і американський - з 1923 р., – більш довготривалий та плідний. У змістовному плані його творчість датована початком XX століття та кінцем 60-х років П. Сорокін - класик соціології XX ст. Він був фундатором в 1919 р. першого в Росії факультету соціології в Петроградському університеті. В СІНА він майже чотири десятки років пропрацював на створеному ним соціологічному факультеті Гарвардського університету, де навчалися і працювали зокрема, видатні соціологи Т. Парсонс і Р. Мертон. Його багаточисленні фундаментальні праці багато в чому визначили характер та основні напрями розвитку сучасної соціології. Його творчість представляла собою якісно новий етап у розвитку соціологічної думки як за широтою обсягу, так і за глибиною та оригінальністю розробок, насамперед, макросоціологічних проблем. Особливо значним є внесок П. Сорокіна в розуміння предмета, структури та ролі соціології, механізму та шляхів соціального розвитку, соціальної структури суспільства і соціальних переміщень, соціокультурної динаміки. Працюючи в США, він піддавав критиці емпіричну соціологію за дрібнотематичність та невміння охопити широкі соціальні проблеми.
До розуміння соціології як науки про суспільство П. Сорокін додавав, що особистість - суспільство - культура - це нерозривна тріада, крізь призму якої соціологія вивчає всі проблеми. Винятково великою є заслуга П. Сорокіна в розробці структури соціології. Він виділяв три основних розділи в теоретичній соціології: соціальна аналітика (соціальна анатомія та морфологія); соціальна механіка (вивчення соціальних процесів); соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя). В іншому сенсі П. Сорокін поділяв соціологію на загальну та спеціальну. Загальна соціологія, за його визначенням, – це теорія про родові властивості, відносини та закономірності соціокультурних явищ. Спеціальні соціології - це теорії структури та динаміки відповідного класу соціокультурних явищ (демографічна соціологія, аграрна, урбаністична, економічна, соціологія війни, релігії, сім'ї, мистецтва) - щось на зразок теорій середнього рівня P. Мертона.
Великий внесок зробив П. Сорокін у розробку проблеми соціальної нерівності, надаючи їй значення критерію виміру заслуг та визначення долі благ, продукуючи лозунги: "Кожному за ступенем його особистої соціально корисної праці", "Розповсюдження прав і благ на все людство". Під всім цим розумілися і соціальне розшарування, і соціальна нерівність як її джерело.
Соціальне розшарування і пов'язана з ним економічна, політична, професійна нерівність людей є, на думку Сорокіна, нормальним станом людського суспільного життя. Не існувало і не існує жодної тривалої спільноти, члени котрої були б рівними. Суспільство без розшарування - це міф.
Місце індивіда у структурованому суспільному просторі Сорокін розуміє за аналогією з положенням точки у геометричному просторі. Належність індивіда до ряду систем взаємодії представляє собою складну систему координат, які визначають і характеризують його соціальне становище. Для визначення соціального статусу тієї чи іншої особи П. Сорокін використовує "метод соціальних координат", згідно з яким він виділяє положення: чим ширша інформація про людину, тим точніше вимальовуються мотиви її соціальної поведінки та її роль у суспільстві, її соціальне становище. Соціальний простір є багатовимірний і має безліч систем координат (неоднорідність економічних, політичних, фахових, національних, релігійних, вікових, статевих ознак людей). Лінії всіх угруповань, з якими кожна особа пов'язана "різнорольовими путами", складають різноманітні чудернацькі візерунки, які за своєю сутністю є проекцією розшарування в рамках складного соціального агрегату.
Найважливішими визнано вертикальні та горизонтальні параметри соціального простору. Диференціацію певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі, тобто існування в суспільстві вищих та нижчих класів, Сорокін називає соціальною стратифікацією, соціальне ж переміщення, переміщення "вгору" чи "вниз" - вертикальною соціальною мобільністю, переміщення в рамках однієї площини соціального простору - горизонтальною соціальною мобільністю. Сучасне вчення про соціальну стратифікацію та соціальну мобільність базоване саме на теорії Сорокіна.
Реальна картина стратифікації кожного суспільства (як раннього, так і сучасного) дуже заплутана. Однак дослідник виокремлює три основних параметри, різновиди соціального розшарування: економічний (багаті та бідні), професійний (високий та низький престиж професії), політичний (той, хто має владу, та підлеглий). У межах кожного типу стратифікації існує своя динаміка, "коливання" позицій верств і груп. Основними каналами соціальної мобільності П. Сорокін вважав соціальні інституції різних рангів та видів: армія, школа, церква, різні організації, колективи, родина, шлюб.
Значення досліджень Сорокіна в галузі соціальної стратифікації та мобільності дуже важливе. Вони узагальнили досвід попередніх класиків (Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето) і піднесли вчення на якісно новий рівень. П. Сорокін розробив загальну концептуальну схему вивчення соціального розшарування і соціальної мобільності.
Концепції соціокультури та соціокультурної динаміки по праву вважають центральною темою творчості Сорокіна. Зі створенням концепції соціокультури його соціологія набула завершеного вигляду. В широкому сенсі, соціокультурою Сорокін називав весь суперорганічний світ, "новий всесвіт", що створений людиною. Це і всесвіт смислів, мов, наук, релігій, філософій, прав, літератур, мистецтв, музик, різних теорій і т. п. Це і вся сукупність матеріальної культури. Це і сукупність дій, вчинків, церемоній, ритуалів, взірців поведінки, що їх дотримується людина. У вузькому розумінні Сорокін визначав соціокультуру як одну з цивілізацій, котра має свою власну ментальність, світогляд, філософію, закони, засоби, методи, правила та способи пізнання дійсності. Залежно від цього він поділяв культурні суперсистеми на три основних типи:
¦ чуттєва (надчуттєва, ідеціональна) (за якої реальність сприймається безпосередньо почуттями);
¦ світоглядницька (реальність пізнається завдяки мисленню, інтуїції);
¦ ідеалістична (в якому поєднано риси двох попередніх типів).
Кожний з цих типів культури перебуває у розвитку і притаманний людському суспільству на різних етапах прогресу. Так, культура раннього середньовіччя - ідеціональна; середнього середньовіччя - чуттєва, раціональна; пізнього - ідеалістична.
П. Сорокіну вдалося висунути чимало важливих і оригінальних ідей щодо проблеми перспектив розвитку людства, просякнутих вірою у можливість утвердження міцного і довготривалого миру на Землі.
Література
Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000.
Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000.
Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11.
Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2.
Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998.
Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4.
Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9.
Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.