Однак з 60-х років в США формується загальна критика структурно-функціонального підходу Парсонса, в якій стверджується, що йому не вдалося знайти у своїй концепції методичного ключа для пояснення процесів соціального розвитку.

Іншим видатним теоретиком даного напряму і даного періоду розвитку соціології був відомий американський соціолог Роберт Мертон (р. н. 1910). Він увійшов до плеяди сучасних класиків соціології завдяки своїй версії структурно-функціональної теорії та низці плідних концепцій у різних галузях соціальних наук. Він був одним з перших і найяскравіших учнів Парсонса. Науковий розвиток вчителя та учня відбулися одночасно. Ця обставина вплинула на розвиток структурно-функціонального аналізу. Основним своїм завданням Р. Мертон вважав висування соціологічних теорій стосовно соціальної структури і культурних змін, котрі необхідні, щоб зрозуміти, яким чином соціальні інституції та характер життя суспільства стають такими, якими вони є.

Піддавши критичному перегляду тези парсонської теоретичної системи, які вважалися малопереконливими і вразливими, Мертон запропонував більш точну модель структурно-функціонального аналізу і посприяв більшою мірою практично орієнтованому застосуванню положень цієї парадигми. Найзагальніша ідея функціоналізму полягає у поясненні певного різновиду діяльності як комплексу об'єктивних наслідків інших різновидів соціальної діяльності. Структурно-функціональний аналіз може бути застосований як пояснювальний засіб лише за умови, коли це явище стандартизоване, усталене, неповторне. "Домертонівський" функціоналізм зосереджував свою увагу переважно на розгляді тих чи інших функцій різних соціальних утворень (організації, інституції) щодо один до одного. Однак, як зауважував Мертон, іноді ці функції підмінювалися суб'єктивними мотивами соціальних суб'єктів.

Продовжуючи традицію Парсонса, при розгляді індивідуальної соціальної дії Мертон змістив акцент аналізу з мотиву на результат, який впливає на стан всієї системи. Це саме те досягнення та доповнення, котре зробило теорію завершеною, адже можна було запропонувати прогнозуючу модель можливих шляхів розвитку системи. Наслідок не є прямим результатом індивідуальної одиничної дії, але є підсумком присутності в системі взаємопов'язаних елементів. Власне розуміння схеми структурно-функціонального аналізу Мертон сформулював так: мотив - дія - наслідок для соціальної системи.

У мертонівській інтерпретації місце соціальної дії займає поняття "функція", завдяки чому можливе пояснення механізму функціонування і розвитку соціальної системи. Для Мертона поняття "функція" виступає інструментом аналізу наслідків дій індивіда. Функції він поділяв на наявні та латентні. Коли внутрішня смислова мотивація збігається з об'єктивними наслідками - маємо справу з явними, вираженими функціями. Навпаки, коли наслідки дій не передбачаються дійовими особами і не усвідомлюються ними, ми маємо справу з прихованою, латентною функцією. В разі ж, коли певні наслідки дій ведуть до послаблення саморегуляції системи і зниженню її пристосованості до середовища, має місце дисфункція - функціональний розлад. Функція немовби примусово ставить вимоги "від імені системи" всім елементам даної системи. При цьому слід пам'ятати, що на рівні функціонального аналізу йдеться насамперед про стандартизовані об'єкти (ролі, процеси, структури), а не про окремих індивідів. Зміни всередині системи стимулюються дисфункцією - всілякого роду напруженостями, струсами, конфліктами, завдяки яким один стан системи змінюється на інший.

Теорія дисфункцій становить один з найцінніших моментів мертонівської функціоналістської теорії. У найзагальніших рисах зміст її полягає у такому: у соціальній структурі існують дві важливі множини елементів, завдяки яким підтримується її стабільність. З одного боку, це задані культурою цілі, наміри та інтереси людей, які є легалізованими. закріпленими, взаємопов'язані між собою та утворюють ієрархічну систему. Але для членів суспільства такі цілі виступають чимось "життєво важливим", ідеалом. Іншу множину елементів соціальної структури становлять ті нормативні засоби регулювання та контролю, якими суспільство регулює засоби досягнення життєво важливих цілей. Ці множини елементів не перебувають у незмінних стосунках. Зміни сили цінностей, цілей можуть бути неадекватними щодо змін у силі інституційної "приписуваності" засобів досягнення цих цілей. А якщо цілі та засоби їх досягнення є неадекватними - з'являються небажані зміни, небажані зразки поведінки, діяльності. Такого роду суспільства Мертон називав суспільствами зі слабо інтегрованою культурою. Протилежний випадок – суспільства із жорстко інтегрованою культурою, які характеризуються сильною схильністю до інституційно приписуваної поведінки, яка перетворюється на предмет ритуалу. Це, як правило, одноманітні стабільні структури зі слабкою адаптацією до нових умов. Між цими двома крайніми полюсами розташована множина "нормальних" суспільств, де культурна інтегрованість та стабільність поєднуються із відкритістю до змін. Ослаблення ж інституційного регулювання поведінки має своїм наслідком соціальну нестабільність та веде до розвитку аномії.

