організованої любові до ближнього виступали, насамперед, релігійні братства та гільдії ремісників. З ростом міст усе більше значення набували вільні ініціативи. З середини ХІХ сторіччя в Німеччині були створені головні об'єднання, які визначають структури вільної благодійної допомоги і донині. До них належать Благодійна справа німецької євангельської церкви, Німецьке благодійне об'єднання (католицька церква), Головний благодійний центр євреїв у Німеччині, Робоча благодійність, Німецький Червоний Хрест та Німецьке паритетне об'єднання милосердя» [9, с. 34].
Виникнення практичної соціальної роботи в Німеччині, за свідченнями літературних джерел, припадає на другу половину ХІХ сторіччя.
У 1853 році в Еберфельді - німецькому містечку на річці Вуппер, що переживав період активної індустріалізації, громадяни, які належали до середнього класу, розробили скоординовану, ефективну систему розподілу пожертвувань. Місто поділили на райони або квартали, і в кожному з них призначили відповідального з числа добровольців, чиє «робоче навантаження» складало до чотирьох сімей. Ці добровольці приймали заявки на допомогу і брали на себе функцію ретельної оцінки особистих обставин заявників відповідно до положення, розробленого міською адміністрацією.
«Особи, які потрапляли до списків нужденних, ділилися на дві категорії: здатні до праці та непрацездатні. Перші отримували одноразову допомогу для працевлаштування. Другі - постійну щомісячну допомогу» [2, с. 374].
Велике значення цього досвіду систематичної допомоги бідним полягає в тому, що ці попередники майбутніх соціальних працівників були не просто добровольцями, а людьми, офіційно уповноваженими здійснювати цю роботу.
У 1905 році в Страсбурзі Еберфельдська система суспільної допомоги й опіки отримала подальший розвиток шляхом створення великих секторів і команд добровольців, а також набору в центральну управлінську контору добре підготовлених службовців. Таким чином, виник принцип поєднання і координації добровільних та офіційних служб, що розділяв, але одночасно ставив під суспільний контроль функції централізованого управління та надання персональних послуг населенню.
Особливим типом благодійних установ стали школи для дітей, які мали відхилення у фізичному та розумовому розвитку. «...В середині 80-х рр. ХІХ ст. у Німеччині налічувалося 35 шкіл для дітей з поганим зором» [2, с. 372].
Багато шкіл соціальної роботи виникли під егідою християнської церкви, - адже благодійність завжди була притаманна християнству.
Так звані «материнські будинки», організовані протестантськими релігійними організаціями, стали центрами підготовки кадрів соціальної роботи. Значний вклад у цю справу вніс створений в Кайзерверті перший Інститут підготовки протестантських піклувальниць, де програма навчання поєднувала релігійну освіту з професійною підготовкою у сфері «медсестринства» та загального догляду.
Створювалися також притулки сімейного типу. «Брати», які працювали в них, навчалися за спеціальними програмами. Пізніше вони стали займатися безпритульними та алкоголіками, роботою з неблагополучними сім'ями та доглядом за людьми похилого віку. Слід зауважити, що і сьогодні в Німеччині всі релігійні школи соціальної роботи, які належать до різних конфесій, готують соціальних працівників для цілого ряду цивільних установ. Вони дають визнані державою кваліфікаційні ступені соціальної роботи/соціальної педагогіки.
У ті часи соціальна робота в Німеччині належала до кола професій, через які жінки із середнього класу отримували можливість вийти на суспільну арену, забезпечити собі вид заняття, який давав їм особисте задоволення і був соціально бажаний. Більшість шкіл соціальної роботи, заснованих церквою, відводила жінкам чітко визначену місію в рамках ідеологічних та соціальних цілей, оскільки жінки розглядалися як природне і традиційне втілення благодійності.
Однак були школи, створені самими жінками. В Німеччині це була широка організація «Загальнонімецька жіноча спілка», яка була заснована на жіночому конгресі в 1865 році.
Визначальний імпульс до формування соціальної роботи, як жіночої професії в Німеччині, походив від організації «Дівоча та жіноча групи роботи із соціальної допомоги», заснованої в Берліні у 1893 році Жанетою Шверин. Вона займалася підготовкою жіночих кадрів для різних соціальних установ (дитячі садки, лікарні, притулки, будинки для сліпих тощо), заняття проводилися жінками зі середнього класу. Ірландський дослідник Лоренц Уолтер стверджує, що саме в Німеччині вперше був застосований термін «соціальна робота». Соціальна робота з'явилася у відповідь на потребу такої діяльності, яка б зводила разом «помічника» та набувача допомоги і виходила б за рамки окремої людини, щоб полегшити соціальне, а також культурно-етичне оновлення, здійснення конкретних реформ [3, с. 58].
У 1908 році освітня діяльність із соціальної роботи була включена в рамки «Soziale Frauenschule» (Соціальна школа для жінок), на чолі з Алісе Саломон. Вона була активісткою німецької соціальної роботи, мала ступінь доктора філософії в області економіки, брала участь у різноманітних міжнародних проектах. «... Значне місце в ії діяльності посідали питання якості навчання. Вона відстоювала необхідність належної практики, а також широкої програми підготовки соціальних працівників, яка б передбачала вивчення дисциплін психологічного, медичного, педагогічного і правового спрямування» [6, с. 46].
Розроблена нею навчальна програма характерна широким підходом до освіти, який передбачав розвиток знань, умінь і навичок відданості справі. Алісе Саломон була переконана, що тільки жінки здатні створити культуру турботи про людину і підняти соціальну службу вище розгляду виключно матеріальних питань.
У 1904 році в Берліні зібрався Міжнародний конгрес жінок, і жінки, залучені до ранніх форм соціальної роботи, отримали можливість зустрітися та обмінятися думками. Під час поїздки до Америки в 1909 році у ролі делегата від Німеччини на конгрес Міжнародної ради жінок, Алісе Саломон, визнаний фахівець соціальної роботи та освіти в Німеччині, зустрілась із своєю