Невдовзі після праць Бреаля зусиллями філософів, логіків та психологів значення терміна "семантика" було значно розширено. Семантику почали розглядати вже не як галузь лінгвістики, а як галузь "загальної науки про знаки" — семіотики (від грецьк. semei-otike — вчення про знаки). Після опублікування у 1916 році соссюрівського "Курсу загальної лінгвістики" відбулася істотна переоцінка поглядів на мову та лінгвістичну теорію. Нова концепція мови запропонована Соссюром, отримала назву структуралістської.

Уявлення про те, що світ радше складений з відношень, ніж речей, є вихідною установкою того способу мислення, який м: називаємо структуралістським. Цим терміном підкреслюється, щ

природа окремого елементу в будь-якій ситуації не має значення сама по собі. Елемент визначається через відношення до всіх інших елементів, включених до певної ситуації. Ця методологічна установка є наслідком критики традиційної лінгвістики, яка розглядає мову як агрегат окремих одиниць, що називаються "словами", кожне з яких має своє окреме "значення". Замість цього Соссюр запропонував розглядати мову як самодостатню систему.

Структуралістська теорія мови підкреслила роль синтаксису (від грецьк. syntaxis — складання, частина граматики, яка вивчає структуру речення та поєднання слів у реченні), тим самим стимулюючи розвиток такого напряму в лінгвістиці, як генеративно-трансформаційна граматика. А в галузі семантики структуралісти зазнали серйозних труднощів, у результаті чого більшість з них зосередила свої зусилля на аналізі у фонології (розділ лінгвістики, який досліджує звуки) та граматиці. Це й зрозуміло. Фонетичні й навіть граматичні ресурси тієї чи тієї мови є добре організованими та обмеженими у своєму кількісному складі. А лексичний словник — це дуже розрізнене зібрання численних елементів. Структуралістсько-лінгвістичні ідеї знайшли підтримку з боку багатьох вчених-гуманітаріїв.

Так, у 1928 р. вийшла друком праця російського вченого В. Я. Проппа (1895—1970) "Морфологія казки". Ця монографія новизною підходу до фольклорного матеріалу набагато випередила свій час і справила певний вплив на розвиток структурно-семантичних досліджень, зокрема на вивчення лінгвістичних методів та понять у соціології.

1 до Проппа дослідники народних казок намагалися визначити їх структуру та класифікувати, але помітних успіхів досягнуто не було. Пропп запропонував шукати такі усталені, інваріантні "одиниці", навколо яких згруповано конкретний казковий матеріал різних епох та народів. Він виявив, що найбільш повторюваними елементами чарівної казки є функції дійових осіб, загальною кількістю 31.

Згадуючи, як він дійшов такого методу аналізу, Пропп писав, що російські університети царських часів давали філологам дуже слабку літературознавчу підготовку. Тому по закінченні університету Пропп узявся уважно вивчати збірник казок відомого історика, літературознавця та фольклориста О. М. Афанасьева (1826—1871). Одного разу він натрапив на серію казок про гнану пасербицю. У казці "Мо-розко" зла мачуха відправляє свою пасербицю на неминучу загибель у ліс до Морозка, який намагається заморозити дівчину, але вона відповідає йому настільки лагідно й терпляче, що він її відпускає з миром. Рідна ж дочка лиходійки не витримує випробування й гине. У наступній казці пасербиця потрапляє вже не до Морозка, а до лісовика, в іншій — до ведмедя. Але це фактично одна й та сама казка. Морозко, лісовик та ведмідь випробовують та винагороджують пасербицю по-різному, але перебіг дії однаковий. Чомусь цього ніхто не помітив або не схотів помітити. Скажімо, Афанасьев та інші дослідники вважали зазначені казки різними. Але ж цілком очевидно те, що Морозко, лісовик та ведмідь у різній формі здійснюють одні й ті самі вчинки. Афанасьев вважав ці казки різними тому, що в них діють різні персонажі. Але Пропп був переконаний, що ці казки за своєю сутністю однакові, оскільки в них мають місце однакові вчинки дійових осіб. Зацікавившись такими збігами, він почав вивчати інші казки з точки зору того, що у казці взагалі роблять персонажі. Так, шляхом увіходження у конкретний матеріал, а не через умоглядні міркування, Пропп виявив простий метод вивчення казки за вчинками дійових осіб. Вчинки дійових осіб, їхні дії він назвав функціями.

Пропп указує на багатозначність слова "функція", яке використовують у математиці, механіці, біології, медицині. На відміну від цих наук Пропп у контексті фольклористики під функцією розуміє вчинок дійової особи, визначуваний з точки зору його значення для перебігу подій. Так, якщо герой на своєму коні досягає вікна царівни, ми маємо не функцію стрибка на коні, а функцію виконання тяжкого завдання, пов'язаного зі сватанням.

