Між тим, хоч про Болонський процес у нас предметно заговорили тільки у 2003 році, його ідеї, нехай опосередковано й фрагментарно, проникли в Україну доволі давно - «бакалавр» і «магістр» уже добре прижилися (щоправда, в супроводі «молодшого спеціаліста» та «спеціаліста»). Наразі й багато інших інновацій, які, по суті, близькі до ідей Болонського процесу, втілено в ряді офіційних документів. Ідеться про Національну доктрину з розвитку освіти, Закон «Про вищу освіту», низку документів щодо впровадження ідей Болонської декларації та ін. Водночас у чинних законах і нормативних актах щодо розвитку освіти в Україні ще недостатньо враховані загальні тенденції в міжнародному вимірі розвитку освіти, її зв'язок із реаліями глобалізованого технологічного світу, необхідність підвищення інвестиційної привабливості освіти, формування нових підходів до управління в освіті, стимулювання громадського управління та ін.

Основні цілі Болонського процесу зводяться до наступного:

побудова Європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;

посилення міжнародної конкурентоспроможності як національних, так і в цілому Європейської систем вищої освіти;

досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти;

формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи у цілому;

підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та Європейських культурних цінностей;

змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж України, зацікавленої діяти за всіма напрямками Болонського процесу [6].

Зміни в освіті - це не якесь і не чиєсь раптове рішення, а скоріше - результат поступового усвідомлення взаємодії процесів європейської економічної та політичної інтеграції, результат розвитку ідей та інновацій у сфері освіти, які передували Болонській декларації та стали її основою. У Болонській декларації були конкретизовані основні напрями зусиль європейських університетів практично за півстоліття, врахований їх досвід відповідно до вимог цивілізаційного процесу початку ХХІ століття [5].

Одна з основних причин, що обмежує інтерес до питань європеїзації освіти в Україні, - відсутність чіткої державної позиції і політичного рішення Уряду щодо Болонського процесу. Між тим, таке рішення має принципове значення, особливо для нашої авторитарної держави. Саме воно могло б сприяти більш активному й цілеспрямованому вивченню матеріалів Болонського процесу, розгортанню дискусій академічної спільноти з метою формування її позиції, виробленню узгоджених заходів щодо модернізації системи освіти в Україні в загальноєвропейському вимірі.

Яким має бути ставлення України до Болонського процесу? Яке місце спроможна зайняти в ньому наша країна? Які позитивні чи проблемні моменти може принести участь України в Болонському процесі? Чи доцільне приєднання до нього? За яких умов? Чи можливі альтернативні шляхи? Відсутність відповідей на подібні питання тільки підкреслюють актуальність залучення української академічної спільноти, громадян України до дискусій з питань Болонського процесу. Адже якась одна установа не здатна однозначно відповісти на зазначені питання - це під силу тільки колективному розуму. Саме такими обставинами й було зумовлено проведення Першої Всеукраїнської науково- практичної конференції «Проблеми модернізації освіти України в контексті Болонського процесу», що відбулася в Європейському університеті 20-21 лютого 2004 р. Крім того, проведено декілька регіональних конференцій, започатковано «круглий стіл», учасники якого висловлюватимуть свої думки на шпальтах щотижневика «Освіта» та ін.

Аналіз матеріалів Болонського процесу, наявної літератури і відповідних теоретичних напрацювань в Україні дає змогу визначити проблеми та найбільш актуальні теми для дослідження і дискусії. Серед них:

філософсько-методологічні та теоретичні проблеми розвитку освіти в умовах глобалізації;

проблеми взаємодії процесів глобалізації та регіоналізації;

євроінтеграція України: стан та перспективи;

освітня політика України в контексті Болонського процесу;

пріоритети системно-інституційної струк- туризації та основні шляхи модернізації освіти України;

удосконалення інноваційних механізмів управління у сфері освіти;

розвиток освіти в незалежній Україні: досвід, проблеми та перспективи;

законодавче регулювання у сфері освіти та порівняльний аналіз вітчизняних і міжнародних правових засад;

- місце та роль громадськості в управлінні освітою: вітчизняний і зарубіжний (європейський) досвід.

Необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та проблемами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі [8].

Болонський процес - це процес розпізнавання однієї освітньої системи іншою в європейському просторі. Якщо майбутнє України пов'язане з Європою, то не можна надалі стверджувати, що Болонський процес має для нас лише просвітнє та пізнавальне значення. Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування.

Всесвітнє визнання нашої освіти та висока якість навчання - це досягнення попередньої епохи, системи влади, покоління, але час іде вперед, виміри соціальності набувають глобального характеру, суспільство стає інформаційним.

Нині можна з жалем констатувати, що незважаючи на природні досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система (демократичність, гнучкість, незаідеологізованість), в масовому вимірі освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) неконкурентоспроможна на європейському ринку праці. Це зобов'язує