Останнє характеризується взаємопроникненням «душі» та «духу», які, власне, і створюють особу як спрямованість до «всеєдності». Тільки на цьому шляху безособове і незбагненне «Божество» знаходить у конкретній єдності з кожною окремою людиною ім'я «Бог», стаючи близьким, але, як і раніше, незбагненним. Осягнути і зберегти цю єдність можна тільки православною вірою.

У пізній творчості Франка акцент зміщується з питань «спорідненості» людини і Бога до аналізу ситуації ослаблення зв'язку людини з Богом і феномену втрати віри. Останнє веде, за Франком, до посилення стихійного «зовнішнього» початку в людині, зростання його гріховності, формування уявного, «самочинного Я». Франк підкреслював завжди у нього присутній мотив антиномічності людини, переінтерпретуючи його з гносеологічної в етичну термінологію. В світському житті (соціальності) задається антитеза прагнення до добра і мимовільного (самочинного) впадання в гріх, в духовно-етичному житті антитеза зовні організованого життя, стримуючого зло, але нездатного подолати людську гріховність. Конкретну взаємодію цих початків і визначає характер та спрямованість історичного процесу.

Франк запропонував нову схему двошаровості буття, в якому єдність задається системою зв'язків і відносин, існуючих в часі реальних ситуацій з їхньою каузальною залежністю і представлених у позачасових формах, телеологічно продукуючих значення і мету діяльності. Тоді аналізу конкретних наочних данностей з необхідністю передує філософською рефлексією значень і методологічним опрацьовуванням мети обґрунтовуючих роботу в «предметностях». Звідси дедукувалися: трактування всеєдності як «методологічної єдності», яке розгортається в програму соціальної філософії як методології; задача обмеження області домагань наочного знання, в площині якого неможливе рішення проблем, що постали; вимога заміни категоріально-логіцистських схем аналізу «живим знанням» (занурення суб' єкта в об' єкт, відкриття їх один одному в розуміючому діалозі, в «актах одкровення», співчутливого переживання і т. д.); установлення на трансраціональне (безпосереднє, конкретне, доступне переживанню), інтуїтивний розсуд прихованих значень («навчене невідання», аналогічне «вченому незнанню» Кузанського) в ході самопізнання людського духу [9].

Таким чином, метафізика всеєдності складала істоту філософії Франка, який доводив, що раціональність і релігійна віра взаємодоповнюють один одного. Цей синтез він бачив в традиціях апофатичної теології й християнського платонізму, посилений ідеями М. Кузанського і В. Соловйова. В інтуїтивістській гносеології Франка раціональне заповнюється релігійним як формою цільного існування людини, якій справжня «реальність» та «глибина» буття безпосередньо відкриваються зсередини лише в міру досягнення нею єдності особи. Пізнання - це самопоглиблення через активність спрямованої на суб' єкт реальності, тобто «Абсолютного».

Головним філософським орієнтиром для Франка був онтологізм і теодіцея. Вищою реальністю є Бог. Зло первинне. Воно позбавляє людину справжньої свободи, утримує її у відриві від Бога. Тому тільки з Богом, як із вищою реальністю, людина знаходить себе як особу, одержує свою справжню свободу. Людина - істота трагічна, приречена на невикорінний дуалізм. Останній - вічний, він не піддається остаточному вирішенню і навіть осмисленню, подібно тому, як раціонально нез'ясовний першородний гріх, тобто відрив людини від Бога. Разом з істинно духовною істотою як особою в людині є наявним «уявне самочинне Я» і існує вічний розбрат між «духовним початком» і «сліпотою світських сил» у ньому.

Франк доводив Божественну цінність усього сущого і будував християнську теодіцею і етику. Вищою цінністю він затверджував загальну любов, що сприймає і визначає значущості всього конкретно- живого. А однією з головних особливостей православ'я є, згідно з святоотцовською думкою, живе спадкоємство і монастир у миру. Святий Іоанн Златоуст казав: «Ми повинні шукати пустельо- мешканство не лише в яких-небудь місцях, але і в самому «произволении», і, перш за все, душу свою ввести в нежилу пустелю» [1, с. 1084].

Іманентним людині є її індивідуальне самовизначення у світі, взяття на себе особистої відповідальності за те, що відбувається з нею і навколо неї. Єдино можлива позиція для людини - це відповідальна участь. Тобто, по суті, Франк обґрунтовував і затверджував цінності цивільного суспільства. Особа, як індивідуальна неповторність, відповідна і розмірна Богу, нерозривно пов'язана з ним. У свою чергу, Бог споріднений людині, Він укорінює останню в світі, виступає трансцендентним «ґарантом» її буття. Але оскільки людина Богоподібна, то і всі таємниці світу укладені в людині - світ олюднений, антропоцентричний. Бог в нас самих і потенційно завжди з нами. Так Франк ввів одну з центральних ідей своєї філософії - ідею Боголюдства: за різними родами буття виявляється всеєдність як їх Божественна першооснова.

Франк був послідовним супротивником соціально- філософського сингуляризма (соціального атомізму), що представляв суспільство як хаотичне нагромадження індивідів, переслідуючих власну мету. Суспільство, доводив Франк, - соборна єдність «ми», тобто «я» + «ти». Емпірично «ми» завжди обмежено: будь-якому «ми» (сім'ї, стану, нації, державі, церкві) протистоїть щось інше - «ви» або «вони». Але у вищому значенні