Через фінансово-матеріальний занепад діти у цих місцевостях не одержують початкової та базової середньої освіти. За статистикою - це мало не кожна дев'ята сільська дитина. Негативний фінансовий чинник змушує батьків забирати дітей із закладів освіти і посилати на роботу, зокрема, жебракувати, красти, займатися проституцією тощо. А це істотно впливає на середній рівень освіти, що у таких дітей вдвічі нижчий, ніж у їхніх однолітків. Серед безпритульних дітей не вміють читати і писати 30,8 %, початкову школу закінчили 48 %. Значна кількість взагалі не бачила шкільної парти. Майже всі вони зазнали чи продовжують зазнавати морального і фізичного знущання, сексуальної експлуатації, обізнані з тютюном, алкоголем, наркотичними засобами [7, с. 10].

Збільшення кількості дітей вулиці, в першу чергу, зумовлено динамікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, «дитина потрапляє на вулицю через те, що ії сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду» [4, с. 268].

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик «дітей вулиці», з'ясування їхнього стилю життя і потреб. Це дозволило виявити наступні закономірності:

більшість «дітей вулиці» - діти підліткового віку;

хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

надто часто «діти вулиці» проживають у нетипових для України сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

значна частина «дітей вулиці» має проблеми з батьками, найближчими родичами;

значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до статусу «вуличної» має низьке матеріальне становище сім'ї;

значна частина «дітей вулиці» заробляє гроші самостійно, причому досить часто робота дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг тощо;

«діти вулиці» часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

«діти вулиці» вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять [4, с. 269].

Отже, явище дитячої безпритульності й бездоглядності набуває надзвичайних масштабів в Україні за умов економічної нестабільності. Основним джерелом появи цих дітей є неблагополучні сім'ї, члени яких самі потребують сторонньої допомоги, а саме: сім'ї алкоголіків, наркоманів, бідні й малозабезпечені сім'ї.

Пріоритетним напрямом розвитку соціальної політики держави має стати підтримка та розвиток сімейних форм влаштування, на противагу інститу- ційним закладам. Історично сформованими формами влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування, у сім'ю в Україні є усиновлення та встановлення опіки над нею (піклування). Останнім часом набувають розвитку нові соціальні інститути сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування - прийомна сім'я та дитячий будинок сімейного типу. Розробка подальших напрямів соціальної політики держави стосовно захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, потребує ґрунтовного вивчення та узагальнення існуючої практики влаштування таких дітей у сім'ї громадян України. Саме на визначення цих питань було спрямоване масове опитування громадян України, проведене у березні 2004 року в межах соціологічного опитування «Ваша думка: березень 2004 р.». Опитування проведене в 27 територіально-адміністративних одиницях України: в 24 областях, АРК, у м. Києві та м. Севастополі. Всього опитано 2021 респондентів віком від 18 років і старше [9].

За дослідженнями соціологів [9], найбільш суттєві причини, що провокують зростання кількості дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в першу чергу, пов'язані з внутрішньосімейними процесами. А саме: із зростанням алкоголізації населення (58 %), низьким рівнем матеріального забезпечення сімей з дітьми (56 %), безвідповідальним ставленням батьків до виконання своїх обов'язків стосовно дітей (56 %), зловживанням батьками наркотичними речовинами (52 %). Перелічені причини тісно пов'язані між собою і, як правило, в кризових сім'ях спостерігається кілька факторів ризику виходу дитини з сім'ї.

Щодо державної політики підтримки сімей з дітьми, то її незадовільний рівень, відсутність дієвих програм роботи і, як наслідок, зростання соціального сирітства визначають 45 % опитаних громадян. Ще одним фактором відмови батьків від виховання власних дітей називається зниження рівня моральності населення України, знецінення сімейних устоїв (38 %) [9].

Третина респондентів причиною поширення соціального сирітства визначає злочинну діяльність батьків, залучення дітей до кримінальних та протиправних дій. Засудження батьків, перебування їх у місцях позбавлення волі призводить до того, що дитина потребує влаштування, стає сиротою при живих батьках. Також фактором ризику позбавлення дитини піклування батьків кожен четвертий респондент визначає агресивну поведінку батьків, брутальне та жорстоке поводження з дітьми, що становить загрозу дитячому життю і здоров'ю (25 %), збільшення смертності населення (25 %), психічні захворювання (22 %) [9].

Цікавим є визначення рівня інформованості населення щодо проблем дітей сиріт та безпритульних дітей. Частина населення (22 %) не володіє такою інформацією, дві третини опитаних (63 %) мають певну уяву з передач телебачення, радіо, періодичних видань, 14 % цілком обізнані, оскільки спілкуються з такими дітьми [9].

Отже, основними причинами поширення явища дитячої безпритульності й бездоглядності, як правило, виступають, все ж таки, загальнодержавні фактори (недосконала державна соціальна політика щодо захисту й підтримки сімей з дітьми, недієві соціальні програми, бідність населення), а вже з них випливають внутрішньосімейні,