Значний внесок М. Ковалевського у розвиток історико-порівняльного методу в соціологи, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєднував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з іншого. Наявність такого поєднання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології — історик. Соціологічна проблематика — центральна в його творах.

Соціологічні погляди

М. Ковалевського* | був прихильником теорії факторів, тобто плюралістом;*

визнавав обумовленість будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності серед них провідної і визначальної;*

поділяв думку про єдність всіх сторін суспільного організму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу;*

вважав, що індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і навіть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані до забезпечення загального блага;*

поділяв ідею процесу, як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть соціального прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у його неминучість;*

історико-порівняльний метод в соціології розглядав як могутню зброю;*

соціологію визначав як вчення про суспільні явища, як науку про організацію й еволюцію суспільства

В останні роки свого життя М. Ковалевський багато працював над складанням курсу соціології як вчення про суспільні явища, який виклав у книзі "Сучасні соціології". Вся його наукова діяльність була пронизана "соціологічним духом". Для нього характерним було прагнення до синтезу, до широких узагальнень. Він розглядав соціологію, як науку про організацію й еволюцію суспільства, вимагав включити в завдання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.

Серед великої плеяди мислителів кінця XIX - початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І. Я. Франко (1856 - 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І. Франко "прагнув проаналізувати генезис творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства.

І. Франко був активним проповідником національної самостійності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь у творенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд опирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко порвав з федералістичними традиціями Костомарова і Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України. Відомий із своїх праць про Україну американський дослідник К. Манінг назвав І. Франка "скульптором модерної української нації".

Значний внесок у подальший розвій української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М. С. Грушевський, Б. О. Кістяківський, С. С. Дністрянський, М. І. Туган-Барановський та інші.

В такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється".

І. Франко

Соціальний процес у цілому характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму.

М. Грушевський

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866 - 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського в Парижі у 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського — фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціологічної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Український вчений обґрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація та інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М. Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці "Початки громадянства" (1921 p.), він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння й українські матеріали.

Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного.

Б. Кістяківський

Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право, насамперед як суспільне утворення, був Б. О. Кістяківський (1868 - 1920 pp.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: "Суспільство і особистість" (1899 р.), "Социальная наука и право" (1916 р.), "Право и наука о праве" (1918р.) та ін.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім економічних відносин, свідомості та ЇЇ уявлень, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії.

З цих позицій Кістяківський критикував М. Михайловського, для якого домінуючим критерієм при поясненні соціальних явищ була категорія можливості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С. С. Дністрянський (1870 - 1935 рр.). У своїх працях "Звичаєве право й соціальні зв'язки" (1902 p.), "Погляд на теорії права та держави" (1925 p.), "Загальна наука права й політики" (1926 p.), "Соціальні форми права" (1927 р.) він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Соціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків — наявність форм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення.

Ці твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних студіях С. Дністрянського в імпліцитному стані наявні ідеї теорії статусу і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків учений розглядав право як соціальне утворення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний учений-економіст, мислитель і патріот М.І. Туган-Барановський (1865 - 1919 рр.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях "Основи політичної економії", "Суспільні основи корпорації", "Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", "Психологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політико, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу,