Докладно аналізував роль історичного елементу в географічній науці Ріттер. Його вважають фундатором порівняльної географії, яка ставила своїм завданням з'ясувати за допомогою зіставлення географічних даних типові явища й на цьому фунті вивести постійні чинники географічного характеру в історії. При цьому Ріттер був переконаний, що з розвитком культури значення географічного чинника зменшується.

Ріттера критикували за надмірне захоплення телеологічним тлумаченням соціально-географічних явищ. Наприклад, він полюбляв подавати географічні місцевості як самою природою "призначені" для певних історичних подій. В усіх своїх географічних узагальненнях він виходив з божественного провидіння. Бог поставав у нього автором заздалегідь розробленого плану Землі як дому (нім. Wohnort) людини.

Безпосереднім продовжувачем справи Ріттера став німецький професор Ф. Ратцель (1844—1904), автор "Антропогеографії" (1882— 1891) та "Політичної географії" (1897). В "Антропогеографії" Ратцель простежує вплив природних феноменів на історію людства, намагаючись застосувати дарвінівську біологічну концепцію до людського суспільства. Згідно з його вченням, людські спільноти мають вести таку саму нешадну й жорстоку боротьбу за існування, як рослини та тварини певного навколишнього середовища. Йдеться про соціальний дарвінізм, ідеї якого простежуємо вже у творах Спенсера, якому належить висловлювання: "Виживають найпристосованіші".

У своїй "Політичній географії" Ратцель порівнює державу з організмом, що зростає. Якщо цей соціальний організм не зростає, він приречений на загибель. Сильні держави повинні мати простір для свого зростання. На цьому принципі ґрунтується концепція життєвого простору (нім. Lebcnsraum), яка обстоює право "вищих" людей розширювати свій життєвий простір за рахунок "нижчих" сусідів. Хоча сам Ратцель ніде відверто не висловлював думки про існування вищих та нижчих рас, але фактично вони самі напрошуються з його "Політичної географії".

Продовжувачем ідей Ратцеля став шведський професор, дер-жавознавець-пангерманіст Р. Челлен (1864—1922), який наголошував на зумовленості державної політики географічними чинниками. Саме він є автором терміна "геополітика" (нім. Geopolitik), який вказує на вміння використовувати географічні знання для вироблення та обґрунтування політики держави. Від самого початку "геополітика" не є словом, яке можна наповнити будь-яким змістом (фашистським чи демократичним). Ідею геополітики й сам термін розробляли та вводили в обіг для боротьби з демократичними інституціями, а не для їх підтримки чи захисту. Челлен заявляв, що демократія зжила себе одразу після ліквідації середньовічної соціально-станової держави. Тому в XX ст. демократію необхідно замінити або конституційною монархією, або "цезаристською концентрацією влади" (майбутній фашистський принцип фюрерства). У таких державах засадовою має бути політична доцільність, а не буржуазне право.

Свого відверто реакційного, фашистського сенсу геополітика набула у творах та практичній діяльності К. Хаусхофера (1869— 1946), колишнього офіцера кайзерівської армії. На кінець Першої світової війни він перебував у чині генерал-майора. Свою наукову кар'єру теоретик геополітики розпочав у 1919 р. в Мюнхенському університеті. Улюбленим учнем та однодумцем Хаусхофера був його колишній ад'ютант Р. Гесс, за допомогою якого теоретик геополітики від самого початку нацистського руху мав тісні контакти з А. Гітлером. Завдяки Хаусхоферу майбутній фюрер детально ознайомився з геополітичними доктринами, а потім проголосив їх, разом з фашистською расовою доктриною, офіційною ідеологією нацистів.

У Франції ідеї географічної соціології розвивали Е. Демолен (1852-1907) та Ж. Е. Реклю (1830-1905), а в Росії — Л. І. Мечников (1838—1888), географ, соціолог та громадський діяч.

Етнологічна соціологія

Ця теоретична дисципліна, яка вивчає загальні закономірності розвитку людської культури, також сягає своїм корінням античності.

Платон та Арістотель вважали, що різні народи є чужими й за природою ворожими один одному. Проте вже пізніша давньогрецька та давньоримська філософія (особливо в особі стоїків) не тільки перестала дотримуватись таких поглядів, а й почала стверджувати, що всі люди та народи є рівними через обдарованість їх розумом. Пізніше цей гуманний світогляд знайшов своє відображення у світових релігіях, які не робили ніяких відмінностей між народами, крім відмінностей, зумовлених їхнім ставленням до релігій.

У річиші етнологічної соціології склалася етнометодологія як соціологічна дисципліна, яка досліджує процеси становлення та функціонування нормативних моделей і структур у ході соціальної взаємодії. Теоретичні підвалини етнометодології сформулював американський соціолог X. Гарфінкель. Він же увів термін "етнометодологія".

Етнологічна соціологія зобов'язана своїм народженням етнографії (від грецьк. ethnos — народ + grapho — пишу; наука, яка вивчає склад, походження, розселення та культурно-історичні взаємовідносини народів світу, їхню матеріальну та духовну культуру, особливості побуту), яка склалася у XIX ст. Аналогом є термін "етнологія'', уведений в науковий обіг французьким натуралістом Ж.-Ж. Ампером у першій половині XIX ст.

