Не можна оминути і гуманітарної соціології освіти, яка на Заході зросла на ідеях «філософії життя» В. Ділтея, на гегелівському розумінні культури як «духу народу» та на неокантіанській теорії про «царство цінностей». Початок формування поглядів гуманітарної соціології відноситься до першої третини ХХ ст. в ході суспільно-педагогічного руху за реформу освіти в Німеччині. В тлумаченні представників гуманітарної філософії і соціології освіти (В. Флітнера, Г. Ноля, Е. Венігера та ін.) сутність особистості полягає в людяності (homo nitas), котра проявляється як духовність, яка виражається в спонтанному самовираженні («екзистенції») особистості в міжособових відносинах. Ця особистісна «духовність» знаходить відображення в різних формах існування духовної культури (мистецтво, світогляд, мораль). Духовність розглядається як реальний засіб знаходження автономії. Ці ідеї в 40-х роках ХХ ст. підхопив і геніально структурував Жан-Поль Сарт, перетворивши «екзистенцію» в єдиний спосіб для пересічної людини заявити про своє існування в суспільстві [12, с. 106-198]. Розглянута в цій площині «педагогічна антиномія» між учнем, який самостверджується, та шкільними вимогами знаходить своє розв'язання через діалог, герметичне «слухання» учня, його захист від шаблонних вимог учбових програм, через гуманізацію школи в цілому. На цій базі фундаментуються ідеї автономізації системи освіти, її дистанціювання від ідеології, політики і церкви.

Звичайно, відмова гуманітарної соціології освіти від соціальних узагальнень і ствердження повної «автономії» особистості навіює підозру, що її понадзавдання - це створення мозаїчного суспільства войовничих егоїстів, які понад усе цінують дистанціювання від загальнолюдських проблем. У той же час інтереси побудови громадянського суспільства вимагають виховання самостійності, виваженості й толерантності між суб'єктами соціальних проектів і соціальної активності, наприклад, електоральної, вимагають сучасного інформаційного забезпечення. Як пише Е. Гіденс: «Багато організацій, що, ймовірно, увійдуть до сфери освіти, раніше мали до школи або віддалене, або не мали ніякого відношення. До них належать компанії кабельного телебачення, виробники програмного забезпечення, групи телекомунікацій, кінокомпаній та постачальники устаткування. Вони матимуть неабиякий вплив на школи та університети. Вони вже утворюють частину того, що називається «освіто-дозвіллям» («edu-tainment») - щось на кшталт паралельної індустрії освіти, пов'язаної з індустрією програмного забезпечення загалом, з музеями, парками науки та пам'ятками старовини» [6, с. 500].

Гуманістична гілка педагогіки сходить до творчого доробку відомого польського педагога і мислителя Я. Корчака, який навіть своє життя поклав на вівтар цієї науки, пішовши на смерть зі своїми учнями під час фашистської окупації Польщі. Це взагалі «слов'янський» слід в педагогіці, який починається з чеського мислителя-гуманіста Яна Амоса Коменського, який розробив єдину шкільну систему, вперше обґрунтував ще в XVII столітті ідею всезагального навчання на рідній мові. Невідомо, чи знав Я. Корчак філософію Г. Сковороди, але його «педагогіка серця» проникнута тією ж любов'ю до людини. Я. Корчак віддає пріоритет не скільки формальній дидактиці, скільки любові педагога до своїх вихованців. В основі такої педагогіки лежить концепція дитинства як самоцінного періоду життя [10, с. 19]. До даного напрямку можна віднести також френопедагогіку (за іменем його засновника - С. Френе). Ця гілка гуманістичної педагогіки значну роль віддає учнівському колективу, вільному вибору навчальних предметів та методів проб і помилок у виборі змісту освітньої діяльності (метод «експерименталь-ного нашупування») [16, с. 39]. Навколо гуманістичної парадигми освіти ще з радянських часів утворилася надзвичайно цікава педагогічна практика талановитих одинаків, наприклад, таких як В. Сухомлинський з його девізом «Серце віддаю дітям». У Радянському Союзі такі практики були майже в кожному реґіоні. Вони були більш відомі, менш відомі, але їх поєднувала загальна гуманістична соціальна орієнтація, що не завжди співпадала з теорією комуністичного виховання. В. Сухомлинський, наприклад, вибрав фольклорну орієнтацію у вихованні творчої самостійності. Його учні складали казки і оповіді.

Прикладним різновидом «гуманітарної» освітньої парадигми можна вважати педологію, котра зародилася на Заході у працях О. Хрісмана і була розвинена в роботах радянських авторів А.Ф. Лазурського, В.П. Кащенко, А.П. Нечаєва, Н.Е. Румянцева та ін. Її світоглядну базу складала ідея цілісного пізнання особистості вихованця шляхом консолідації результатів, отриманих різними науками. Радянська модель мала свої особливості: по-перше, солідне психологічне підґрунтя (це праці Л.С. Виготського, який розробив культурно- історичну теорію, що поклала початок школі в сучасній психології, написав блискучі дослідження вищих психічних функцій, мисленню і мові психології мистецтва; праці засновника нейропсихології О.Р. Лурія, сюди треба долучити і праці О.Ф. Лосєва з діалектики художньої творчості, сприйняття світу в його структурній цілісності); по-друге, радянська модель тяжіла