повинна описувати об'єктивно спостережувані закономірні зв'язки між стимулами та реакціями у соціальних відносинах, і особлива увага приділялася механізмам підсилення цих реакцій. Скіннер висунув концепцію, згідно з якою будь-який живий організм у ході процесів, які багаторазово повторюються, набуває нових реакцій на зовнішні стимули, завдяки тому, що сам їх "підкріплює". Іншими словами, індивіди, за його аргументацією, повторюють дії, за які були винагороджені раніше. Якщо дія індивіда не отримує очікуваного стимулу, то можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволеності. Згідно з системою "дія-стимул-дія" вчений хотів окреслити в психологічних поняттях не тільки індивідуальну соціальну поведінку, але й поведінку соціальних структур. Основна методичність в його поглядах полягає в тому, щоб досліджувати "відкриту поведінку" людини та середовища її протікання, котре впливає на неї. Головним в його підході є обґрунтування закономірностей "оперантної поведінки" (висхідна від самого організму поведінка, котра діє на середовище і генерує підкріплення) - тобто модифікація відомого принципу рефлексивної поведінки: реакція на стимул доповнюється підкріпленням, підсиленням її через вплив факторів середовища, оточення. Крім того, людина при цьому (у моделях поведінки) користується ще й соціальним (історичним досвідом). Успіх у даному випадку розглядається як головний елемент "підкріплення", що спонукає індивіда до більш активних дій. Ефект успіху має закріплюватися у внутрішньому прагненні, спонуканні до повторення певних дій. Таким чином, зокрема, пояснювалося багато видів соціальної поведінки людини. Біхевіористична стратегія містить чимало ідей та положень, що збагачують соціологію, однак вона має і значні недоліки та суперечності. Намагання побудувати поведінкову психологію за природничими зразками звузило цей науковий підхід. Зведення людини до "реагуючої субстанції" з малим врахуванням феномену свідомості заслуговує критики. Окрім цього, кожний "поведінковий" об'єкт розглядався відособлено, окремо, причому домінантою в осмисленні соціальної поведінки дані теоретики висували психологізм.
Неофункціоналізм
Як не дивно, але, незважаючи на свій занепад та критику з боку багатьох опонентів, структурно-функціоналістичний аналіз умовно залишався академічним еталоном в соціології, центральною течією соціологічного теоретизування. Після численних пошукових варіантів серед соціологічного теоретизування інтерес до функціонал істинного підходу знову зріс. Незмінна актуальність неопозитивістських концепцій пояснювалася спиранням на абстрактну універсальність аналітичних понять цього підходу.
Неофункціоналізм - це реконструкція теоретичної традиції, що була закладена Т. Парсонсом, P. Мертоном, її поповнення та поглиблення. Цілком очевидно, що Т. Парсонс ближче за інших підійшов до мети "усвідомлення", "урозуміння" суспільства. Своїм підходом він зміг інтегрувати безліч теоретичних конфігурацій для об'єктивного "розуміння" суспільства. Тому на базі "парсонських" функціоналістичних підвалин помалу трансформувався новий теоретичний напрям - неофункціоналізм. Дане теоретизування спрямоване на розробку універсальних концепцій, пізнавальних моделей і принципів аналізу, які б пояснили соціальне життя та були б адекватні емпіричним даним, реальним ситуаціям, запропонувати "оптимальні" інтерпретаційні моделі для розуміння як історичних, так і емпіричних фактів - одним словом, "з мозаїк створити малюнок".
Сучасний неофункціоналізм спрямовується на критичний перегляд деяких положень функціоанлізму і розширення його інтелектуального "кругозору" при збереженні його теоретичного ядра. Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність виокремлює різномаїття аналітичних рівнів: культурного, структурного, індивідуального. Плідність використання цього концептуального підходу виявляється в дослідженнях інституцій сучасного суспільства: економічні відносини, державний устрій, політичні організації, соціокультурні інститути. В даній синтезуючій концепції знайдено місце і для теоретико-методологічних засад теорій середнього рівня, для позитивістських концепцій, аналітичного реалізму (як впорядковується соціальний світ), тут вбачаються і веберівські "ідеальні типи".
Невід'ємним від інтеграційних є завдання синтезу макро- і мікро- рівнів аналізу. Дається поправка і на те, що соціальна реальність є не стільки об'єктивною, скільки певною конфігурацією значень, що виникає у свідомості діяча, і взагалі соціальна дійсність уявляється у вигляді деякого комплексу цілей, оцінок, мотивів діяльності.
Беручи до уваги всі вищевикладені моменти, можна стверджувати, що, зайнявши в теоретичній соціології позицію, яка визначена як неофункціоналізм, вчені взяли до уваги, що соціологи в дослідженні суспільства почали розглядати його як історично обумовлену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і споконвічну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Однак невід'ємною є і неомарксистська позиція про роль матеріального виробництва в аналізі суспільства. Інтерес до питання про взаємозв'язок і взаємодію між рисами особистостей і організацією суспільства як соціальної системи ще більше актуалізувався, беручи до уваги досягнення всіх соціологічних шкіл і напрямів. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, – по суті є єдиним теоретичним напрямом останніх десятиліть, котрий запропонував нові свіжі ідеї.
