Хоч за своєю специфікою термін "нація", як і етнос, означає "народ", в сучасному етнологічному вжитку їх все ж слід розрізняти. Те, що в нас називають нацією, – фактично відтворює етнічну специфіку. У широкому розумінні, нація - це етнос, спільнота, яка склалася на підґрунті етнічних племінних цінностей, яким притаманний природний біологічний характер.

Існують також багатонаціональні держави, створюючи характерний національний тип, наприклад США, де нація ідентифікується з державою. Однак не завжди держава може бути ознакою нації. У сучасному світі практично не існує етнічно гомогенних (однорідних) країн. Соціологи підрахували, що лише кільканадцять країн (близько 7%) умовно можна віднести до етнічно гомогенних, де вся основна етнічна спільнота складає майже сто відсотків населення. У майже 25 країнах основна етнічна спільнота сягає 90% усіх мешканців, ще у 25 країнах вона становить 75-90%, більш ніж у тридцяти країнах - від 50 до 70%, у близько сорока країнах - менш ніж половину населення. В окремих випадках кількість етнічних груп в одній країні перевищує навіть сто.

Такого роду різноманітність етнічного складу населення є результатом дії різного роду чинників, зокрема міграцій великих мас людей, які відбувалися в усі періоди історії, що викликали масштабне і швидке змішування представників різних народів, формували численні етнічні спільноти в межах конкретної країни.

Україна належить до багатонаціональних країн. За даними перепису населення 1989 р., на її території проживає понад 127 етносів, зокрема:

- українці (37,4 млн чол.);

- росіяни (11,4 млн чол.);

- інші етнічні групи, котрі налічують від 300 тис. і більше (понад 1млн чол.): євреї, поляки, білоруси, болгари, молдавани, угорці, румуни, цигани, татари та ін.

Термін "національність", як невід'ємний "атрибут", вживається також у двох значеннях:

- як належність до певної нації;

- як спільність людей, які створили свою власну особливу культуру, але не мають за собою незалежного політичного статусу буття (не досягли ступеня сформованості нації"). Значення нації ґрунтується на тому, що:

¦ це стійка форма спільності;

¦ вона створює стійкий культурний наслідок;

¦ формує відчуття ідентифікації особи зі спільностями (тобто належність до нації - це наявність мови, зв'язок з рідною землею, місце в історії – основа самовираження осіб);

¦ створює міцне відчуття солідарності між членами і антагонізм щодо чужих.

Ці риси, в свою чергу, спричиняють виникнення суспільних рухів і крайніх ідеологій. Серед них особливе місце займає націоналізм. Під націоналізмом розуміємо, як правило:

¦ систему політичних ідей;

¦ певний комплекс установок;

¦ суспільний рух.

Націоналізм виступає в різних формах: від патріотизму (готовність на жертви заради власної нації) і до крайньої екстремістської форми. Основна ідея націоналізму - це визнання індивідуальних особливостей власної нації як найбільшої цінності, перевищене підкреслення власної нації і "приписування" їй особливої історичної місії (довіра нації). Тут виявляється і схильність до містицизму, міфологізації, нетерпимість до чужої нації, що іноді межує із расизмом.

Соціологи припускають, що з десятиліттями на зміну нації може прийти, ймовірно, форма спільноти, яка об'єднає ще більшу кількість людей і стане формою більш високої культури. Першою ознакою цього є спільне економічне та фінансове поле більшості європейських країн, "прозорість" кордонів.

Спільності, засновані на схожості поведінки

До такого роду спільностей, в загальному, відносять: різні натовпи (юрба), публіку, аудиторію. Це відносно вільні соціальні угруповання без наявності інституціонального внутрішнього зв'язку, але для них характерним є схожість поведінки членів. Такого типу спільності іноді визначають як агрегати – випадкові скуплення людей – або як квазігрупи. Ці форми поділяються на натовп, публіку, аудиторію. Іноді сюди відносять і соціальні кола.

Для такого роду групи характерними є риси:

¦ спонтанність їх утворення;

¦ нестійкість взаємостосунків;

¦ відсутність різноманіття у взаємовідносинах;

¦ короткочасність спільних дій.

Подібні спільноти, як правило, існують недовготривало, після чого розпадаються.

Натовп - це тимчасове скупчення великої кількості людей, які спонтанно реагують на одні й ті ж стимули в безпосередньому контакті. Це – свого роду система, до якої входить:

¦ група людей;

¦ спільна територія, що допускає безпосередній контакт;

¦ схожа реакція поведінки на певні стимули.

У натовпу немає групової структури у вигляді системи статусів та ролей, немає єдиних норм та звичок поведінки. Людей у натовпі об'єднує психічний зв'язок, що базується на схожих імпульсах, емоціях, реакціях. Одним з перших, хто фундаментально вивчив явище натовпу, був французький учений Г. Лєбон (кін. XIX - поч. XX ст.), вбачаючи у ньому руйнівну силу. Характерними рисами натовпу є: анонімність, психічне зараження, навіювання та наслідування. Вченими з'ясовано, що чим довше людина перебуває у натовпі, тим слабше проявляється в неї раціональний контроль, тим сильніша сприйнятливість до всілякого зла.

