Насправді цю схожість можна розглядати як схожість методу, що проглядається при порівнянні «літературної особистості», задуманої як об'єкт наукового історико-літературного дослідження, з «літературною особистістю» як об'єктом фактографічного жанру прихильників літератури факту. Схожість у методі помітна в різних сферах: для формалістів література чистого факту - це, в основному, літературне явище, і вони аналізують його літературні особливості більше, ніж соціальні; у фактографів нова література набуває, швидше, виду соціальної практики. Для Шкловського введення нових форм, узятих із повсякденного життя, означає деканонізацію системи пануючих жанрів і канонізацію нових малих жанрів. Із його висловлювання ясно, що формалісти не заперечували естетичну сторону, а просто переносили її в матеріальну площину, в той час як виробники провіщали перехід від естетичної сфери до сфери реального життя. Шкловський не заперечує естетичну функцію літератури, тоді як фактографи, за своїм походженням близькі до виробників, намагаються замінити естетичну функцію на соціальну. Ознаки цього конфлікту видно в полеміці Арватова з «іманентністю» Шкловського, на яку він реагує в «Языке поэтическом и языке практическом» (Печать и революция. - № 7. - 1923.). У цій статті Арватов, дистанціюючись від «абстрактно-морфологічного характеру» формального методу, проголошує народження формально-соціологічного методу, який «упирається безпосередньо в марксизм» і служить поправкою в «чисто морфологічному» аналізі, що проводиться деякими членам ОПОЯЗу [3, с. 17-18].

Стаття починається з критичного осмислення праці Шкловського «Искусство как приём», закінчується загладженням тріщин, що утворилися між марксизмом і формалізмом. Подібна суперечність пояснюється тим, що виробники «найрішучішим чином борються з будь-яким відривом мистецтва від життя, протиставленням художнього практичному» [Там само], у той час як формалісти піднесли до вищого ступеня принцип «протилежності законів поетичної мови законам мови практичної» [Там само]. Арватов зробив спробу подолати цю суперечність, увівши поняття формально-соціологічного методу, в якому зливається морфологічний і соціальний аналізи у вивченні поетичних прийомів. Таким чином, Арватов намагається показати, що поетична мова і мова практична - це не дві різні суті, а дві взаємозалежні системи, одна з яких є видозміною іншої.

Він підкреслює значення поетичних прийомів, відмінних від прийомів практичної мови, для соціальної організації: «Зображуване мистецтво вигадує те, що неорганізоване, а значить невідчутне в житті, але те, що потрібне суспільству, до чого воно відчуває потяг» [Там само, с. 19]. Ось чому творчі методи поета диктуються завданнями, встановленими суспільством, і чому поетична мова - несвідома лабораторія практичної мови.

Разом з Арватовим такі прихильники «Лівого фронту», як С. Третьяков, О. Брік, проголошували створення якоїсь «нової естетики», ядром якої повинні стати принципи «ОПОЯЗу», розбавлені соціологічними компонентами. Про це достатньо виразно свідчив один із програмних документів ЛЕФу: «Опоязівці! Формальний метод - ключ до вивчення мистецтва. Кожна блоха-рима повинна стати на облік. Але бійтеся ловлі блох у безповітряному просторі. Тільки поряд із соціологічним вивченням мистецтва ваша робота буде не лише цікавою, але і потрібною» [4, с. 11]. В. Маяковський, один із лідерів ЛЕФу, писав: «Конструктивісти! Побоювайтеся стати черговою естетичною школкою! Виробники! побоювайтеся стати прикладниками- кустарями! Опоязівці! Формальний метод - ключ до вивчення мистецтва» [Там само, с. 73].

Відстоюючи «ОПОЯЗ» від будь-яких замахів на нього, О. Брік писав: «ОПОЯЗ» - кращий вихователь літературної пролетарської молоді»; «ОПОЯЗ» допоможе товаришам проліт-поетам подолати традиції буржуазної літератури, науково довівши їх жертовність і контрреволюційність»; «ОПОЯЗ» - могильник поетичної ідеалістики. Боротися з ним марно. А марксистам тим паче» [Там само, с. 214-215]. Арватов, який підтримував ідеї Бріка, виступив у «Печати и революции» зі словами: «ОПОЯЗ треба вважати прогресивною, революційною течією в науці, а взагалі «формальний метод» виявляється більш «марксистським», ніж те, що «приймається на віру деякими марксистами» [5, с. 58-59].

Український дослідник формалізму, якого теж розглядали як причетного до формального руху, О. Полторацький у своїй праці «Літературні засоби» (1926-1928) так говорив про Арватова: «На різко висловленій форсоцівській позиції стоїть Б. Арватов у своїх статтях «Контрреволюція форми» та ін., де він вивчає стилістику Брюсова тощо. Б. Арватов, який уперше поставився до літературного твору, як до машини, який слідом за формалістами підходить без «високих забобонів» до літературного факту, - ... проте, вивчав не всю машину, а одну її сторону, і через це в його працях не було наслідків реального комплексного аналізу» [6, с. 4].

Полторацький відгороджується і від російських формалістів, і від форсоців, називаючи себе «морфологом»: «... морфологія - то є наука про організацію літературного твору, в той час, як формалізм - то є філософська школа про єдину реальну категорію у мистецтві» [Там само]. Форсоцями, на думку Полторацького, в Росії називали тих авторів, які в літературному творі вивчали, перш за все, способи організації тематичних елементів, припускаючи, що тематика літературного твору нічого не значить для соціологічного дослідження. Полторацький заявляв, що його позиція різко відрізняється від позиції форсоців, хоча серед інших українських критиків (С. Щупака, М. Рудермана) існувала інша думка. Роботи Полторацького вважалися «формально соціологічними», оскільки не всі теоретики літератури того часу відрізняли «морфологію» від «формалізму».

На думку багатьох дослідників російського формалізму, таких, наприклад, як Крістєва, Ерліха, після дискусії 1924 р.