Ця характеристика глобалізації є однією з провідних у розумінні процесів формування «суспільства інтелекту». Розмивання кордонів і подолання відстаней робить уявлення про національне інтелектуальне життя менш актуальними, що, на наш погляд, відповідає тенденції підвищення освітньої мобільності. Можливості міграції, в тому числі віртуальної, доступність інформації про потребу тих або інших секторів знання в конкретних суспільствах надають сучасній людині набагато більш широку можливість вибору не тільки в рамках свого соціуму. Це означає, наприклад, що при високому рівні компетентності в якій- небудь сфері в окремому соціальному просторі й підвищеній затребуваності таких фахівців в іншому соціумі людина має шанс зайняти в ньому більш високу статусну позицію.

Освіта в сучасному світі відіграє одну з провідних ролей в реалізації таких можливостей, а це означає, що вона повинна бути набагато більш відкритою інноваційною системою. Даний факт має свої позитивні і негативні наслідки. Передусім, це можливість збагачення новими ідеями, освітніми технологіями. З іншого боку, це ризик втрати висококваліфікованих фахівців, підготовлених вітчизняною системою освіти у зв'язку із відкритим ринком інтелектуальної праці.

У зв'язку з цим, особливу актуальність набувають питання кадрового забезпечення системи освіти. Однією з проблем у цьому напрямку є розмивання традиційної викладацької субкультури, спрощення соціальних практик, що реалізуються кадрами вищої школи тощо. Відповідно, потреби сучасної освіти пов'язані зі зміною якості викладацького корпусу, що, в свою чергу, пов'язано з потенційними ризиками для неї. Адже посилення кадрового складу вищої школи в умовах глобалізації породжує потенційну можливість більш активної міграції викладацького складу, і, відповідно, знову ослаблення кадрового корпусу вищої школи в зв'язку з ринковим характером цієї міграції. У даному напрямі перед системою вищої освіти стоять завдання створення ефективної системи «маятникової» міграції, при якій у виграші знаходилася б вітчизняна система освіти.

Нарівні з цим, інтеграція і прозорість світової спільноти роблять доступними безліч джерел інформації. Інтелектуальне життя значно збагачується. Проте на цьому фоні існує потенційна можливість виявити, зрештою, як свою геніальність, так і свою неспроможність. Мабуть, це є одним з чинників, який стимулює створення державами обмежувальних механізмів глобалізаційного впливу.

Друга риса глобалізації, виокремлена на основі аналізу її визначень, - всеосяжність, тобто вияв практично у всіх сферах життєдіяльності суспільств. «Глобалізація означає пізнаване на досвіді знищення кордонів повсякденної діяльності в різних сферах господарювання, інформації, екології, техніки, транскультурних конфліктів і громадянського суспільства, означає таким чином щось в принципі давно знайоме і одночасно незрозуміле, насилу що розуміється, щось таке, що з нездоланною силою змінює наше повсякденне життя і примушує всіх пристосовуватися і відповідати на ці зміни» [4, с. 43].

Зацікавленість теоретиків і практиків тими або іншими аспектами життєдіяльності суспільств привела до появи феномена «диференційованої глобалізації», коли вона розглядається в декількох взаємопов'язаних аспектах, основними з яких є:

«Ментальна», або культурно-ідеологічна глобалізація - процес, що торкається традицій, релігії, культури й ідеології.

Територіальна глобалізація - процес укрупнення державних і наддержавних утворень.

Економічна глобалізація являє собою сукупність двох процесів - глобалізації ринків і глобалізації економічних форм.

Інформаційно-комунікаційна глобалізація (розвиток комунікаційних можливостей і використання космічного простору для передачі інформації; поява і швидке зростання глобальних інформаційних мереж; комп'ютеризація багатьох процесів життєдіяльності людства).

Етнічна глобалізація (зростання загальної чисельності населення людства і взаємної асиміляції різних етнічних груп) [2, с. 20-21].

Глобальна міграція етносів із нерозвинутих країн в економічно стабільні.

У такому аспекті глобалізація в освіті - реальне явище, що спирається, наприклад, на дистанційну освіту як інноваційну освітню технологію, або на використання Болонської декларації в рамках європейського освітнього співтовариства. При цьому можна фіксувати і певну схожість проблем, з якими стикаються різні країни у процесі трансформації освітніх систем в умовах глобалізації [6, с. 9].

«Болонським процесом» в останні роки прийнято називати діяльність європейських країн, яка спрямована на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської декларації, прийнятої 19 червня 1999 року, полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідність певному єдиному стандарту.

Болонський процес - один з інструментів не лише інтеґрації в Європі і в Європу, а й інструмент загальної світової тенденції нашого часу - глобалізації. Європейська спільнота має намір зробити внесок у якісну освіту шляхом заохочення країн- учасниць до сприяння підвищення якості власної освіти. Відштовхуючись від цього, Європейська комісія надає фінансову і політичну підтримку цьому процесові, що виходить за рамки ЄС. Сьогодні східноєвропейські країни лише починають приймати Болонські ідеї [7].

В Україні поширення ідеї Болонського процесу робить лише перші кроки і, на жаль, вона ще повною мірою не оволоділа розумом людей. Це зумовлено рядом причин: українська громадськість має обмежену інформацію про сутність Болонського процесу, а Уряд невиразну позицію щодо нього, досить обережною є реакція Міністерства освіти і науки України на розгортання в Європі цього потужного інтеграційного процесу та ін. Тож не випадково, що ні українське суспільство загалом, ні академічна спільнота зокрема, досі чітко не визначили свого ставлення до Болонського процесу.