Кожна функція визначена у найзагальніших, формальних рисах так: казкові деталі не повинні "тиснути на психіку" дослідника й відволікати від головного — від аналізу структури казки та функцій її персонажів. Не випадково Пропп здійснює своєрідну "алгебраїзацію" функцій дійових осіб, скорочуючи до одного слова характеристику їх (наприклад, "відсутність", "заборона", "порушення (заборони)" тощо) і навіть кодуючи їх літерою або символом на кшталт мови символічної логіки.

У 20—30-ті роки ХХ ст. ідеї функціонального аналізу явищ культури були дуже поширені у радянській науці. Цей аналіз істотно відрізнявся від аналогічних за формою аналізів у працях західних етнографів, фольклористів та літературознавців.

У XIX ст. в біології усталилося уявлення про організм як цілісну систему, структура та зв'язки елементів якої принципово не зводяться до головних понять, згідно з якими будують механістичні системи. У цій атмосфері народилася позитивістська соціологія, яка багато запозичила з біологічних ідей та відкриттів XIX ст. Найвиразніше вплив біології на соціологію виявився у працях О. Конта, фундатора так званої "організмічної" теорії суспільства, згідно з якою суспільство слід розглядати як різновид організму, спираючись на біологічну інтерпретацію понять "структура" та "функція".

На кінець XIX ст. багато крайнощів біологічних (органічних) аналогій було заперечено соціологами. Проте концепція суспільства як організму все ж збереглася у препарованому вигляді у працях відомого французького соціолога Е. Дюркгейма (1858—1917), англійських етнографів Б. Малиновського (1884—J 942) та А. Редкліфф-Брауна (1881—1955), американського соціолога Т. Парсонса (1902—1979) та ін. Головна складність, з якою зіштовхнулися функціоналісти, була пов'язана з подоланням властивого органіцизмові телеологізму у поясненні процесів розвитку природи, суспільства та людини, а також поясненні закономірностей функціонування систем різного рівня складності. (Телеологія (від грецьк. telos (teleos) — мета + logia — вчення) — вчення, згідно з яким усе в природі влаштоване доцільно і будь-який розвиток є здійсненням заздалегідь визначених цілей.)

Ще у XVIJ—XVIII ст. механіцисти та віталісти (представники віталізму; від лат. vitalis — життєвий; сукупність течій у біології, згідно з якими життєві явища пояснювали дією нібито присутнього в організмах особливого нематеріального начала, "життєвої сили", "душі" тощо) займали у науці протилежні позиції. Перші обстоювали універсальну застосовність механічних законів та теорій математичного природознавства. У віталістів же природа немовби роздвоювалася: у підпорядковану законам механіки мертву матерію вкладали особливий "життєвий принцип".

Вихідним пунктом будь-якого віталізму є принцип доцільності, цілеспрямованості, що його спробував усунути дарвінізм. Щоб уникнути релігійно-ідеалістичного тлумачення мети стосовно пізнання життєвих процесів, деякі віталісти намагалися зробити мету іманентною (від лат. immanens (immanentis) — властивий, притаманний; внутрішньо притаманний будь-якому предмету, явищу, що випливає з його природи) суб'єктові сутністю. На думку віталістів, тільки таким шляхом можна усунути теїстичну (від грецьк. theos — бог; теїзм — релігійно-філософське вчення, яке вважає Бога абсолютною безконечною особистістю, що стоїть над світом та людиною) телеологію, яка розташовує мету у Бозі як творці всього сущого. Для того, щоб виразніше підкреслити свій телеологічний атеїзм, віталісти навіть упровадили спеціальний термін — автотелеологія (від грецьк. autos — сам + telos (teleos) — мета + logia — вчення; вчення про самодоцільність).

Відмежовуючись від віталізму та інтуїтивізму, представники функціоналізму в особі Дюркгейма рекомендували розрізняти причини, які породжують соціальні явища, та виконувані цими явищами функції. Використання терміна "функція" замість "мета" пояснювали у цьому разі тим, що соціальні явища існують не завдяки продукованим ними корисним результатам, а як щось функціонально природне.

Концептуальне тлумачення функціоналізму як теорія та методологія склалося остаточно тільки у XX ст. у зв'язку з виходом у світ праць двох видатних етнографів-антропологів — Малиновського, одного з фундаторів функціональної школи в етнографії, та Редкліф-фа-Брауна, одного з творців соціальної антропології як наукової дисципліни, що вивчає "примітивні" людські суспільства в їхній структурно-функціональній цілісності. Що стосується Редкліффа-Брауна, то він віддавав перевагу терміну "структуралізм", оскільки у функціоналізмі його насторожувала тенденція до аналізу з телеологічних позицій. Ця тенденція помітна у працях Малиновського, який першим застосував термін "функціоналізм" у зв'язку з ідеями орган ізм і ч ного аналізу.

Ідеї органіцизму наявні й у філософських побудовах прагматистів. Так, англійський філософ-прагматист Ф. К. Шіллер (1864—1937) стверджував, що інтелектуальне життя є біологічною функцією, якнайтісніше пов'язаною зі станом організму. Всю нашу психіку можна розглядати як типово людський