Ганна Фрейд, вивчаючи розвиток дітей, які осиротіли під час війни і виховувалися у дитячих будинках, дійшла висновку, що у підлітковому віці вони були не здатні вступати у вибіркові стосунки з дорослими та однолітками, натомість більшість намагалася встановити тісні взаємини «дитина - мати» з будь-ким із дорослих.

Спостерігаючи за розвитком дітей у сучасних закритих дитячих установах, педіатр Е. Піклер знайшла нові симптоми госпіталізму. Вона пише, що, на перший погляд, ці діти справляють гарне враження. Вони слухняні, зазвичай зайняті грою, по вулиці йдуть парами, не розбігаються, не затримуються, не набридають своїми вимогами дорослим, їх можна легко роздягнути чи одягнути. Однак у таких дітей цілком відсутня вольова поведінка, власна ініціатива.

Дослідження М. І. Лісіної, що засновані на ідеях Л.С. Виготського, довели, що причина цього явища криється не в біологічній прив'язаності дитини до матері, а в організації спілкування, у формуванні специфічно людських потреб, керуванні орієнтувальною діяльністю дитини. Тобто важливе значення має присутність не матері як біологічного фактора, а дорослого як конкретного носія людської культури й способів її освоєння.

На основі цих теоретичних концепцій вдалося зробити важливі кроки у педагогічній практиці, спрямовані на виведення дітей зі стану госпіталізму. Наприклад, дослідження М.Ю. Кістяковської довели, що діти, які перебували під час війни в умовах дефіциту спілкування і тому серйозно відставали не тільки у психічному, але й у фізичному розвитку, наздоганяли своїх ровесників після того, як вдавалося сформувати у них емоційно позитивне ставлення до дорослого, забезпечивши тим самим можливості для повноцінного психічного розвитку.

Спілкування є головною соціальною потребою дитини, яка виявляється з перших місяців її життя. Спочатку ініціатором спілкування є дорослий, згодом ініціатива переходить до дитини, а потім спілкування включається у спільну предметну діяльність дитини і дорослого. Дитина від народження розвивається як соціальна істота, набуваючи в контактах з людьми, які ії оточують, певного досвіду. Протягом раннього дитинства та дошкільного віку розвиток спілкування дитини з дорослим долає два етапи:

емоційно-особистісне, ситуативне спілкування;

практичне, дієве спілкування. На цьому етапі дорослий виступає партнером у грі, взірцем для наслідування, особою, яка оцінює знання і вміння дитини.

Потреба дитини в оцінці дорослого є одним із головних стимулів її поведінки. Діти, які мають повноцінне спілкування з дорослими, виявляють ініціативність, прагнуть привернути увагу до своїх дій, довірливо, відкрито й емоційно ставляться до дорослого, вимагають від нього співучасті у своїх справах, чутливі до його ставлення й оцінки, перебудовують свою поведінку залежно від його оцінюючих сигналів. Вони тонко розрізняють схвалення й осуд, віддаючи перевагу предметному співробітництву з дорослим, виявляють до нього любов і охоче відгукуються на ласку, привертають до себе увагу і прагнуть його позитивної оцінки. Якщо дорослий і надалі ініціюватиме емоційні форми спілкування, а дитина вже прагнутиме діяльності з предметами, може виникнути конфліктна поведінка.

Висновки

Усі вищезазначені автори визнавали, що єдино можливий шлях впливу навчання на психічний розвиток дитини - це шлях через її діяльність, що скеровується дорослим. Детермінанти психічного розвитку знаходяться не всередині організму і особистості дитини, а поза ними - в ситуації соціальної взаємодії дитини з іншими людьми (перш за все, з дорослими). В ході спілкування і спільної діяльності не просто засвоюються зразки соціальної поведінки, але і формуються основні психологічні структури, що визначають надалі увесь перебіг психічних процесів. Коли такі структури сформовані, можна говорити про наявність у людини відповідних усвідомлених і довільних психічних функцій.

Таким чином, успішна соціалізація у ранньому дитинстві залежить від забезпечення близькими дорослими захисту і безпеки дитини, ступеня чутливості матері до потреб дитини та материнської ніжності, турботи у ставленні до дитини. Для повноцінного розвитку дитини необхідно враховувати періоди сенситивності та середовище, в якому дитина виховується. Так формування почуття взаємної довіри, що виникає в ранніх стосунках між дитиною і матір'ю (або тим, хто її заміняє), закладає основи виникнення самостійності дитини в освоєнні навколишнього світу. Розвиток взаємних міжособис- тісних стосунків у дитини в грі як з однолітками, так і з близькими дорослими сприяє формуванню мови дитини. Кількість любові, яку дитина отримала в перші роки свого життя, і форма, в якій вона виражалася, впливає на успішність проходження дитиною криз розвитку. Задоволення або незадоволення дорослими фізичних потреб у ранньому дитинстві формує у немовляти перший емоційний досвід.

ЛІТЕРАТУРА

Алімова Ю., Безпалько О., Звєрєва І. Проведення комплексної оцінки потреб дитини в інтернатному закладі / За заг. ред. О. Карагодіної. - К.: Вид-во ПП «Март», 2006. - 131 с.

Боулби Джон. Создание и разрушение эмоциональных связей / Пер. с англ. В.В. Старовойтова. - 2-е изд. - М.: Академический Проект, 2006. - 232 с.

Денисюк О.В. Виховання дітей раннього віку в сім'ї (за результатами соціологічного дослідження) // Український соціум. - 2004. - № 1 (3). - С. 100-105.

Зубіашвілі І. Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні та прикладні проблеми // Соціальна психологія. - 2006. - № 3 (17). - С. 181.

Крестинина И.А. Проблемы и социально-психологические особенности воспитанников детских домов и школ-интернатов // Воспитание и обучение детей с нарушениями развития. - 2007. - № 2. - С. 3-7.

Лохвицька Л.В., Кузнєцова Н.В. Теоретичні аспекти раннього соціального сирітства // Соціальна робота в Україні: теорія і практика.