Традиція — канон — стиль

План

1. Поняття стилю

2. Стиль, традиція, канон

3. Радянський політичний канон

4. Ідея життєвої форми

5. Життєві форми в Шпрангера 

6. Життєвий стиль і Lebensfuhrung

Поняття стилю

Узагалі ж стиль — це щось важко вловиме. Його легко побачити і пізнати, але важко точно, по-науковому, визначити. У філософському словнику можна знайти такі визначення:

стиль — це "спосіб вираження думки в мові, особлива манера вираження, характерна для індивідуума, періоду, школи чи народу <класичний стиль>";

стиль — це "спосіб чи метод дії чи представлення, особливо якщо він відповідає якомусь стандарту; визначна, характерна манера; модний і розкішний спосіб життя жити <стильно>; узагалі виразність, майстерність, уроджене уміння в представленні, образі діяльності та подачі самого себе".

Стиль, традиція, канон

Визначення стилю, ті, що наведені вище, і багато інших загалом схожі одне на одне. У них підкреслюється один момент: говорячи про стиль, ми маємо на увазі щось особливе і специфічне в способі викладу, мові і композиції окремого твору, творчості письменника, літературної групи чи напряму у поведінці, способі життя і способі самовираження людини, соціальної групи, соціального прошарку або навіть цілого народу, тобто ми маємо на увазі особливу манеру писати, діяти, жити.

Важко відшукати "найменший спільний знаменник", шо відповідним чином об'єднує всі ці види особливого і специфічного. Якби його вдалося знайти, це і було б поняття стилю в чистому вигляді. Однак поки він не знаходиться, будемо говорити про конкретні стилі, представляючи їх на прикладах.

Як тут не згадати стиль українського бароко ХУІП ст., періоду гетьманування Івана Мазепи. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і таким способом оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для української нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Бароко не принесло в Україну якихось нових ідей, воно швидше пропонувало нові прийоми, такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст, і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Але, разом з тим, не можна не зауважити, що стиль українського бароко розвивався, насамперед, (не відкидаючи запозичення з Заходу) на традиціях українського народного мистецтва.

Важливе поняття, пов'язане з поняттям стилю, - канон. Канон - це запропоновані норми і правила, яким повинні строго відповідати спосіб поведінки, вираження тощо. Наприклад, в епоху так званого соціалістичного реалізму художники знали, що можна інакше писати, знімати, ліпити, але це "інакше" було заборонено.

І традиція, і канон позбавляють можливості вибору художника, діяча, групу.

Тому і творчість, і взагалі поведінка, що існує в межах традиції чи канону, по суті, анонімні. Коли справа стосується традиції, все зрозуміло: як говориться, слова і музика народні, імена справжніх авторів розчиняються в часі, тому що вони не вважаються важливими: автор творить і взагалі діє так само, як творять і діють інші. У випадку канону (наприклад, канону соціалістичного реалізму) імена авторів хоча і вказуються, але вони не дуже-то і потрібні, оскільки їхня мова, манера і спосіб вираження, підхід до зображуваного предмета глибоко позаособистісні. Вершина соціалістичного реалізму—так би мовити, взаємозамінні творіння. Можна було б запропонувати таку "гру": наріжте картки, на одних напишіть назви романів, на інших — імена письменників, а потім поєднуйте їх довільним чином. Нічого страшного не відбудеться, якщо ви переплутаєте авторів романів "Цемен", "Гідроцентраль", "Лісозавод" і "Бур'ян".

Якщо ж в умовах соціалістичного реалізму створювалося щось особливе і виняткове, що претендувало на особистісний стиль, то це відбувалося не завдяки канону, а всупереч йому. Яскравий приклад: стилістично своєрідний "Тихий Дон" М.О.Шолохова. Сам Шолохов був гарячим прихильником і проповідником соціалістичного реалізму. Той факт, що він написав "Тихий Дон", видався настільки дивним, що Шолохова навіть звинувачували в плагіаті: автором роману нібито був відомий до першої світової війни письменник Крючков, який присвятив свою творчість життю козаків Дону; Крючков загинув під час громадянської війни, а Шолохов, що був при цьому, привласнив скриньку з його рукописом, а потім опублікував роман під своїм ім'ям. Справді, цей твір не вміщається в рамки соціалістичного реалізму. Він не безликий, він припускає автора. Суперечки з приводу авторства Шолохова дотепер не закінчені. Ось такий жарт зіграв соціалістичний реалізм зі своїм вірним прихильником!

Таким чином, коли вибору немає, ми маємо справу чи з традицією, чи з каноном, коли є вибір, можна говорити про стиль.