Нормальне функціонування суспільства, його функцій та рівновага, згідно з парсонсівсько-мертонівським підходом, залежать від культурної інтеграції спільноти. Особлива увага приділялася спотворенню соціальної поведінки внаслідок того, що зразки "правильної поведінки" не знаходять належної підтримки з боку культури. У такому випадку індивіди можуть обирати замість інституційних, але неефективних засобів досягнення протиправних культурі цілей, більш ефективні, хоча і "неправильні" з точки зору існуючої ціннісно-нормативної системи. Послаблення інституційного врегулювання поведінки призводить до розвитку феномена, котрий дістав назву "аномія" (нехтування нормами). Девіантну поведінку Мертон і розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобами їх реалізації. Згідно з теорією відхиляючої поведінки, на основі емпіричних досліджень Мертон переконався, що причиною протиправної поведінки є саме пануюча в системі культура. Приклад тому – США (якщо взяти до уваги всі негативні наслідки проявів "американської культури").

Мертон багато зробив і для підвищення рівня теоретико-методологічної обґрунтованості емпіричних досліджень і подолання відриву соціологічної теорії від практики. Ставлячи за мету - розробку методу структурно-функціонального аналізу соціальних явищ, Мертон здійснив класифікацію видів соціологічної діяльності в США:

¦ розробка методології;

¦ пропозиція соціологічних орієнтацій;

¦ аналіз соціологічних понять;

¦ соціологічна інтерпретація;

¦ виведення емпіричних узагальнень;

¦ побудова соціологічної теорії.

Та найбільшу популярність вченому принесло обґрунтування і виведення спеціальних та галузевих соціологічних теорій. Мертон піддав критиці парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії. Він був переконаний, що пошук єдиної системи соціологічної теорії буде ефективним, коли завершиться будова емпіричних підвалин такої системи. Позиція Мертона ґрунтована на усвідомленні необхідності виходити з емпірично перевірених положень, а не з абстрактних теоретичних схем, котрі до того ж набули, швидше філософського відтінку, як це було притаманно його попередникам у галузі функціонального аналізу. Саме це і вирізняло його модель як таку, що передбачає оптимальне поєднання теорії з емпіричними дослідженнями. Тому Мертон і запропонував застосування "теорії середнього рангу", з метою подолання розриву між теоретизуваннями та емпіричними дослідженнями. Функціоналізм у мертонівському тлумаченні стає методологією побудови теорії середнього рангу (рівня) й розробки загального підходу, що визначає новий погляд на вивчення соціальних процесів. Це, зокрема, дало поштовх до поширення так званої галузевої соціології.

Для Мертона основна специфіка соціологічної науки пов'язана з тим, що вона локалізована саме в "проміжному просторі" між соціально-філософськими уявленнями про "суспільство взагалі" і робочими гіпотезами про те чи інше соціальне явище, які формулюються при підготовці та уточнюються в ході емпіричного дослідження. Тому соціологія для Мертона за своїми функціями та структурою виступає насамперед як певна множина "теорій середнього рівня". Ця множина утворює з'єднувальний міст між конкретними соціологічними дослідженнями та загальносоціологічною теорією. Вона виступає посередником між загальними теоріями соціальних систем, котрі занадто віддалені від особливих проявів тих чи інших типів соціальної поведінки з тим, щоб "пояснювати" те, що ми спостерігаємо, і давати їм деталізовані, впорядковані характеристики.

Із введенням даного поняття американська соціологія набула нову стратегію розвитку. За Мертоном, соціологія саме на цьому рівні виконує свою основну роль у суспільстві, бо саме це є та соціальна наука, котра оперує теоріями середнього радіусу охоплення, які концентрують у собі фактори реального управління соціальними процесами з врахуванням конкретних емпіричних досліджень.

Окрім розробки й уточнення парадигми структурного функціоналізму Мертону належать класичні дослідження в галузі соціології девіантної поведінки, масових комунікацій, міжособистісних відносин, бюрократичних структур, референтних груп та ін. В основу концепції "референтних груп" (досить популярної серед американських соціологів) було покладено розуміння спільноти, яка реферує (індивіди такого типу групи "пропускають" крізь себе відповідні, характерні для групи цінності і за нормами яких живе і діє індивід), з якою індивід ідентифікує себе в процесі самооцінки, порівняння і нормативного самовизначення.

Звичайно, і теорія середнього рівня, і мертонівський функціоналізм тісно поєднувалися. Так, структурно-функціональний аналіз розглядався як методологічна передумова теорій середнього рівня. А емпіричні дослідження були і наслідком, і підтвердженням висновків функціонального аналізу Мертона. Взагалі структурно-функціональний напрям у соціології, особливо в контексті його розвитку Мертоном і Парсонсом, є досить складною для розуміння конструкцією з причини теоретико-методологічної спрямованості і оригінальності, нестандартності викладення логіки мислення вчених.

Інший напрям теоретичної роботи в американській соціології цієї доби пов'язаний з діяльністю Питирима Сорокіна (1889-1968) - провідного американського (російсько-американського) соціолога. Творчість вченого (в географічному плані) поділяється на два основних періоди: російський - до 1922 p., коли він був змушений покинути Росію,