Структуралізм у гуманітарних науках: від структурно if лінгвістики до функціональної семантики та структуралізму в соціології

План

1. Структуралізм у гуманітарних науках: від структурно if лінгвістики до функціональної семантики та структуралізму в соціології

2. Поняттєво-функціональне відображення дійсності

Відомий французький лінгвіст Е. Бенвеніст (1902—1976) зазначав, що сучасна лінгвістика має два об'єкти: вона є наукою про мову та наукою про мови. Тобто, мова як універсальна й незмінна характеристика людини — не те саме, що окремі, постійно змінювані мови, в яких реалізує себе мовна здатність людини. Ці два напрями у лінгвістиці часто переплітаються, оскільки різноманітні проблеми, пов'язані з окремими мовами, об'єднує те, що на певному щаблі теоретичного узагальнення вони завжди призводять до проблем мови взагалі.

Упродовж багатьох століть мова залишалася об'єктом переважно філософського умогляду, а не емпіричних спостережень. Ні у кого не виникало наміру вивчити та описати яку-небудь мову задля неї самої.

Новий етап в історії мовознавства ознаменувало відкриття на початку XIX ст. санскриту (від санскр. sanskrta — штучний, доведений до досконалості) — літературної мови Стародавньої та Середньовічної Індії. Водночас було виявлено спорідненість між мовами, які тоді ж дістали назву індоєвропейських. Відтоді становлення наукової лінгвістики відбувалося в рамках порівняльно-історичної граматики.

І в соціології порівняльно-історичний метод є винятково важливим пізнавальним інструментарієм. Деякі вчені вважають його мало не найхарактернішою особливістю соціології, яка з перших кроків свого існування постійно використовувала різні порівняння, зіставлення, аналогії, а пізніше спробувала надати цим пізнавальним інструментам більшої універсальності та змістовності, апелюючи до соціально-історичних зіставлень як фактичних (емпіричних) аргументів.

Порівняльно-історичний метод, випробуваний на європейських мовах, став загальноприйнятим зразком генетичних досліджень у мовознавстві, а звідти перекочував у соціальну філософію та соціологію під егідою принципу історизму. Фактично саме цей метод можна назвати генетичним, оскільки лінгвістика, яка його використовує, обмежується дослідженнями еволюції мовних форм і утверджує себе як історична наука, що за об'єкт обирає яку-небудь фазу історії мов. Соціальна філософія та соціологія також намагалися класифікувати історичний процес, виокремлюючи в ньому відповідні фази.

Наприкінці XIX ст. лінгвістів почали цікавити питання: якою є природа мовного факту? Якою є реальність мови? Чи справді ця реальність полягає виключно у зміні? Але як у такому разі, постійно змінюючись, мова залишається сама собою? Як вона функціонує сама по собі та яким є відношення звуків до смислу? Історична лінгвістика не давала відповідей.

Починало формуватися нове розуміння мови. Своєю головною справою лінгвісти визначили аналіз мови у рамках її власних формальних елементів. Так лінгвістика почала перетворюватися на систематичну та формальну науку.

Коли філологи за прикладом видатного швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857—1913) почали розглядати мову "в самій собі й для себе", вони визнали принцип, який став головним для всієї сучасної лінгвістики, а саме: мова є системою. Вона складається з формальних елементів, поєднуваних у комбінації відповідно до структури. Цей принцип є чинним для будь-якої мови.

"Структура", підкреслює Бенвеніст, — це другий ключовий термін сучасної лінгвістики після терміна "система". Терміном "структура" позначають передусім внутрішню будову і зв'язок складових частин мовної системи, послідовно виявлювані на підставі того встановленого факту, що мова завжди містить лише невелику кількість головних елементів, але ці елементи, самі по собі нечисленні, можуть вступати у велику кількість комбінацій. Аналіз показує, що мова використовує лише невелику частину з безлічі теоретично можливих комбінацій, які могли б дати поєднання головних мінімальних елементів мови. Таке обмеження утворює специфічні конфігурації, які змінюються від однієї мовної системи до іншої. Отже, структура мови, за Бенвеністом, — це типи відносин, на підставі яких поєднуються одна з одною одиниці певного рівня.

У XX ст. аналогічних висновків почали доходити й соціологи, які нарешті побачили в суспільстві не агрегат одиниць (індивідуумів), а динамічну систему зі своїми структурними характеристиками. Втім, уже фундатори соціології, порівнюючи суспільство з організмом, інтуїтивно передбачили те, що пізніше чітко сформулювали лінгвісти.

Продовжуючи розгляд лінгвістичного досвіду, відзначимо, що кожна одиниця мовної системи визначена сукупністю відносин до інших одиниць та сукупністю опозицій (від лат. oppositio — протиставлення, лінгвістично істотна відмінність між одиницями плану вираження, якій відповідає відмінність між одиницями плану змісту). У зв'язку з цим лінгвісти відмовляються розглядати "факти" мови як щось ізольоване та абсолютне. Насправді мовні "сутності" можна адекватно визначати тільки у відношенні їх одна до одної у межах системи, яка їх організує й домінує над ними. Вони являють собою щось значуще лише як елементи структури. Отже, саме систему слід виокремлювати та описувати у першу чергу, постійно маючи на увазі її структурний характер.

