До основних проблем фінансування сфери соціального захисту та соціального забезпечення в Україні можна віднести те, що соціальні потреби найбільш незахищених прошарків населення задовольняються недостатньою мірою. Високий рівень бідності в Україні, особливо серед сімей з дітьми або непрацездатними особами працездатного віку та сімей, де один із членів має інвалідність, свідчить про недостатню ефективність підтримки найбільш соціально незахищених категорій населення.

Надання соціальної допомоги та інші заходи соціального захисту не завжди спрямовуються на задоволення потреб найбідніших чи найбільш соціально незахищених категорій населення. Це призводить до неефективного використання бюджетних ресурсів. Окремі види соціальної допомоги дотепер надаються без урахування розміру доходів громадян. Як наслідок, багато домогосподарств, які не завжди потребують соціальної допомоги з боку держави, все ж отримують її. В той же час, соціальна допомога, що

надається домогосподарствам, які справді її потребують, є недостатньою для того, щоб задовольнити навіть найнагальніші їх потреби.

Крім того, на ефективність української системи соціального захисту та соціального забезпечення негативно впливає відсутність двох важливих складових. По-перше, важко визначити ефективність окремих заходів соціального захисту та програм соціального спрямування, якщо немає системи, яка б дозволила оцінити їх вплив на зниження рівня бідності чи вирішення інших соціальних проблем. По-друге, за відсутності ефективної системи обліку (наповненого єдиного реєстру) потенційних одержувачів різних видів соціального захисту важко визначити сім'ї, які найбільше потребують опіки з боку держави. Як наслідок, тільки третина сімей, на які спрямовуються різні заходи соціального захисту та соціальної підтримки з боку держави, належать до бідних чи інших соціально незахищених категорій громадян. Таким чином, багато домогосподарств, які фактично за більшістю ознак не можна віднести до бідних, отримують значну частку соціальних трансфертів за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів [1, с.91].

Також слід зазначити, що система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні не відповідає європейським стандартам. Про це свідчить аналіз таких соціальних стандартів та нормативів. Якщо у 2003 році мінімальна заробітна плата становила 53% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то 2008 році вона становила вже 84% (або 0,84) прожиткового мінімуму. Незважаючи на зростання цих показників, їх співвідношення залишається далеким від стандартів Європейської соціальної хартії (переглянутої), відповідно до вимог якої, мінімальна заробітна плата повинна становити не менше ніж 2,5 прожиткового мінімуму. До того ж, слід зважати на збільшення розриву між середньою та мінімальною заробітною платою. Так, якщо у 2003 році мінімальна зарплата становила 45% від середньої по країні, у 2005 році - 41%, у 2006 році - 38%, у 2007 році вона складала 33%, а у 2008 році впала до 30%. Показник 2008 року нижчий за стандарт, встановлений Європейською соціальною хартією (переглянутою), за якою мінімальна заробітна плата повинна складати не менше третини середньої заробітної плати, та не відповідає рекомендаціям Міжнародної Організації Праці, згідно з якими мінімальна заробітна плата не повинна бути нижчою ніж 40-60% середньої заробітної плати [1, с.91].

Важливим джерелом у фінансуванні медичних послуг є фінансові ресурси фондів страхових компаній (добровільне медичне страхування).

На сьогодні більшість страхувальників по добровільному медичному страхуванню складають роботодавці. Для них це є механізмом стимулювання найманих працівників. Частка індивідуальних клієнтів за власною ініціативою, по оцінках більшості страхових компаній, поки незначна. Дуже часто роботодавець, що не має можливості сплатити повну вартість страхового поліса свого працівника, як додатковий бонус, частково компенсує вартість поліса.

Далеко не всі страхові компанії можуть якісно виконати зобов'язання по полісу, як правило, їх підводять клініки. Деякі страховики, акціонери, які можуть собі це дозволити, створюють власні медичні установи. Тим, хто не має таких можливостей, доводиться удосконалювати існуючі страхові програми по добровільному медичному страхуванню, оскільки поняття об'єму послуг в рамках цих програм за останніх 2-3 роки сильно змінилося. Якщо раніше великий вибір лікувальних установ, з якими працює страхова компанія, наявність сезонної вакцинації або широкого переліку стоматологічних послуг говорили про великий об'єм, то сьогодні набір цих послуг вже вважається мінімальним. Під великим об'ємом зараз мається на увазі наявність додаткових послуг, направлених на реальне поліпшення здоров'я працівників компанії, а не обслуговування в поліклініці.

Зазвичай програми добровільного медичного страхування підрозділяються на три рівні: для керівників вищої ланки, середньої ланки і рядових працівників. Залежно від рівня програми встановлюються ті або інші обмеження на набір і кількість медичних послуг, що надаються.

Найбільше число застрахованих по корпоративних програмах працює у сфері фінансів, в інвестиційних, юридичних компаніях, а також в сегменті телекомунікацій. Більшою мірою страхуванням персоналу цікавляться компанії, що працюють в галузях з високою конкуренцією на ринку праці, де відчувається брак кваліфікованого персоналу. Причому за добровільним медичним страхуванням звертаються не тільки великі компанії, але й середній і малий бізнес.

Вартість поліса коливається залежно від набору медичних послуг і рівня медичних установ. У Києві ціна за поліс (на одну людину) 2,5 тис. грн. в рік і вище, а в регіонах - близько 1,5 тис. грн. за поліс, по якому надається амбулаторно-поліклінічна, стаціонарна швидка і невідкладна медична допомога [2].

Проте рентабельність добровільного медичного страхування залишається невисокою. В Україні, як і в країнах Західної Європи та США збитковість по медичному страхуванню складає 80 - 85% [2].

Недержавне пенсійне страхування в Україні поки ще