Пенсійні виплати також зростають: у 2007 році вони склали 9,1 млн. грн., у 2008 році - 27,3 млн. грн., у 2009 році - 82,9 млн. грн. [3].

Загальна кількість укладених пенсійних контрактів склала: у 2007 році - 55,9 тис. шт., у 2008 році - 62,3 тис. шт., у 2009 році - 62,4 тис. шт. [3].

Серед учасників недержавних пенсійних фондів більшість у 2009 році становлять особи від 40 до 55 років - 41,4% (у 2008 році - 42,5%, у 2007 році - 41,9%). На другому місці - особи віком від 25 до 40 років - 35,8% (у 2008 році - 35,4%, у 2007 році - 34,0). На третьому місці - особи старше 55 років - 14,2% (у 2008 році - 12,2%, у 2007 році - 9,3%). На четвертому місці - особи віком до 25 років - 8,6% (у 2008 році - 9,9%, у 2007 році - 15,1% )[3].

На сьогодні лише деякі великі підприємства зацікавлені у створенні соціальної інфраструктури: власних пільгових їдалень та медпунктів. На будівництво спортивних споруд, об'єктів культурного призначення, житлового фонду ресурсів не вистачає. Небагато підприємств здійснює фінансування освіти власного персоналу. Якщо кошти й виділяються на ці цілі, то тільки для здобуття освіти осіб, які наближені до власників та вищого керівництва підприємства. Медичне забезпечення, зокрема, медичне страхування здійснюється на рівні менеджерів вищої ланки. Тобто можна констатувати про те, що соціальні потреби більшості трудових колективів підприємств нашої країни є незадоволеними. І причиною цього є не тільки несприятлива економічна ситуація в нашій державі, що супроводжується кризовими явищами, а й відсутність у власників підприємств усвідомлення необхідності задоволення соціально-культурних потреб найманих працівників, що істотно знижують соціальну напругу та невдоволення і виступають потужним двигуном процвітання бізнесу.

Останніми роками більшість бюджетних коштів спрямовується на організацію надання соціальних послуг у спеціалізованих державних або комунальних установах стаціонарного типу, включаючи будинки для дітей-сиріт та притулки для дітей, позбавлених батьківського піклування, школи та будинки-інтернати для дітей із вадами фізичного і психічного розвитку, будинки та інтернати для людей похилого віку та інші види спеціалізованих установ стаціонарного типу. Проте значно менша частина бюджетних коштів спрямовується на надання соціальних послуг у громадах. Установи, що пропонують і надають ці послуги, працюють безпосередньо з людьми. При цьому, перелік послуг залежить від демографічної та соціальної ситуації у конкретному населеному пункті. Установи, які пропонують різні соціальні послуги в громаді, включають центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, територіальні центри та відділення соціального обслуговування вдома і центри ранньої реабілітації для дітей-інвалідів. Соціальні послуги, що надаються у громаді, включають: послуги, що надаються комунальними установами, які фінансуються з бюджету; послуги, що надаються недержавними організаціями та установами; послуги, що надаються фізичними особами.

Соціальні послуги, що надаються у громадах, є адресними та більш ефективними, а також краще відповідають потребам соціально незахищених категорій громадян, аніж послуги державних та комунальних установ стаціонарного типу. Проте їх поширення в Україні ускладнене, оскільки органи місцевого самоврядування не мають стимулів для зміни пріоритету бюджетного фінансування з установ стаціонарного типу на установи, що надають соціальні послуги у громадах.

Отже, сьогодні в Україні, яка переживає глибоку та затяжну кризу, є багато проблем соціального характеру, що терміново потребують розв'язання. А хронічна нестача бюджетних ресурсів лише перешкоджає цьому. Тому, важливим кроком у вирішенні цієї проблеми може стати широке впровадження у бюджетну практику соціального партнерства між органами державної влади (місцевого самоврядування), бізнесом та громадськістю. Оскільки ні держава, ні бізнес, ні громадськість не спроможні самотужки подолати соціальні конфлікти, несправедливість та забезпечити рівний доступ всіх громадян до соціальних послуг. А спільне виконання проектів і програм декількома партнерами дозволяє створювати цілісні системи надання послуг, більш ефективно проводити соціологічні дослідження щодо потреб клієнтів, надавати більш швидко кваліфіковану допомогу тим, хто її потребує. При цьому, як правило, надання послуг стає більш доступним і ефективним.

За нинішніх умов можна виділити ряд основних причин, які стримують впровадження соціального партнерства у кожному регіоні України, зокрема, це нестабільна економічна ситуація в країні, недосконалість законодавства, проблеми в управлінні соціальною сферою та небажання представників влади, громадських організацій, приватних структур йти на компроміси у вирішенні значущих питань.

Що стосується участі у партнерстві приватного сектору, то його залучення є досить проблематичним, оскільки головною метою підприємців є одержання прибутку, і тому необхідно знаходити стимули для співробітництва. Доцільно розробити механізм довгострокового укладання договорів за участю бізнес-структур на взаємовигідній основі.

Важливим кроком у цьому напрямку має стати участь представників бізнесу у фінансовому забезпеченні суспільства освітніми та медичними послугами. Нині у важкому стані, на грані неможливості існування опинилася сфера освіти, що пов'язано з браком абітурієнтів, які народилися на початку 90-х років