своїх працях про те, що громадська доступність і гласність передбачають одразу кілька тем, які можуть бути в центрі уваги процесу комунікації. Однак одночасно комунікувати з кількома темами неможливо, треба вибрати якусь одну. Потрібна увага, яка визначала б, здійснювала цей вибір і уможливлювала обговорення теми з незнайомою людиною в пивниці чи на вулиці. Саме ця тема і визначає зміст громадської думки.
Проте німецький вчений визнає, що тільки уваги замало для формування громадської думки. Він долає цю перешкоду твердженням, що теми живуть у суспільстві своїм життям, їхнє поширення підпорядковане власним, особливим закономірностям. Відтак громадська думка, за Н. Луманом, прив'язується не до окремих індивідів, не до заможних верств, як у Ю. Габермаса, а до тем.
На думку Лумана, такий підхід має низку переваг. Він дозволяє говорити про всіх людей однаково, ніби між ними немає певної різниці, тобто громадська думка охоплює всіх, і перед нею всі рівні. Дослідник демократично пов'язує розходження в громадській думці з розходженням між темами. Одна річ, говорить він, міркувати про інфляцію загалом, інша - про інфляцію, яка шкодить пенсіонерам. Погляди можуть бути протилежними, але громадська думка впорядковує їх, але не оцінює, що і є виявом ліберальності.
Чи має громадська думка юридичну вагу, залежить від прийняття рішення, що ґрунтується на увазі індивіда до теми. Коли щось не привертає уваги людей, то й громадської думки на відповідну тему не слід побоюватися. А коли з'являється посилена увага до чогось, то це означає неузгодженість системи права. Середній рівень уваги - ось що є найважливішим для дослідника.
Коли тема й думка про неї не збігаються, тоді, за Луманом, виникає так зване маніпулювальне моралізування. Наприклад, теми «розрядка» і «заборона на професію» не знайшли однозначного вияву і не всіма сприймаються однозначно. Прихильники однієї думки різняться від прихильників іншої. Між ними виникає конфлікт і може відбуватися боротьба, внаслідок чого висловлені думки одних породжуватимуть неприхильну реакцію з боку інших, які будуть тиснути на своїх супротивників. Тому не існує ніякої нейтральної думки, вона, так чи інакше, пов'язана з оцінками. Думки мають безпосередній стосунок до права, а отже, і до поведінки людей. Думки, які тримаються протягом тривалого часу, породжують, відповідно, підлаштовані довготривалі форми поведінки людей, освячені правом.
Отже, у концепції Н. Лумана наголошується на змістові громадської думки - цим вона і відрізняється від концепції Ю. Габермаса та інших дослідників. Проте «тема» Лумана відривається від суб'єкта, її творця, внаслідок чого його концепція абстрактна. Громадську думку він пояснює індивідуалістично - через увагу, тим самим принижуючи її соціальну сутність.
Оригінальна концепція громадської думки сформульована доктором філософії Е. Ноель- Нойман [3]. Дана концепція являє собою статистично- психологічний напрям у дослідженні громадської думки, який спирається на демоскопію. Зауважимо, що демоскопія передбачає наявність кількісних даних, між якими існує різниця. Зокрема, стверджується різниця між громадською і буденною, здоровою та нездоровою думкою. Також у демоскопії не розрізняються думка маси та публіки, інших спільнот, оскільки вона оперує кількісними величинами.
Критики демоскопії досить часто дорікали Е. Ноель-Нойман тим, що вона не враховує якості думки. Відповідаючи, дослідниця заявила, що для неї всі люди є рівними, що демоскопія ґрунтується на визнанні рівності всіх громадян. У своїх працях демоскопи ніби роблять зріз певної множини думок. Проте і це положення підлягає критиці, тому що за такого підходу неможливо спрогнозувати розвиток або формування громадської думки. На це звинувачення Е. Ноель-Нойман відповіла своєю теорією «спіралі мовчання»: якщо індивід свідомий того, що його погляди збігаються з поглядами більшості, то він висловлює їх значно охочіше. І навпаки, якщо він має протилежне відчуття, то прагне зберігати мовчання щодо своїх поглядів, ухиляючись від опитувань, або видає неправдиву інформацію. Е. Ноель-Нойман підкреслює, що «мовчання» обов'язково потрібно теж брати до уваги як форму артикуляції громадської думки, яка подеколи може ставати вирішальною.
У сучасній вітчизняній соціології громадська думка розуміється як специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя [4, с. 293].
Характеризуючи громадську думку, як соціальний феномен, можна виокремити наступні її особливості.
По перше, як зазначає В.Г. Городяненко, вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а є інтеґративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції [4, с. 294]. До речі, саме на такому розумінні досліджуваного феномену наголошує й В. Осовський, який зауважує, що громадська думка - це складне надіндивідуальне утворення, а не сума думок («мнений») окремих осіб, опитати яку неможливо, бо вона не відповідає [5, с. 29].
По-друге, громадська думка формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю.
По-третє, вона постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій; ії характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість.
По-четверте, громадська думка може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці.
І, останнє: вона часто є конфліктною.
Громадська думка, як соціальний феномен, характеризується також й тим, що постає у двох вимірах.
З одного боку, як оцінне судження, адже громадська думка завжди містить