Дуже тісно пов'язані між собою поняття «дитяча безпритульність» і «дитяча бездоглядність».

«Безпритульні діти» - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають постійного місця проживання.

Великий тлумачний словник подає таке визначення: «безпритульний - це той, хто не має притулку». Натомість, «бездоглядний - це той, хто позбавлений догляду» [6].

Найбільш слушним, з даної точки зору, є наступне визначення: «дитяча бездоглядність - це суспільне явище, що заключається у відсутності необхідного догляду за дітьми з боку батьків та осіб, які їх замінюють, у відчуженні дітей від сім'ї, дитячого колективу й одночасно у байдужості батьків, вихователів до дітей».

У країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, які не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: діти, які протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні діти вулиці, які живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, які не контактують з батьками, проводять більше часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими». Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної «шведської моделі» економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності.

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику».

У Великій Британії осіб вулиці залежно від віку називають: «юні втікачі» - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; «молоді бездомні» - особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; «ті, що сплять на вулиці» - підлітки та молодь, які не мають постійного притулку і ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель [10].

Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001р. встановлено:

дитина-сирота - це дитина, в якої померли батьки;

діти, позбавлені батьківського піклування - це діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, визнанням батьків безвісти відсутніми чи недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуттям покарання у місцях позбавлення волі, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з відхиленням від сплати аліментів та відсутністю інформації про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти;

безпритульні діти - діти, які були кинуті батьками, самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, в яких вони виховувались, і не мають постійного місця проживання [1].

За Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» наведені нижче терміни вживають в такому значенні:

безпритульність - стан людини, пов'язаний з неможливістю фактично проживати/перебувати у жилому приміщенні, на яке вона має право;

- безпритульні діти - діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання [2].

Звідси можна зробити загальний висновок про те, що всі ці поняття є доволі тісно пов'язаними між собою, деякі вчені їх взагалі ототожнюють.

Але поняття «діти вулиці» є дещо ширшим і включає, як складові, поняття «безпритульність», «бездоглядність».

У свою чергу, поняття «дитяча безпритульність» торкається дітей, які взагалі не мають постійного місця проживання, або не хочуть повертатися додому. Тоді як «бездоглядні діти» все ж таки мають житло і сім'ю, але позбавлені батьківського догляду, виховання і з певних причин віддають перевагу перебуванню на вулиці.

Спираючись на вищезазначені дані, можна зробити висновок про те, що більш об' єктивним поняттям, яке охоплює в повній мірі всіх дітей, які перебувають за межами домівки, є поняття «діти вулиці».

Економічна криза, в якій перебуває українське суспільство, зумовлює появу нових і значне збільшення раніше існуючих соціально незахищених груп населення: безробітних, безпритульних, алкоголіків, наркоманів, людей з психічними захворюваннями та ін. Державна система соціального захисту, що трансформується, поки не є настільки гнучкою, щоб своєчасно й адекватно реагувати на такі соціальні прояви. За останні 10-15 років кількість дітей, які більшу частину свого часу, у тому числі нічного, перебувають на вулиці, має великі масштаби. З'явилася нова категорія дітей, яких журналісти називають «дітьми вулиці». У державних закладах про них говорять як про безпритульних, соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки [4, с. 267].

Цілком очевидний той факт, що проблема соціального і правового захисту бездоглядних неповнолітніх, профілактика негативних проявів у дитячому середовищі, практика роботи з неблагополучними сім'ями, з дітьми складної долі має бути предметом постійної уваги владних структур усіх рівнів, проблемою державного значення. Неупереджений аналіз стану справ у цій сфері оптимізму не додає. Комплекс програм, задекларований великою кількістю документів органів виконавчої влади, так і залишено без практичного вирішення. Тому масштаби соціально небезпечних явищ не тільки не зменшуються, а й навпаки, збільшуються. Розширюється географія негативних проявів. Якщо ще кілька років тому наркоманія, токсикоманія, дитяча проституція, важкі злочини підлітків були візитівкою великих міст,