Радянський політичний канон

Будь-який канон є сукупністю правил і норм, порушити які не дозволено нікому. Наприклад, літературний канон класицизму вимагав дотримання єдності місця, часу і дії.

Радянський політичний канон також грунтувався на кількох непорушних принципах. Перший з них - принцип цілісності чи, як ще можна його назвати, принцип тотальності. Політична система була єдиною і незмінною всюди аж до найдальших її куточків. Застосовувані методи, засоби, принципи політичних рішень і дій були однакові скрізь і в аулі, і в українському селі, і в таборі полярників на крижині - скрізь виходили на суботник, скрізь були парторги, комсорги тощо.

Більше того, політична система відтворювалася навіть у ситуаціях і обставинах, що, здавалося б, автоматично виключають саму можливість її збереження. Так, відомо, що в "спец поселеннях", де жили виселені в ході післявоєнних масових депортацій "народи-зрадники": кримські татари, прибалти, калмики, чеченці й інші північнокавказькі народи, за незначним винятком зберігалися партійні і комсомольські осередки, а самі депортовані зберігали своє членство в партії і комсомолі.

Другий принцип — принцип ієрархії. Прийняті нагорі рішення рівномірно і рівнообов'язково поширювалися по всій системі. Якщо можна так сказати, система працювала за гідравлічним принципом, тобто при натисканні на поршень тиск повинен рівномірно передаватися по всій системі. Коли ж тиск не передавався рівномірно (система виявлялася з дірками), це розцінювалося як порушення канону. Винні відшукувалися, каралися, і ушкодження виправлялися.

Третій найважливіший принцип — принцип цілеспрямованості. Політична система була орієнтована на майбутнє. У майбутньому було її виправдання. Парадоксально, але вона не мала виправдання й обґрунтування в сьогоденні. Система існувала як попередня стадія, як процес будівництва того будинку, у якому будуть жити наступні покоління. Це неукорінення в сьогоденні і внаслідок цього ніби ірреальність самої системи створювали великі незручності її вождям, тому що важко змусити людей жити ніби не насправді, тобто ніби завтра в сьогоднішньому світі, чи сьогодні — у завтрашньому. Вожді по-різному намагалися перебороти ці труднощі. Наприклад, М.С. Хрущов оголосив, що чекати залишилося недовго, що сьогодні стане завтра, а завтра стане сьогодні через двадцять років ("Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі"). Коли двадцять років минуло, але нічого особливого не сталося, Брежнєв вирішив забути про цю обіцянку двозначного майбутнього й оголосив, що ми живемо в "реальному соціалізмі". Це було рівносильне тому, ніби він сказав: от воно — реальне світле майбутнє. Від цього "майбутнього" усім стало нудно, настав "застій", усі перестали будувати комунізм, а кожний захотів побудувати що-небудь для себе.

Так політичний канон позбавився одного з наріжних принципів — принципу цілеспрямованості. І тоді стали розсипатися два інших принципи, оскільки без третього вони, як виявилося, не можуть існувати. Канон розпався. Початок перебудови став часом виникнення стильового різноманіття в українській політиці (скоріше відродження, якщо врахувати його короткочасний сплеск до і після Жовтневої революції).

Ідея життєвої форми

Будемо вважати взаємозамінними поняття культурного стилю і поняття життєвого стилю, життєвої форми тощо. Останні відбивають досить глибоку теоретичну традицію. Перш ніж звернутися до її розгляду, наведемо приклад того, що можна розуміти під життєвою формою, і покажемо, чому життєву форму можна тлумачити як культурний за суттю і за походженням феномен.

Згідно із середньовічними хроніками, Ліонський собор, що відбувся в 1245 році під головуванням папи Інокентія IV, був стурбований глибоким проникненням на захід монголів, які після перемоги при Лігніце (1241) загрожували підкорити увесь християнський світ. Це варварське плем'я було зовем незнайоме європейця розповіддю про них перед собором виступив російський митрополит Петро, шо знав монголів із власного досвіду; після перевірки його християнської віри через перекладача йому було поставлено ряд питань про походження монголів, їхню віру, звичаї і про їх Forma vivendi, тобто про життєву форму. ВідповідьПетра були записані хроністами-бенедиктинцями, які описували наступне: "Що стосується їхньої життєвої форми, сказав він, то вони їдять м'ясо кобилиць, собак і всіх інших тварин, а при необхідності й людське м'ясо, але не сире, а варене. Вони п'ють воду і молоко. Суворо караються в них такі злочини, як