У соціології такими одиницями є групи (малі й великі, неформальні й формальні) та класи, які визначають себе через своє ставлення до інших груп та класів у рамках певної соціальної системи Ця система, як і мовна система, організує їх у єдине ціле (плем'я рід, суспільство, держава, союз держав).

Розглядувана концепція структурної лінгвістики принципово відрізняється від тієї, що панувала раніше. Поняття "нейтрального мовного факту замінене у новій концепції на поняття відношенні

Замість того, щоб розглядати кожний мовний елемент сам по собі й шукати його "причину" у більш ранній стадії, цей елемент розглядають тепер як частину синхронного цілого, тобто "атомізм" поступається місцем "структуралізму ".

Бенвеніст звертає увагу на те, що подальше вивчення різних мовних систем усе більше переконує в структурній природі мовних форм. Ці мовні форми набувають характеру структури саме через те, що всі компоненти цілого виконують ту чи ту функцію.

Поняття "система", "структура", "функція", "відмінність", "опозиція" тісно пов'язані одне з одним і допомагають краще зрозуміти залежності та взаємозв'язки у мові. Наприклад, між членами опозиції у мові існує такий взаємозв'язок, що якщо зачепити один з них, це негайно позначається на стані іншого і, як результат, рівновага системи порушується. Подібний дисбаланс може спричинити створення нової опозиції в іншому місці мовної системи для відновлення рівноваги. У цьому плані будь-яка мова у кожний момент своєї історії виявляє щось нове. Такий погляд на структурну трансформацію мовної системи дає змогу знову ввести в лінгвістику поняття еволюції визначаючи еволюційну діахронію (від грецьк. dia — через, крізь + chronos — час; історичний розвиток мовної системи як предмет лінгвістичного дослідження) як відношення між системами, що йдуть одна за одною у часі.

В історії лінгвістики поняття діахронії нерозривно пов'язане з поняттям синхронії (від грецьк. synchronos — одночасний; стан мови у певний момент її розвитку як системи одночасно існуючих, взаємопов'язаних та взаємозумовлених елементів). Проблеми діахронії вивчає діахронічна лінгвістика. Останню іноді ототожнюють з порівняльно-історичним мовознавством, а з початку XX ст. — з історичною фонетикою, але це неправильно. У другій половині XX ст. діахронічний підхід, на відміну від власне історичного, пов'язаного з періодизацією історії мови та описом елементів її підсистем, полягає у вивченні внутрішніх трансформацій у системі мови та у визначенні їх ролі в перебудові мовної системи.

Синхронічна (синхронна) лінгвістика займається вивченням мови як системи певних відношень, гранично абстраговано від чинників часу та мовних змін. У зв'язку з цим вирази "синхронічна (синхронна) лінгвістика" і "статична (описова) лінгвістика" є рівнозначними, на противагу "діахронічній".

Мовна форма — не єдине, що підлягає структурно-лінгвістичному аналізу. Необхідно паралельно розглядати й функції мови.

Мова, за словами Бенвеніста, відтворює дійсність. Це слід розуміти майже буквально. Той, хто говорить, своїм мовленням воскрешає події минулого та свій пов'язаний з ними досвід. Той, хто слухає, сприймає спочатку мовлення, а через нього — й відтворювану подію. Ситуація діалогу надає актові мовлення подвійної функції: для мовця акт мовлення наново репрезентує дійсність, а для слухача — цю дійсність відтворює. Це й робить мову знаряддям комунікації між індивідами, що є найголовнішою функцією мови. Суміжні гуманітарні науки (етнографія, фольклористика, психологія, соціологія тощо) послуговуються успіхами лінгвістики та, у свою чергу, сприяють їм, використовуючи лінгвістичні методи, а часто-густо й лінгвістичну термінологію. Ось чому розгляд структуралізму розпочато з лінгвістики. А тепер на часі перейти до розгляду конкретних прикладів структурного методу аналізу, який становить безперечну цінність для соціології.

Цей розгляд почнемо, відштовхуючись від поняття "функціональна семантика". Що стосується слова "семантика" (від грецьк. semantikos — означальний; смисловий бік мови), то воно вказує не тільки на смисловий бік мови, а й на науку, яка його вивчає.

Як галузь лінгвістики семантика — доволі молода дисципліна, хоча її коріння слід шукати в античності, у перших спробах етимологічного (від грецьк. etymologia — головне значення слова + logia — вчення; розділ мовознавства, що вивчає походження слів, їх значення) аналізу. У XIX ст. французький філолог М. Ж. А. Бреаль (1832— 1915) увів до наукового обігу термін "семантика"