факторами, вибудував «моделі поведінки» людини, в основі яких лежать різні способи реакції на вплив зовнішнього середовища (Е. Торндайк, У. Хантер, Д. Уотсон, А. Вейс та ін.). У психології ця парадигма має вже класичний характер - це оперативний біхевіоризм Б. Скінера, когнітивний біхевіоризм Толмена та ін. Найбільш повний вираз біхевіоризму в аспекті, який тут розглядається, дав Скінер. Згідно з його концепцією, поведінка людини, її міжособистісні контакти, її досягнення в самореалізації і творчості залежать від генетичного забезпечення, а також від природного і соціального середовища. Середовище керує поведінкою людини, а поведінка особистості в значній мірі є копією структури середовища. Середовище являє собою конфігурацію, мозаїку стимулів, а вони, у свою чергу, облаштовують зміст реакції людини.
В цьому сенсі основна передумова розуміння поведінки людини - це встановлення функціональних зв'язків між стимулами (середовищем) і реакціями (поведінкою). Скінер упевнений, що внутрішні фактори - установки на управління поведінкою, свідомість, мислення, якості особистості, емоції в дійсності нічим не керують. Радикальність його поглядів навіть поставила його на чолі американського необіхевіоризму. Щоб розповсюдити свої погляди якомога ширше, Беррес Скінер в 1949 році навіть написав роман-утопію «Уолден - 2» [15, с. 296]. Не дивлячись на бум перекладів зарубіжної психологічної літератури російською та українською мовами, Скінер перекладав в основному у хрестоматійній моделі. Ідеї біхевіоризму були настільки продуктивно використані при вдосконаленні комунікативних технологій, у педагогіці і маркетингу, в розробці ефективних засобів тиску на поведінку людини в «теорії організації і організаційної поведінки» в 40-х - початку 50-х років, що Скінер писав: «...людиною вміло маніпулюють за допомогою потужної біхевіористської інженерії, вона стає в цьому суспільстві реактивною системою, яка діє у відповідності з програмою, розробленою іншими. Такі умови формують «людину без властивостей», людину стандартизовану, котра загубила свою неповторну індивідуальність і втратила можливість спонтанної дії» [21]. Ці теоретичні розробки знову актуалізувались на пострадянському просторі й в Україні також, так як у нових владних еліт склався величезний попит на маніпуляційні технології не тільки в процесах виборів, але і в перебігу ситуативного управління, керування ресурсами і планування політики.
У процесах пошуку шляхів розвитку сучасної соціології освіти не можна не звернути увагу на аналітично-раціоналістичний напрямок у філософії й соціології, який склався в 60-х роках ХХ ст. в Англії, Америці та Австралії (Д. Солтіс, Р.С. Пітерс, Е. Макмилан, І. Шефлер та ін.). Ніщо під місцем не є абсолютно новим, і цей напрям зазнав значного впливу Л. Війгенштейна в рамках його класичного позитивістського твору «Логіко-філософський трактат» (1921 р.). Найрозповсюдженішою парадигмою аналітико-раціоналістичного напрямку стала семантика, яка вважала, що джерелом освітнього знання є логічний аналіз мови, яка використовується в практиці освіти. Важлива також фіксація змісту термінів («навчання», «освіта» та ін.) і логіка їх зв'язків. У працях указаних авторів суттєва увага приділялася формуванню самостійності мислення учнів, що обумовлювалося виведенням цілей освіти віз цінностей демократії. У 80-х роках ХХ ст. в рамках даного напрямку соціології освіти намітився рух від аналітичного підходу, вербалізму, «абстрактної людини» психологів Ж. Піаже і Кольберга в бік «індустрії» його навчання, діалогу з гуманітарними напрямками соціології освіти. В українській соціології ці положення найшли свій відбиток в аналізі змісту і шляхів інтеграції національної гуманітарної освіти в світову і європейську.
У рамках критико-раціоналістичного підходу до соціології освіти, який сформувався під впливом ідей К. Попера і представленого дослідженнями Ф. Курбе, В. Брецінка, Р. Лохнера, Г. Здорціла та ін., обґрунтовується «дослідно-наукова педагогіка, дистанційована від умоглядної філософії». При цьому педагогіка розглядається як прикладна соціологічна дисципліна. Основними досягненнями критико-раціоналістичної філософії і соціології освіти стали: «поелементарна соціальна інженерія» (альтернатива «холізму» - фронтальному довго - строковому плануванню педагогічної практики), критика тоталітарного підходу в освіті й в педагогічному мисленні, педагогіка «лійки і ковша», яка «тиражує» конформістів. В позитивному змісті для нас важливим є обгрунтування в цій теорії цінності виховання «критично-перевірочного розуму» і аналогічного стилю життя, так як наша освіта має зараз своїм першочерговим завданням - формування еліти, яка буде діяти більш раціонально, ніж сьогоднішня.
В середині даного напрямку можна також виділити «теорію нового гуманізму». Її автори Р. Кольберг і Дж. Вільсон спираються на ідеї Конта, Війгенштейна і знову ж таки виходять із ідеї фундаментальної ролі мови в дидактичному процесі, велику увагу приділяють раціональній автономії особистості і логічно формальним методам навчання, які дозволяють раціоналізувати процес виховання за рахунок пріоритетного вивчення точних наук і дисциплін лінгвістичного циклу, які формують логічну культуру особистості. Вивчення точних наук є освітньою проблемою в Україні, навіть намітився в деяких галузях народного господарства дефіцит інженерів, а в інженерні вузи немає ніякого конкурсу, а значить значно звужуються можливості відбору з якості знань із математики, фізики, хімії, інформатики.
У наскрізь політизованому і раціоналізованому українському суспільстві в повітрі літають ідеї прагматизму. Крайнім виразом раціоналістичного напрямку в педагогіці і соціології педагогіки можна вважати прагматичну і неопрагматичну теорії навчання, які орієнтуються на ідеї прагматизму У. Джеймса, Д. Дюі та ін. Прагматизм спрямований на підпорядкування освіти головній задачі - підготувати особистість до конкурентної боротьби: вона повинна бути максимально успішною в соціальній і професійній площинах. Успіх - ось головна ціль. На шляху до
