Формування теоретико-методологічних засад соціології в 40-60-х роках

Активізація емпіричних досліджень негативно відбилась на теоретичній соціології. Адже цей процес був пов'язаний із відхиленням або відходом від відповідей на гострі питання широкомасштабного соціального звучання. У повоєнному розвитку суспільства таких питань народжувалось більш ніж достатньо. Настав час, коли проблеми методології та теорії повинні були зайняти гідне місце. Велику роль у цьому зіграла творча спадщина видатних американських соціологів Т. Парсонса, Р. Мертона, П. Сорокіна.

До середини 50-х років соціологи (особливо в США) накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши чималу кількість різнорідних за масштабом, тематикою емпіричних соціологічних досліджень, котрі, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і торкалися лише деяких проблем суспільного життя. Але чим більше з'являлося таких теорій, тим гостріше усвідомлювалася необхідність розробки систематичної теорії науки, яка сама є найбільш важливим показником її зрілості.

За вирішення такого завдання взявся один із провідних соціологів США (Гарвардський університет) Толкотт Парсонс (1802-1979). У цій майже не систематизованій на той час царині суспільних знань вчений помітив стратегію побудови загальної соціологічної теорії. Парсонс прагнув вивести науку з тупикового, на його думку, становища. Одним із принципових орієнтирів соціологічного теоретизування Парсонса було те положення, що соціологія у своєму розвитку повинна "приходити" до теорії, але вона має також і "починати" з неї. До своїх структурно-теоретичних розробок Парсонс підходив з різних позицій. Перш за все він критично ставився щодо так званого "повзучого емпіризму" в соціологічній науці. При побудові соціологічної теорії Парсонс дотримується позиції "аналітичного реалізму", що вимагає розробки понятійного апарату, абстрагованого від складної та різноманітної емпіричної дійсності. Це, у свою чергу, дозволило "охоплювати" найістотніші та найважливіші риси соціальної дійсності. Розробка аналітичних понять була першочерговою для Парсонса порівняно із розробкою теоретичних суджень. Визнаючи свій власний шлях у розвитку обраної теми, він використовував положення європейських соціологів: М. Вебера (вивчення соціальних організацій та інститутів), Е. Дюркгейма (аналіз стабільності соціальної системи, що складена з функціонально-диференційованих ролей), 3. Фройда (аналіз людини як динамічної структурно-функціональної системи), взаємопоєднавши їх у функціональний підхід.

Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємоузгоджених частин. Кожна із таких частин має в структурі цілого своє чітко визначене місце і особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент, підсистема) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження, самовідтворення системи. Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Т. Парсонса та Р. Мертона, тому із багаточисленних концепцій, сформованих Парсонсом, найбільш заслуговує на увагу теорія соціальної дії та структурно-функціональний аналіз. У методологічному відношення вони пов'язані одне з одним.

Виходячи із методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму, суспільство – це не сукупність індивідів, груп, класів, інших усуспільнень, а особливий спосіб їхнього існування. Розглядаючи цей спосіб існування, слід вирізняти в ньому такі його елементи, які б в безперервному процесі людських взаємодій зберігали відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний "кістяк", каркас соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення. Структурні елементи - це певні позиції, які індивіди посідають у певній системі, а функції - їх діяльність стосовно спеціалізації в межах певної системи. Кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. Це означає, що вона повинна пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми.

За Парсонсом, будь-яка соціальна дія вимагає наявності "діючої особи", "конкретної ситуації", "умов дії" та "нормативних факторів". Сама дія, котрій Парсонс надавав ключове значення, виступає як самоорганізуюча система, що характеризується наявністю символічних механізмів регуляції (мова, цінності), нормативністю (залежність дії від прийнятих у суспільстві норм та цінностей), волюнтаристичністю (незалежність від умов середовища).

Центральне місце в теорії Парсонса займає поняття "система дії" - як взаємопов'язаність різних рівнів соціальної реальності (соціальної системи, культури, особистості, організму). Щоб кожна система нормально функціонувала, необхідне "дотримання" нею основних умов: підтримка ціннісного взірця її, інтеграція, ціледосягнення, адаптація. Це набір функціональних проблем, які повинні вирішуватися в кожній системі. За Парсонсом, будь-яка система має дві осі орієнтації. Перша - внутрішня (так звана життєва), – орієнтація на дії оточуючого середовища або на власні проблеми. Друга - інструментальна - орієнтація, пов'язана з терміновими актуальними "засобами" або з довгочасними потребами та цінностями. Із хрестовидного накладення цих осей виникає набір із чотирьох основних функціональних категорій:

¦ пристосування до навколишнього середовища (адаптація);

¦ формулювання цілей та мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання);

¦ підтримка внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція);

¦ забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність, підтримка взірця).

На рівні суспільства, в цілому, функцію адаптації здійснює економіка, функцію цілепокладання - політика, функцію інтеграції - право і культура, латентну функцію - інститути соціалізації, сім'я, школа, церква і т. ін. Відповідаючи на запитання, "завдяки чому можливе сумісне життя людей, або суспільний порядок?", Т. Парсонс приходить до висновку, що пов'язують суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, тобто: спільність цінностей, людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки, "правил гри". Так Парсонс виходить на одну зі своїх центральних категорій - "соціальна дія". її специфіка, на відміну від фізичної та біологічної дії, полягає у символічності (зв'язок з мовою, традицією, цінностями), нормативності (залежність від правил та норм), волюнтаристичності (залежність від суб'єктивних моментів, "визначень ситуацій").

Розробляючи модель соціальної дії, Парсонс визначив і основні елементи-складники: діяч, ситуація, орієнтація діяча на ситуацію. Діяч володіє активністю і здатний проаналізувати ситуацію, поставити перед собою мету, визначити способи та методи досягнення її. Під ситуацією він розумів різноманіття фізичних, культурних, соціальних факторів, які є актуальними для суб'єкта в даний момент і від яких залежать його подальші дії. При цьому партнери (опоненти) щодо взаємодії орієнтовані на очікування один на одного. Загалом структуру соціальної дії, за Парсонсом, визначають:

¦ система норм та цінностей, яка в загальних рисах співвідносить ціль із ситуацією, обмежуючи вибір засобів, задаючи діапазон, "набір" можливого та неможливого;

¦ прийняття індивідуальних рішень про шляхи досягнення цілей;

¦ наявні засоби та умови.

Таким чином, формалізована система соціальної дії містить в собі чотири підсистеми:

¦ соціальну (забезпечує інтеграцію дій множини індивідів);

¦ культурну (містить найбільш загальні взірці дій, принципи вибору цілей, цінностей, знань, вірувань та ін.);

¦ особистісну (набір психологічних і соціальних рис та характеристик);

¦ органічну (як підсистема, котра забезпечує фізичними та енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем).

Ці категорії, вважає соціолог, придатні для опису будь-яких систем на будь-яких рівнях. Більш загальні системи диференціюються, утворюючи підсистеми, які повинні виконувати свої власні функціональні обов'язки. Всі підсистеми та оточуюче середовище постійно перебувають у стані взаємообміну. Виконання функціональних обов'язків веде до їх диференціації. Ця схема повторюється до самої малої групи (сім'я) з її розподілом ролей. Парсонс побудував складну концептуальну систему, в якій беруться до уваги особливості особистісної мотивації (органічні потреби, афекти, емоції, пізнавальна діяльність) і функціональні обов'язки систем. Посилення уваги до мотивованої дії привело вченого до ідеї "певного нового рівня аналізу", на якому парними категоріями виступають структура та процес.

Розпочавши розробку систематичної теорії в соціології, Парсонс ввів у науковий обіг систему координат "діюча особа – ситуація", яка є аналогічною системі координат в біології - "організм - середовище". Це - його найбільш загальна конструкція категорій. Соціальну систему вчений розглядає як систему мотивованих поведінок, котра взаємодіє із навколишнім середовищем. Для виведення із системи координат "діюча особа - ситуація" соціальних систем йому знадобився функціональний аналіз "ускладнюючих обставин", котрі виникали в результаті взаємодії безлічі суб'єктів дії. На відміну від попередників, Парсонс представив суспільство і особу як дві відносно самостійні підсистеми загальної системи дії. Такими ж самостійними підсистемами є поведінковий організм та культура.

Особливе значення Парсонс надавав аналізу процесів інтернаціалізації (засвоєння цінностей та суспільних норм, культурних взірців) та соціалізації (засвоєння стандартів та ідеалів груп до рівня мотивації соціальної дії). Головним предметом соціологічного аналізу Парсонса є вияв стандартизованих очікувань, які діють у соціальних системах, коріняться в культурі і визначають спрямованість і характер людських дій. Інтеграцію ж цих систем, стандартизованих очікувань з підтримуючими їх санкціями Парсонс розумів як процес інституціоналізації. Тому він постійно виступав за розуміння соціології як науки про інституційну структуру, а не про соціальні системи взагалі.

Згідно з основними положеннями структурно-функціональної теорії соціальних систем, суспільство - це соціальна система, яка досягла у відношенні до навколишнього середовища найвищого рівня самодосконалості. Ця точка зору розходилася із загальноприйнятим поглядом на суспільство як сукупність конкретних індивидів і наближалася до