негативними (від легкого несхвалення до ненависті). Отже, відносини дитини з батьками можуть характеризуватися теплом, схваленням, любов'ю або ж холодністю, відкиданням. Відповідно, Шутц виділяє три типи міжособистісної поведінки, що випливають із досвіду дитинства. Неадекватні відносини батьків з дитиною в емоційній сфері виливаються, за термінологією Шутца, у недостатньо особистісну (underpersonal) або зверхособистісну (overpersonal) поведінку, тоді як ідеальні відносини в цій сфері призводять, у результаті, до адекватної особистісної (personal) поведінки. У першому випадку людина має тенденцію уникати тісних взаємин. Вона поверхово дружня, зберігає емоційну дистанцію й воліє, щоб інші робили те ж саме у ставленні до неї. На думку Шутца, основою подібної поведінки є тривога, глибока заклопотаність особистості із приводу того, чи може вона викликати щирі почуття любові до себе. Людина стурбована тим, що її неможливо любити, й інші виявлять це, як тільки вона (у змісті емоційної прив'язаності) допустить до себе на більш близьку дистанцію.
При зверхособистісному типі поведінки, навпаки, людина бажає тісних емоційних зв'язків і намагається будувати саме такі емоційні відносини, що виражаються у нав'язуванні себе іншим. З погляду Шутца, динаміка поведінки тут аналогічна до першого випадку. Обидва типи мотивовані сильною потребою в любові й пов'язані з великим ступенем тривожності із приводу того, що вони можуть не подобатися.
Другий постулат відтворює фундаментальне положення психоаналізу про визначальну роль раннього дитинства в розвитку особистості. На думку Шутца, залежно від характеру задоволення в дитинстві потреби бути включеною в життя групи, доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву недостатньо соціальної (undersocial) поведінки, зверхсоціальної (oversocial) або соціальної (social) поведінки. Перший тип формується досвідом недостатньої інтеграції в родині, другий - досвідом надмірного включення в неї, а третій, ідеальний, тип відповідає адекватній інтеґрації. Таким чином, конкретною сферою продовження досвіду дитинства виявляються міжособистісні відносини дорослого.
Для осіб, які успішно вирішують ці проблеми в дитинстві, емоційні відносини з іншими, як правило, не викликають складності. Особистісний тип поведінки припускає, що людина може адекватно почувати себе й у тісних, і в дистантних емоційних стосунках. Вона не стривожена тим, щоб бути улюбленою, підсвідомо думаючи, що вона є людиною, гідною любові. Шутц припустив, що неврози - це форма патології, пов'язана саме з характером задоволення міжособистісної потреби в любові дітей ранього віку в родині.
Третій постулат стосується такого важливого феномена міжособистісних стосунків, як сумісність. Визначення сумісності: дві особистості сумісні, якщо вони можуть разом працювати в гармонії. Постулат стверджує, що сумісні групи більше ефективні в досягненні групових цілей, ніж групи несумісні.
Четвертий постулат розглянутої теорії стосується групового розвитку. Шутц вважав, що кожна група у своєму становленні проходить, відповідно, етапи включення, контролю, любові. Формування групи, на його думку, починається саме із прийняття кожним рішення залишитися в даній групі або вийти з неї. Лише після дозволу проблеми включення відбувається перехід до фази контролю, тобто фазі розподілу відповідальності й влади. У третій фазі вирішується проблема емоційної інтеґрації. У випадку ж розпаду групи її рух іде у зворотному порядку: спочатку порушуються емоційні прихильності, потім руйнуються стосунки влади, після чого необхідна фаза виходу із групи. Шутц проаналізував також груповий розвиток з метою з'ясування характеру сумісності на різних стадіях групового життя [7, c. 59].
Таким чином, у теорії Шутца незмінній системі зовнішніх соціальних умов протистоїть статична система внутрішнього світу особистості у формі споконвічно заданих потреб, реалізованих у сфері міжособистісних відносин.
2. Проблеми ранньої соціалізації дітей в роботах Е. Еріксона. Серед відомих теорій криз вікового розвитку найбільш поширеною є епігенетична концепція Е. Еріксона. Одним із основних елементів соціалізації дитини є криза розвитку. Криза - переломний момент у нормальній течії психічного розвитку. Криза розвитку означає початок переходу від одного етапу психічного розвитку до іншого. При переході від однієї вікової стадії розвитку до іншої відбувається руйнування колишньої форми відносин з навколишнім світом і формування нової системи взаємин, що супроводжується значними психологічними труднощами для самої людини і її соціального оточення [12]. Епігенетична концепція розвитку базується на тому, що кожна стадія життєвого циклу наступає в певний для неї час (критичний період), а також на тому, що повноцінно функціонуюча особистість формується тільки шляхом проходження у своєму розвитку послідовно всіх стадій. Кожна стадія супроводжується кризою. Кожна криза містить і позитивний, і негативний компоненти, залежно від того, наскільки успішно задовольняються потреби дитини.
Так Е. Еріксон зазначає, що на першому році життя дитина переживає першу кризу свого розвитку, яка пов'язана з тим, як задовольняються її основні фізіологічні потреби людиною, що доглядає її. У випадку повноцінного догляду дитина отримує відчуття базової довіри до навколишнього світу. І, навпаки, у дитини-сироти формується глибока недовіра до світу людей. Таким чином, для того, щоб у дітей виникло почуття довіри, ставлення матері до дитини повинно поєднати в собі гарний емпатичний контакт із дитиною і своєчасне задоволення всіх її потреб. У сукупності таке ставлення дає дитині тверде почуття власної значущості й гідності, впевненості в собі, яке зберігається протягом життя і забезпечує її успішність.
Зважуючи на те, що друга криза (1-2 роки) пов' язана з першим досвідом навчання, особливо з проблемою привчання дитини до охайності, можна говорити про