Інформація, що торкається сфери раціональної соціальної дії, створення засобів, необхідних у даному суспільстві для реалізації поставлених індивідом цілей.

Інформація щодо раціонального планування та соціальних змін на індивідуальному рівні. Отже, участь індивідів у прийнятті соціальних та політичних рішень, стверджує Ферраротті, повинна стати необхідним імперативом сучасного інформаційного суспільства.

Одним із результатів збільшення обсягів комунікацій і змін у трудовій сфері стає проблематичність вільного часу, дозвілля. Робота, зустрічі з різними людьми, пошук і обробка потрібної інформації суттєво зменшують кількість вільного часу, доступного для індивіда. А це обмежує можливості культурного розвитку особистості.

Неоднозначні процеси відбуваються і в культурній сфері. Характерною стає глобальна комерціалізація культури. Достойними розповсюдження визнаються лише ті твори, які мають успіх у великої кількості людей. А це призводить до стандартизації культурних зразків, що, у свою чергу, призводить до стандартизації способу життя і стилю споживання. Відбувається масове тиражування культурних стандартів і норм сприйняття дійсності. Панує ставлення людей не як до особистостей, а як до споживачів, причому споживачів масових, коли існуюча система прагне не стільки задовольнити реально існуючі потреби, скільки формувати ці потреби, і формувати їх згідно з єдиним стандартом, через переконання людей у тому, що їм потрібно не те, що вони хочуть, а те, що можуть запропонувати виробники. Індивідуалістична культура вмирає, їй на заміну приходить культура групова. Груповим, інтерсуб'єктивним стає мислення, творчість, почуття. Навіть сама істина стає інтерсуб' єктивним процесом. Культуротворчий процес перестає бути результатом діяльності особистостей, він стає інтерсуб'єктивним груповим процесом. І як наслідок - нове суспільство поступово може стати суспільством інфантильних індивідів, людей безвідповідальних, які звикли до групової, деперсональної відповідальності.

Реконструйована теорія сучасного суспільства, яку запропонував нам Франко Ферраротті, є наслідком суттєвих трансформацій, що відбуваються із «сучасним духом часу». «Дух часу» кінця XX ст. - початку XXI ст. втілюється, на його думку, в наступних тенденціях:

Ми живемо і спостерігаємо кризу індивіда, яким був сформований ідеями та принципами Просвітництва із всіма притаманними йому забобонами. Індивід охоплений почуттям, що живе в залежності від рішень та подій, які не залежать від нього, не підконтрольні йому, часто йому не відомі.

Раціональність стає фрустрованим явищем. Вона потрібна індивіду тільки для того, щоб стати частиною великих формальних, бюрократичних організацій. Створені для виконання специфічних соціальних задач, ці організації, насправді, орієнтуються лише на самовідтворення.

Генералізовані технічні процеси стають безособистісними та анонімними. Наявна криза відповідальності. Людина, яка потрапила у скрутне становище, не знає, до кого треба звернутися за допомогою, співчуттям. Специфічний життєвий досвід розчинюється у загальній стандартизованій практиці, спостерігається процес деперсоналізації.

Технічні засоби та інструментальна раціональність досягають такого рівня вдосконалення та самообґрунтування, що виходять з під ефективного соціального контролю та позбавляють демократичного змісту політичне життя.

У наявності криза ідеології, яка, по суті, є кризою соціальної функції утопії, втратою орієнтацій.

Суспільство знаходиться у стагнації. Інститути захищають себе, і їх авторитетність перетворюється в авторитаризм. Держава урівнює легальність та легітимність.

Базисна теза для розуміння сучасності, за Ферраротті, полягає в тому, що «антропоцентризм перестав існувати. Обмеженість схем раціоналістичного проґресизму наочна для усіх. Все більшу значимість отримує соціально орієнтований індивідуалізм» [7, с. 339]. Ця теза разом із головними характеристиками «духу часу» свідчить про створення нової теоретичної парадигми з погляду на перспективи розвитку сучасного суспільства, тенденцій розвитку індивіда.

Формування альтернативного соціологічного погляду на соціальну реальність, який сконцентрував увагу на суспільній динаміці, пов' язана, насамперед, із врахуванням не тільки інтерсуб'єктивного, а й суб'єктивного моменту структурації соціальної реальності. І тут вельми суттєвим для розуміння ролі особистості в соціальних змінах є визначення суті самих соціальних змін: зміни ідентичності, динаміка ціннісних орієнтацій, формування соціального простору як системи взаємопов'язаних життєвих світів тощо. Проте важливим залишається принципове твердження про необхідність залучення категорії «особистість» до інтерпретаційних соціологічних схем, спрямованих на аналіз трансформаційного суспільства, бо дії реальних людей саме й спричиняють ці суспільні зміни.

Сучасна некласична соціологія змін останнім часом постійно звертається до проблеми саморозвитку соціальних суб'єктів різного ступеня узагальненості та до аналізу їхньої взаємодії із навколишнім світом. Узагальнене бачення особистості як суб'єкта діяльності набуває при цьому особливого змісту і концентрується на розумінні її ролі як суб'єкта соціальних змін. Ось чому нариси з соціології А. Турена мають назву «Повернення людини діючої».

Ця тенденція має глибоке методологічне підґрунтя в діалектичній природі самого соціального життя, яке є складним переплетінням ідеальності та реальності, «природності» та «штучності». Науковий інтерес до аналізу подвійності природи соціального життя в координатах суб'єктивності - об'єктивності простежується сьогодні в різних соціологічних школах.

Так, наприклад, сучасний французький соціолог Б. Валад звертає увагу на те, що змінюється сам об'єкт соціології внаслідок зростання суб'єктивності соціального матеріалу [8, с. 123]. В соціологію повертається думка про взаємозалежність діючої особи та суспільної системи. «Повернувся час емоцій» - так констатує стан сучасної соціальної реальності А. Турен.

Висновки та перспективи подальших розробок. Отже, соціум еволюціонує через людину, завдяки людині і разом із людиною, в єдності природних, соціальних, духовних зв'язків і проявів. Синтез природничонаукового та гуманітарного знання зумовлює розширення категоріального апарату традиційної соціології, перебудову її за зразком соціології індивідоцентричної. Саме у взаємодії людини і світу розкриваються нові грані соціальної реальності, фіксуються