Натовпу часто притаманні: агресія, домагання чогось, демонстрація чогось (погляди, протести), переляк. За цими рисами і поділяють натовпи. Велике значення має так званий "гіпноз натовпу".

Натовп - колективно-психологічний феномен, конкретна група осіб, котрі безпосередньо (психологічно і практично) взаємодіють одна з одною. Масштаб діяльності натовпу обмежений кількістю його учасників (від кількох чол. до кількох тис. чол.), часом (хвилини, години), простором (вулиця, стадіон, поле). Натовп може бути несамовито агресивним, вкрай захопленим, панічним. У натовпі втрачають значення індивідуальні та статусні відмінності, ознаки, соціальні норми і табу, що діють у звичайних умовах. Натовп змушує окремих людей однаково діяти та чинити бешкет, знищує будь-яку спробу опору або сумніву. Поведінка шаленого натовпу має свою логіку (прояви помсти), свій рольовий механізм (підбурювачі, активісти, "спікери").

У соціології розрізняють кілька основних типів натовпу:

¦ випадковий, коли кожний член має спонтанні миттєві хвилинні цілі (черги в магазині, натовп зівак);

¦ цільовий (конвенційний), коли люди зібралися у спільному місті невипадково, а із заздалегідь поставленою метою (учасники релігійної служби, глядачі спортивних змагань, слухачі концертів) (у них дуже багато спільного із публікою);

¦ експресивний, коли, на відміну від цільового, люди збираються для того, щоб висловити свої почуття та виявити інтереси (молодіжні дискотеки, міські танцмайданчики, музичні фестивалі, святкові гуляння);

¦ активний натовп - будь-який з попередніх видів натовпу, який виявляє себе в дії.

Натовпи порівнюють із масами. Маси дещо подібні до натовпів: безліч людей не пов'язані будь-якою формальною організацією, але підкоряються однотипним шаблонам поведінки, здатні перейнятися певними настроями (страх, гнів, ненависть).

Досить специфічний погляд на природу натовпу через призму поведінки в "масовому суспільстві" у французького соціолога С. Масковічі ("Вік натовпів"). У своїх висновках автор опирається на погляди відомих класиків Г. Тарда, Г. Лєбона, 3. Фрейда. Натовп, маса порівнюється із "соціальною твариною", що "зірвалася з прив'язі". В ньому зникають моральні заборони, згладжуються відмінності між людьми, які, в свою чергу, можуть вдаватися до низьких героїчних або мученицьких дій. Натовп зводиться до людської маси, що безперервно перебуває в стані вирування. В таких умовах людина втрачає сенс буття і почуття.

Публіка, на відміну від натовпу, представляє собою духовну спільність, форму колективного життя. Публікою називають скупчення певної кількості людей, які охоплені очікуванням певних емоцій. Тут існує загальна зацікавленість та спільність думок. Якщо у натовпі особистість нівелюється (зливається з масою), то у публіці вона отримує можливість самовираження.

Одним з перших, хто на фундаментальному теоретичному рівні дослідив феномен публіки, був французький соціолог Г. Тард (кін. XIX ст.). У своїй праці "Думка і натовп" він теоретично обґрунтував вихід на арену історії такої форми колективного життя і такої спільності, як публіка, котра в інтеграції із появою засобів масової комунікації сприяє зростанню духовного потенціалу особистості та її самореалізації, що перетворює публіку на духовну спільність з широким діапазоном вибору середовища спілкування.

Суттєвим поштовхом до розвитку формувань публіки була поява засобів масової інформації (газети, радіо, телебачення, кіно). Це - найчисленніші форми об'єднання людей. За різновидами: зібрана публіка (коли люди знаходяться на спільній (глядацькій), "обмеженій" території і можуть контактувати один із одним), і незібрана (глядачі ТВ, слухачі радіо, читачі газет).

Під аудиторією розуміють соціальну спільність людей, яка об'єднана взаємодією із зовнішнім комунікатором - індивідом або групою, котра володіє інформацією і доводить її до цієї спільноти. В принципі поняття аудиторія та публіка в більшості випадків тотожні. Будь-яка аудиторія має тенденції до поділу на окремі спільності (кола), в яких починається взаємне спілкування, обмін думками про отриману інформацію. Це дозволяє кожній виділеній спільності, котрі називаються соціальними колами, формувати загальну думку щодо певних подій.

Як вже зазначалося, соціальні кола - це соціальні спільності, які спонтанно створюються з метою обміну інформацією між її членами. Такого роду спільноти не ставлять перед собою спільних цілей, не докладають спільних зусиль, не мають виконавчого апарату. Існує кілька різновидів соціальних кіл:

¦ контактні (спільності людей, котрі постійно зустрічаються, мають спільну зацікавленість у темі дискусій);

¦ професійні кола (спільноти, члени котрих збираються для обміну інформацією, виключно за професійними ознаками);

¦ дружні кола (члени яких об'єднані дружніми відносинами);

¦ статусні кола (утворюються на основі обміну інформацією серед людей, які мають однакові або близькі статуси).

Іноді