Підсумовуючи результати даного аналізу теоретичної структури і змісту соціології освіти, можна зробити висновок, що вона здатна осмислити сутність освіти з педагогікою, виділити координаційні цілі і цінності освіти, побачити її місце в системі життєдіяльності суспільного організму.

Розгляд концепцій освіти показує, що теоретично соціологія освіти підготувала достатню методологічну базу для відповіді на сучасні виклики світових глобальних систем. Робляться спроби світової інтеграції освіти (прикладом являється Болонський процес), але, на жаль, національні, конфесіональні, ідеологічні, економічні й політичні чинники стримують навіть процес простої уніфікації освіти.

В основі педагогічних концепцій і виховних практик лежить етичний ідеал, який формується певною культурою і концентрує в собі її уявлення про найбільш сутнісні основи буття і засоби їх уособлення. Отже, історію педагогіки можна уявити як циклічний процес виникнення і фундаментування криз і змін домінуючих ідеалів, які зароджуються в надрах культури і отримують своє завершення в етичних, філософсько-антропологічних і соціологічних системах. У соціальному ідеалі досягається об' єднання трьох компонентів феномена «людина»: соціального, духовного і фізичного. Ці компоненти в онтологічному сенсі є: по-перше, з точки зору освітньої теорії і практики, основними стратегами розвитку, при цьому домінування однієї зі стратегій спричиняє вплив на специфіку культури, визначаючи сферу її найвищих досягнень. Наприклад, у давній грецькій Спарті державним пріоритетом була фізична досконалість, і це створило світовий культурний феномен спорту, а більш-менш масштабні змагання носять назву «спорталіада».

Освітні системи, які володіють внутрішньою сутністю і мають логіку саморозвитку, функціонально і змістовно обумовлені макрофакторами (стадією цивілізаційного розвитку, пануючою ідеологією, типом культури, релігією). Зрозуміло, що формування цілісного уявлення про феномен освіти неможливе як без вивчення соціальних умов, педагогічних теорій, виховних практик, системи інститутів освіти, системи контролю знань, так і без сукупності цивілізаційних і формаційних факторів.

Пріоритети освіти завжди залежать від соціальних вимог суспільства. Сьогодні експерти, наприклад, відмічають, що найвищим попитом зараз користуються такі дисципліни, як іноземна мова, економічні і правові знання; багатьох цікавлять фінанси, інформаційні технології. Знання історії, філософії, соціології, літератури і педагогіки не популярні.

Найбільш продуктивним засобом концептуалізації соціально-гуманітарного знання (в тому числі педагогічного і соціологічного) є антропологічний підхід, котрий переносе акцент із дослідження загального, типового в освіті на людину як суб'єкта культури, який уособлює її найвищі прагнення і досягнення. В контексті соціальної антропології цей суб'єкт розглядається як процес творчого становлення особистості, вектор спрямування якої задається суспільним ідеалом. При цьому освітня система, забезпечуючи умови особистісного становлення і розвитку в напрямку нормами стандарту, повинна давати можливість безперервної освіти, підвищення кваліфікації, забезпечувати знаннями в галузі техногенного середовища.

Найважливішою світоглядною, методологічною ідеєю корегування освіти та її сучасних моделей є ідея єдності й взаємодоповненості освіти і культури, трактування освіти як форми трансляції культури і реалізації її креативного потенціалу, а культури, в свою чергу, як найважливішого засобу розвитку особистості і покращення освітнього процесу. В цьому випадку освіта виступає не тільки засобом культурної послідовності, способом трансляції культурних норм, ідей, цінностей, а як інструментальний спосіб підготовки людини до успішного, комфортного існування в культурі й соціумі.

Освіта суттєво пов'язана з науковими знаннями конкретного часу і, перш за все, з домінуючими методологічними принципами (світ і методи його пізнання). В цьому сенсі освіта стає засобом базового для культурної епохи світогляду і методу світопізнання - в певному співвідношенні його природничо-наукової і гуманітарної складових.

На інституціональному рівні суттєвим світоглядним і теоретичним ресурсом оптимізації культурно- освітнього простору виступає культурно-історична концепція особистості, в рамках якої здійснюється адекватна суспільству соціалізація та індивідуалізація особистості, забезпечується повним культурним контекстом, впливом історично розвинутої культури. На цьому фоні людина розглядається як об'єктивована і перетворена форма культурогенезу.

Не можна не звернути увагу на особливу функцію в педагогічному процесі морально-духовних референтів, виділення в оптимізації виховної діяльності характеру соціально-культурного контексту, опори на суспільний ідеал, котрий виражає «духовний взірець» культури і показує оптимальність людини як творця і творіння культури.

Освіту в онтологічній площині можна розглядати як процес взаємодії середовища і суб'єкта. В середовищі, в соціальній реальності особистість знаходить проекції свого «Я» (форми свого «інобуття») як концентроване відображення («проживання») реального буття в його цілісності і всезагальному зв'язку.

Важливим механізмом освітньої діяльності є психокультурні закономірності, які обумовлюють зміст і ефективність процесу особистісного становлення. Якраз цьому аспекту буття особистості приділяли основну увагу біхевіористи в першій половині ХХ ст., які в Америці об'єднали антропологію, соціологію і педагогіку в одну науку, назвавши їх «біхевіористськими науками» (Е. Торндайк, Д. Уотсон, Е. Толман, К. Хел та ін.). Цей концептуально важливий ресурс аналізу дозволяє розглянути освіту: по-перше, як «модель світу», в концептуальному вигляді відзеркалюючої реальне буття в його цілісності й всезагальному взаємозв' язку;