релігії та засобів масової інформації. Звичайно, не обійшлося й без