УДК 005.22

В. М. ШКУРКІНА

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ МЕНЕДЖМЕНТУ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розглядається менеджмент соціокультурної діяльності з позицій системного, синергетичного, діяльнісного підходів. Визначаються складові системи управління. Характеризується синергетичний ефект у менеджменті соціокультурної діяльності. Виокремлюються структурні компоненти діяльності.

Ключові слова: менеджмент, соціокультурна діяльність, синергетика, система управління.

Рассматривается менеджмент социокультурной деятельности с позиций системного, синергетического, деятельност- ного подходов. Определяются составляющие системы управления. Характеризуется синергетический эффект в менеджменте социокультурной деятельности. Выделяются структурные компоненты деятельности.

Ключевые слова: менеджмент, социокультурная деятельность, синергетика, система управления.

In the article the management of social of cultural activity is examined from positions system, sinergistical, activity approaches. Component control system is determined. A sinergistical effect is characterized in the management of of social of cultural activity. The structural components of activity are selected.

Key words: management, socio of cultural activity, synergetics, control system.

Менеджмент розвивався протягом століть у межах теорії та практики управління, перш ніж перетворився у відносно самостійну галузь знання. Однак менеджмент поки що залишається складовою теорії управління. У таких умовах є актуальною розробка теоретичного підґрунтя менеджменту соціокультурної діяльності.

Метою статті є розгляд менеджменту соціокультурної діяльності з позицій системного, синергетичного та діяльнісного підходів.

Системний підхід в управлінні був пов'язаний із застосуванням загальної теорії систем для вирішення управлінських завдань. Він припускає, що керівники повинні розглядати управління соціокультурною діяльністю як сукупність взаємозалежних елементів – люди, структура, завдання, технологія, ресурси.

Складовою загальнонаукової методології є системний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт наукового дослідження. Сутність його полягає в комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем) як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Згідно із системним підходом, система – це цілісність, яка становить єдність закономірно розміщених і взаємопов'язаних частин. Основними ознаками системи є наявність:

найпростіших одиниць – елементів, які її складають;

підсистем – результатів взаємодії елементів;

компонентів – результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати порівняно ізольовано, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;

у структурі системоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;

зв'язку з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розглядати як систему, що має певні взаємопов'язані елементи, підсистеми, компоненти, функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи належать цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізація.

3гідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об'єкта: принцип цілісності, відповідно до якого досліджуваний об'єкт постає як щось поділене на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принцип домінування цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функції системи в цілому, її меті; принцип ієрархічності, що постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам вищого рівня, в результаті чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови; принцип самоорганізації означає, що динамічна система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтворювати або вдосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування з метою підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємозв'язку із зовнішнім середовищем – жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватися і вдосконалюватися адекватно до змін зовнішнього середовища.

Згідно з системним підходом, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують «парними» типами. Виокремлюють такі типи систем: однофункціональні й багатофункціональні; матеріальні й ідеальні (концептуальні); відкриті й закриті; невеликі й великі; прості й складні; статичні й динамічні; детерміновані й стохастичні (ймовірнісні); телеологічні (цілеспрямовані) й ненаправлені; регульовані й нерегульовані.

Головна ідея системної теорії полягає в тому, що жодна дія не починається ізольовано від інших. Кожне рішення впливає на всю систему. Системний підхід у соціокультурному менеджменті дозволяє уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері перетворюється на проблему в іншій.

У 70-і рр. виникла ідея відкритої системи. Соціокультурна ситуація в суспільстві як відкрита система має тенденцію пристосовуватися до дуже різноманітного внутрішнього середовища. Така система залежить від впливу енергії, інформації і матеріалів, що надходять іззовні, має здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі.

На початку 80-х рр. в Україні відновлено дослідження проблем управління, але вже на новій основі. Умовно можна виокремити три напрями, за якими розвивалися дослідження питань управління: 1) загальна теорія управління; 2) соціальне управління; 3) управління виробництвом [6].

Відносно сформувався лише третій з перелічених напрямів, за яким викладається спеціальний курс у вищих навчальних закладах, опубліковано підручники.

Управління соціокультурною діяльністю є складовою теорії соціального управління. Управління культурою не може відбуватися без урахування стану розвитку, надбань, сучасних проблем соціуму.

Загалом менеджмент соціокультурної діяльності як самостійний науковий напрям розвивається з 2000-х р., логіка і методологія предмета поки не вибудувані на рівні тих вимог, що висувають до цієї галузі знань і навчальної дисципліни.

Соціальну систему в управлінні поділяють на дві підсистеми: управлінці та ті, ким управляють.

Управлінська підсистема забезпечує процес цілеспрямованого впливу