1839 р. у Франції виникло Паризьке товариство етнології, пізніше перейменоване в Товариство антропології (1859), а 1842 р. в Нью-Йорку — Американське етнологічне товариство. 1843 р. в Англії виникло Етнологічне товариство, а 1863 р. — Антропологічне товариство, які 1871 р. утворили Королівський антропологічний інститут Великобританії та Ірландії. У Німеччині 1869 р. засновано Товариство антропології, етнології та доісторії. Невдовзі і в Росії було відкрито відділ етнографії Російського географічного товариства.

В Англії піонером етнології був юрист Дж. Ф. Мак-Леннан (1827—1881), який спробував розглянути розвиток форм шлюбу та сім'ї в історичному аспекті.

Становленню англійської традиції етнологічних досліджень сприяли праці історика, археолога Дж. Леббока (1834—1913) "Доісторичні часи" (1865) та "Початок цивілізації" (1870), в яких етнологія та археологія розглядаються як засоби побудови наукової історії культури людства.

З англійських представників еволюціонізму в етнології найяскравішою є постать Е. Б. Тейлора (1832—1917), автора таких відомих праць, як "Дослідження у галузі стародавньої історії людства" (1865), "Первісна культура" (1871) та "Антропологія" (1881). Як і інші еволюціоністи, Тейлор намагався застосувати до вивчення культури природничо-наукові методи. Найбільш відомий Тейлор своєю теорією анімізму (від лат. anima — душа), яка пояснює походження релігії через віру в особливих духовних істот.

Етнограф та фольклорист Дж.Фрезер (1854—1941) відомий як автор "Золотої гілки" (12 томів, присвячених різним віруванням, обрядам тощо). Йому також належить ідея поділу історії людства на три послідовні всесвітньо-історичні стадії — магію, релігію та науку.

Розвиток американської етнології багато в чому завдячує працям Л. Г. Моргана (1818—1881), перу якого належать "Союз ірокезів" (1851), "Системи спорідненості та властивості в людській сім'ї" (1870), "Стародавнє суспільство" (1877), "Будинки та домашнє життя американських тубільців" (1881). На підставі вивчення суспільної організації американських індіанців Морган доводив, що саме рід був першим та головним осередком первісного суспільства. Він запропонував поділ історії людства на три головних періоди — дикунства, варварства та цивілізації.

У 80—90-ті роки XIX ст. з'явилися перші професійно підготовлені вчені-етнографи. Щоправда, самостійних кафедр етнографії та антропології в університетах ще не було. Натомість у багатьох європейських та американських містах почали виникати етнографічні музеї, які швидко перетворилися на центри наукової діяльності етнографів, антропологів та археологів. Такими були музеї у Будапешті (1872), Стокгольмі (1874), Парижі (1877), Варшаві (1888), Софії (1893), Чикаго (1893), Піттсбурзі (США, Пенсильванія, 1895), Брюсселі (1897), Кракові (1910), Нью-Йорку (1916) та в інших містах. Водночас з'явилися спеціалізовані етнографічні часописи та серійні видання, які включали розділи, присвячені антропологічній проблематиці.

З 1897 р. при Смітсоніанському інституті (США) започатковано серії "Annual Reports" та "Bulletins", де друкували солідні монографічні праці, головним чином з етнографії та лінгвістики індіанців та ескімосів Північної Америки. Ці серії продовжують існувати й сьогодні.

Значний внесок у розвиток американських етнологічних досліджень зробив фізик та математик Ф. Боас (1858—1942), який очолив цілий напрям у етнології і став фундатором так званої дескриптивної (описової) лінгвістики. У 1879—1902 pp. він організував та очолив велику наукову експедицію до північних регіонів Тихоокеанського басейну з метою вивчення історико-культурних зв'язків між корінним населенням Північно-Західної Америки та Північно-Східної Азії. У цій експедиції взяли участь і російські етнографи (В. Г. Бо-гораз, В. 1. Йохельсон). Понад 40 років Боас працював у Колумбійському університеті (Нью-Йорк). У своїй програмній статті "Завдання етнології" (1888) вчений писав, що загальним завданням цієї науки є вивчення всієї сукупності явищ соціального життя. Етнографічні дослідження Боас поєднував з лінгвістичними. Він одним з перших вдався до серйозного та систематичного вивчення мов американських індіанців.

До 30-х років XX ст. американська етнографія розвивалася лід знаком ідей Боаса. Одним з найталановитіших його учнів був Е. Се-пір (1884—1939), який створив нову школу з переважним ухилом у бік психології і справив сильний вплив на американських етнологів-структуралістів та соціологів-структуралістів. Що стосується останніх, то до них слід передусім віднести Т. Парсонса та P. К. Мерто-на, які висунули на перший план принцип цілісності та інтеграції соціальних систем, пояснюючи окремі явища тими функціями, які вони виконують у рамках цілісних систем.

У Франції представником еволюціонізму в етнології був лікар і фізіолог Ш. Летурно (1831—1902), автор праць "Соціологія за даними етнографії" (1880), "Еволюція моралі" (1884), "Еволюція шлюбу та сім'ї" (1888), "Еволюція власності" (1889), "Політична еволюція" (1890), "Юридична еволюція у різних