УДК 336.146:364.446 Т.О. Мартинова, асп.

Кіровоградський національний технічний університет

Суб'єкти та джерела забезпечення соціально- культурних послуг

В статті розглянуто особливості фінансового забезпечення соціально - культурної сфери державними та приватними закладами і установами, державними страховими фондами, страховими компаніями, недержавними пенсійними фондами, суб'єктами підприємницьких структур, громадськими об'єднаннями. З метою подолання існуючих проблем пропонуються впровадження соціального партнерства між органами державної влади (місцевого самоврядування), бізнесом та громадськістю, соціальні послуги, соціальний сектор, соціально-культурна сфера, суспільні потреби, соціальне партнерство

Важливе значення у формуванні людського капіталу суспільства належить соціальному сектору, який формує духовні цінності суспільства, сприяє зростанню продуктивності праці, впливає на ефективність виробництва та виступає рушійною силою економічного розвитку будь-якої держави.

На сьогодні фінансове забезпечення соціальних послуг населенню стає однією з основних функцій держави. Якщо за командно-адміністративної системи господарювання основна частина видатків бюджету спрямовувалося на розвиток народного господарства, то перехід до ринкової економіки, що супроводжується загальним зниженням рівня життя населення, значною диференціацією доходів, потребує підтримки життєвого рівня населення. Останнім часом ситуація особливо загострилась у зв'язку з хронічною нестачею фінансових ресурсів, що призводе до занепаду об'єктів соціально-культурного призначення, неякісного надання відповідних послуг, а система заходів соціального захисту та існуючі програми соціального спрямування не є ефективними засобами зниження рівня чи подолання бідності в Україні. За цих умов актуальною постає проблема пошуку шляхів удосконалення фінансового забезпечення соціально-культурної сфери.

На сьогодні дослідження теоретичних та практичних аспектів фінансового забезпечення суспільних потреб відображено у працях багатьох вітчизняних вчених- економістів: В. Андрущенка, М. Білик, О. Василика, А. Гальчинського, В. Гейця, А. Гриценка, А. Даниленка, Б. Кваснюка, М. Коробова, Н. Костіної, В. Кравченка, В. Лагутіна, І. Луніної, В. Міщенка, А. Мороза, Є. Науменкової, В. Опаріна, Є. Осадця, А. Пересади, Д. Полозенка, А. Поддєрьогіна, Г. П'ятаченка, М. Савлука, В. Суторміної, В. Федосова, О. Чернявського та інших. Проте, потреба пошуку шляхів удосконалення діючих механізмів фінансового забезпечення соціальної сфери залишається актуальною і потребує подальшого дослідження.

Метою даної статті є дослідження механізмів фінансування соціального сектору та розробка пропозицій щодо удосконалення його фінансового забезпечення.

В сучасних умовах соціально-культурні послуги в нашій державі надаються широким колом суб'єктів: державними та приватними закладами і установами, державними страховими фондами, страховими компаніями, недержавними пенсійними фондами, суб'єктами підприємницьких структур, громадськими об'єднаннями.

Після розпаду СРСР нашій країні залишилась в спадок велика кількість об'єктів соціально-культурного призначення, які і до сьогодні перебувають на державному утриманні. Це школи, вищі навчальні заклади, установи охорони здоров'я, спортивні школи, театри, музеї тощо. І хоча перехід до ринкових відносин сприяв появі приватних закладів соціальної сфери, проте основна частина об'єктів даної галузі все ж таки перебуває на державному утриманні. Фінансування бюджетних закладів та установ соціального сектору здійснюється на основі кошторису доходів та видатків. А кошторисне фінансування, як правило, породжує залишковий метод виділення фінансових ресурсів. І важко визначитися: чи збільшити фінансування освіти, чи охорони здоров'я? Це є дуже складним питанням, особливо в період обмеженості фінансових ресурсів. На сьогоднішній день заклади та установи соціально-культурної сфери, які перебувають на бюджетному утриманні, знаходяться у скрутному становищі, що призводе до скорочення їх чисельності.

Серед головних проблем, що стримують розвиток приватних закладів соціальної сфери можна виділити: недостатнє матеріальне забезпечення більшості громадян, які могли б собі дозволити платні соціальні послуги (оплата навчання, лікування у приватних клініках тощо), відсутність фінансової підтримки цих закладів з боку влади, труднощі по залученню спонсорських внесків.

Видатки на соціальне страхування, що фінансуються з державних цільових позабюджетних фондів, складають значну частку видатків на соціальний захист громадян України. Частка цих видатків у ВВП постійно збільшується - за період 2003 - 2008 роки вона зросла з 11% до 17% ВВП. Відповідно зростає і абсолютний показник видатків державних цільових позабюджетних фондів: з 30 млрд. грн. до 164 млрд. грн. за період з 2003 по 2008 роки [1, с.87].

Зокрема, видатки Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України протягом 2003 - 2008 років зросли з майже 3 млрд. грн. до 7 млрд. грн. По відношенню до ВВП протягом відповідного періоду видатки Фонду залишалися незмінними - 1 % [1, с.89].

Видатки Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття протягом 2003 - 2008 років зросли з 2 млрд. грн. до майже 5 млрд. грн. А по відношенню до ВВП протягом зазначеного періоду видатки Фонду також залишилися незмінними - 1% [1, с.88].

Видатки Фонду загальнообов'язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України протягом 2003 - 2008 років також зросли з 1 млрд. грн. до майже 4 млрд. грн. По відношенню до ВВП видатки Фонду зменшилися з 0,5 % у 2003 році до 0,4 % у 2008 році [1, с.90].

Серед соціально незахищених категорій найбільшою за обсягом видатків є пенсіонери: у 2008 році видатки на фінансування різних заходів соціального захисту цієї категорії склали 42,65 млрд. грн., або 58% усіх видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення [1, с.З].

Державні цільові позабюджетні фонди щороку обслуговують майже 14,5 млн. працездатних осіб і 14 млн. пенсіонерів, 320 тис. потерпілих на виробництві осіб та від 500 до 600 тис. безробітних громадян [1,