Даний підхід найбільш повно знайшов вияв у творчості німецьких соціологів Ю. Хабермаса і Н. Лумана, американських соціологів Дж. Александера, Дж . Тьорнера, Е. Гідденса
Структуралістичні концепції
Однією з досить специфічних теорій в сучасній Західній соціології є теорія структурами або, точніше, структуралізм у соціології. Його теоретики спрямовували увагу на вироблення системи певних узагальнених абстрактних понять для аналітичного вивчення соціальних явищ з метою формального моделювання і статистичного вивчення соціальних явищ у більш узагальнених рисах структуралізм визначають як пошук універсальних і незмінних законів людського життя.
Це – досить складний науковий напрям у гуманітарному знанні, що виник у 20-х роках XX ст. і отримав пізніше різні філософські й ідеологічні інтерпретації. Виникнення структуралізму як конкретно-наукового напряму пов'язано з переходом ряду гуманітарних наук від переважно описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Основу цього переходу склало використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Структурний метод, що лежить в основі структуралізму, спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а трохи пізніше був поширений на літературознавство, етнографію, історію і деякі інші гуманітарні науки. У більш вузькому (і строгому) змісті під структуралізмом мають на увазі комплекс наукових і філософських ідей, пов'язаних із застосуванням структурного методу, які отримали найбільше поширення у 60-х роках. Його основні представники - французькі вчені: етнолог К. Леві-Стросс, історик культури М. Фуко,
психоаналітик Ж. Лакан, літературознавець Р. Барт, а також мистецтвознавець У. Еко (Італія).
Основу структурного методу становить виявлення структури як сукупності відносин, інваріантних (незмінних) при деяких перетвореннях. У такому трактуванні поняття структури характеризує не просто стійкий "кістяк" якого-небудь об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і деяких інших симетричних перетворень.
Впровадження в гуманітарні науки структурного методу в такому його трактуванні пов'язано з радикальною перебудовою самого предмета цих наук – з побудовою нових типів ідеальних об'єктів, що володіють високим ступенем конструктивності, і з виникненням нових типів міжпредметних зв'язків.
Об'єкт дослідження конкретно-наукового структуралізму - культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких – мова, але в яку входять також наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. п. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє знайти сховані закономірності, яким несвідомо "підкоряється" людина. Цим закономірностям відповідають глибинні шари культури (ментальні структури – психологічні механізми, що обумовлюють надання переваги певним типам і формам мовних репрезентацій, духовний склад, спосіб думок; епістеми, як умовно-конструйовані культурно-історичні утворення)
Корені структуралістичних засад - у структурній лінгвістиці, граматичній системі мови. Увага приділяється, як правило, культурним явищам у вигляді етнографічних, психологічних, історико-наукових, історико-культурних та естетичних систем-утворень, як сукупності взаємозв'язуючих та взаємодіючих елементів, суть яких визначається не стільки змістом, скільки місцем і роллю в соціальній системі. На противагу суб'єктивістським течіям, у структуралізмі "відштовхуються" від "своєрідного об'єктивного", що не підлягає суб'єктивним змінам (переконструюванню, поглядам з іншого боку). Такого роду "об'єктивність" у соціальному середовищі, на думку вчених, "обумовлена" мовою, яка "не схильна" до суб'єктивного впливу та змін, в якій існують і функціонують своєрідні структурні утворення, що формуються незалежно від волі і бажання людей. На практиці ж структурний напрям у соціології - це, свого роду, пошук аналогії із будовою мови в усіх сферах культури і суспільства.
Метод структурного аналізу в соціології пов'язаний із методами лінгвістики, семіотики (наука, що досліджує властивості знаків і знакових систем). Так, французький етнолог, соціолог К. Леві-Стросс досліджував системи, споріднення, міфів, ритуалів, масок як особливого роду "мови", що виступала засобом "урозуміння" спільного, спорідненого між розмаїттям соціальних явищ та культур людського духу. На думку вченого, моделі різних "соціальних світів", що конструюють соціологи, – однакові, оскільки виходять з єдиного джерела - людського розуму.
Структура людського розуму визначає всі структури, що створюються людьми. Навіть міфи різних примітивних суспільств подібні. Те ж саме стосується і систем комунікації, виховання, процесів обміну. Проте, вивчаючи "примітивні" суспільства, К. Леві-Стросс встановив, що предметом соціального обміну між родами, поряд з товарами і жінками, була також інформація, яка згідно зі звичаями, життєвими правилами чи сваволею її власника, могла і повинна була стати спільним здобутком. Проте у таких холодних суспільствах, як їх називає К. Леві-Стросс, схильність до виробництва і споживання інформації помітно нижча, ніж у