особливу роль дорослого у житті дитини раннього віку. Якщо батьки або ті, хто доглядає дитину, розуміють дитину і допомагають їй контролювати природні відправлення, дитина одержує досвід автономії. І, навпаки, дуже суворий або непослідовний зовнішній контроль призводить до розвитку у дитини сорому або сумнівів, пов'язаних, головним чином, із страхом втратити контроль над власним організмом. Так формування почуття взаємної довіри, що виникає у ранніх стосунках між дитиною і матір'ю (або тим, хто її заміняє) закладає основи виникнення самостійності дитини в освоєнні навколишнього світу.
3. Ще одним напрямом в психології, який розглядає проблеми соціалізації дітей раннього віку, є теорія М. Малер «object relations» або «стосунки між об'єктами», в якій виділяється чотири етапи становлення стосунків:
перший етап - нормального аутизму (від 0 до 3 міс.) характеризується відсутністю ставлення дитини до матері: немовля не розрізняє зовнішні і внутрішні стимули і не чутливе до звернень дорослого. Та завдяки постійній увазі матері, її турботі і догляду вона переходить до наступного етапу - фази нормального симбіозу.
фаза нормального симбіозу. На цьому етапі мати і дитина існують в діадній єдності: дитина не відокремлює себе від матері й не сприймає її окремо. Її «Я» втілено у фігурі матері. На цьому етапі починають виникати уявлення про своє фізичне «Я». Задоволення або незадоволення від задоволення її фізичних потреб формує перший емоційний досвід немовляти. Це дуже важливий етап у становленні стосунків. Деякі психічні відхилення (шизофренія, аутизм) Малер пояснює відсутністю фази нормального симбіозу в житті дитини. Ця фаза при нормальному розвитку продовжується від 3 до 6-7 міс., після чого наступає наступний етап відділення від матері.
третій етап - автономного функціонування - включає три фази. На першій фазі (7-8 міс.) ранньої практичної активності мати є для дитини опорою і джерелом емоційної підтримки, яка здійснюється через фізичний контакт. На другій фазі виникає прямоходіння, що дозволяє дитині фізично віддалятися від матері й підтримувати з нею лише сенсорний зв'язок (тобто бачити і чути). У моменти відсутності матері у полі зору дитини виникає і починає «працювати» її образ. Самостійні дії приводять дитину до усвідомлення своєї відокремленості, самостійності і, в той же час, до обмеженості своїх можливостей. Це приводить до третьої, критичної, фази, яку М. Малер назвав кризою наближення. На цій фазі стикаються дві тенденції: прагнення з'єднатися з матір'ю (злитися з улюбленим об'єктом) і страх втратити свою автономію, протест проти порушення самостійності. Приблизно до 20 місяців життя більшість дітей долають кризу наближення і можуть спокійно діяти на відносній дистанції від мами.
- четвертий етап названий періодом консолідації індивідуальності. Емоційно-об'єктна складова себе і матері, що виникає на цьому етапі, робить можливим оволодіння мовою, засвоєння зразків поведінки дорослих, висловлювання своїх бажань і фантазій у символічній грі. Емоційно-об' єктна константа - значно ширша категорія, ніж перманентність об' єктів по Ж. Піаже. Вона дозволяє інтегрувати «хороший» і «поганий» образ матері в єдине уявлення, не залежне від ситуативних обставин. У той же час тривалу відсутність матері викликає гнів і засмучення дитини, оскільки її образ повинен постійно підтримуватися [9, с. 140].
Автор інтеракціоністського напрямку в соціології Дж. Мід пояснює розвиток міжособистісних стосунків у дитини в грі, коли спочатку вона грає на самоті, імітуючи інших, а потім - у груповій грі, «програє» ролі учасників уявлюваної взаємодії. Така гра дає їй можливість випробувати тип відповідної реакції, що викликається в інших його діями. Відсутність таких властивих усім установок, почуттів і дій буде сильно обмежувати спілкування дитини з іншими людьми. Програвання дитиною ролі «значущих інших» залишається саме програванням ролі, а не грою в повному розумінні цього слова, у якій передбачаються партнери, що і роблять її такою, тобто поки вона не навчиться керувати своєю поведінкою, сприймаючи себе із точки зору «генералізованого іншого» [9, с. 32].
Теорія прив'язаності Д. Боулбі та М. Ейнсворт. Роль прив'язаності стала особливим внеском в розвиток теорії раньої соціалізації. Основні принципи теорії були сформульовані в роботах Дж. Боулбі в 60-80-х рр. XX ст. і підтверджені експериментальною роботою М. Ейнсворт у 80-90-ті роки. Своїми дослідженнями вони довели, що дитина має потребу в тривалому догляді матері або особи, що заміняє її, здійснюючи первинний догляд. Дитина має потребу в цих передбачуваних послідовних взаємодіях зі значимою особою, що виховує (матір'ю), для того, щоб сформувати стійку концепцію «Я». У процесі взаємодії між матір'ю й дитиною встановлюються зв'язки, виникає прив'язаність. Дитина починає демонструвати поведінку прив'язаності.
Прив' язаність існує й у світі тварин, вона створює можливість для фізичного виживання і безпеки виду. Проте у середовищі людей вона забезпечує не лише задоволення базових потреб. Основою соціалізації, розвитку людини є між- особистісні стосунки, саме вони пов' язують її з іншими людьми і тим самим дозволяють формувати ідентичність особистості. Прив' язаність робить нас людьми - синами чи доньками, батьками чи матерями, братами чи сестрами.
У загальній формі прив'язаність можна визначити як «тривалий близький зв'язок між двома людьми, що не залежить від їх місцезнаходження і є джерелом емоційної близькості» (Фалберг) [8, с. 15]. Прив'язаність - це прагнення до емоційної близькості з іншою людиною і збереження цієї близькості. Глибокі