Будь-яке знаряддя праці, включаючи такі теоретико-пізнавальні інструменти, як наукові поняття, — це система соціально осмислених дій. Знання цих дій утворює те, що називають змістом свідомості. Прагматисти ж виводять цей зміст за межі свідомості, роблячи тим самим свідомість епіфеноменом (від грецьк. ері — на, над, понад, при, після + phainomenon — те, що з'являється; додаток до феномена (явища); епіфеномен — побічне явище, супутнє іншим явищам, але таке, що не справляє на них жодного впливу) біологічної природи. Це позбавляє функціональний аналіз соціально-культурного сенсу.

Розумне використання функціонального методу аналізу явищ культури передбачає залежність предмета від контексту дослідження та суб'єкта пізнання, оскільки предмет беруть не як механічну суму ознак, а як те, що може виконувати певну функцію у відповідному контексті. Функція, за словами відомого філософа К. Р. Мегрелідзе (1900—1944), визначена не якоюсь особливою "сутністю", нібито притаманною речі, а способом її вживання. На це саме звертав увагу й один із фундаторів філософії неопозитивізму Л. Вітгенштейн, коли писав, що значення є використання (вживання).

За Вітгенштейном, щоб з'ясувати значення тієї чи тієї шахової фігури, ми повинні розуміти всю гру, її правила, роль решти фігур у грі. Так само і значення слова у мовленні визначене правилами його використання. Ми нічого не можемо сказати про слово aбo речення, крім того, що вони — різновиди правил-керівництв певних форм діяльності, які (правила-керівництва) в сумі називають мовою. Інакше кажучи, мова — це велика кількість різнотипних за своїми функціями активностей, які визначаються правилами, що керують різноманітними використаннями слів.

Характерно, що Вітгенштейн говорить одночасно про значення як використання та про значення як функціональний феномен, наголошуючи, що значення є функція використання. Ідеї функціонального аналізу були з успіхом апробовані в першій половині XX ст. у галузі семантики. Це різні контекстні теорії значення і передусім розробки питань так званої функціональної семантики, яку можна розглядати як особливий різновид соціологічної (соціолінгвістичної) теорії.

Термін "функціональна семантика" увів до наукового обігу академік М. Я. Марр (1865—1934), навколо творчої спадщини якого досі точаться суперечки, причому нерідко фігурують однобічні, тенденційні ОЦІНКИ.

Марр підкреслював, що лінгвістична теорія, яку він розвиває, зацікавлена у правильному встановленні закономірностей розвитку мови. Питання ж генези мають щонайглибший філософський сенс.

Відзначаючи заслуги Марра, Мегрелідзе писав, що на противагу натуралістичному розумінню людини Марр висунув на перший план положення про соціально-історичну сутність мови, про історичність форм мовного людського мислення.

З точки зору Марра, серйозний недолік має доктрина індоєвропеїстики, яка оголошує ненауковим питання походження мови.

Як відправний пункт науки про мову Марр висуває таку тезу: мова — не простий дар природи, оскільки людство створило мову за певних суспільних умов, у процесі праці та розв'язання завдань, що потребували колективного співробітництва. Тому коріння успадковуваної мови слід шукати не у зовнішній природі й не у фізіології людської істоти, а в соціальності, в її матеріальній базі, в історії господарства та техніки.

У своїй теорії мовних значень Марр висунув і почав розвивати цікаві й багатообіцяючі для філологів, етнографів, соціологів, психологів та філософів ідеї так званої функціональної семантики. Згідно з базовими положеннями цієї теорії, утворення значень та понять відбувається не за зовнішньою подібністю чи відмінністю речей, як стверджує традиційна теорія абстракції та пов'язані з нею вчення про мовні значення, а за тотожністю або відмінністю функцій відповідних предметів у суспільно-історичній: практиці людей.

Як вважає Марр, палеонтологічний аналіз (під "палеонтологією мови" він розуміє вчення про зміну типів мовних систем у хронологічній послідовності) дає змогу встановити, що доісторична мова не знає ще продукування слів ні за матеріалом, ні за технікою, а лише за функцією або за соціальною зумовленістю предметів у тому чи тому виробництві, тобто слова можуть переходити з одного предмета на інший майже без будь-яких зовнішніх змін.

На відміну від Проппа, який шукає за різними "іменами" інваріантні, однотипні, усталені функції, Марр починає з інваріантної функції (наприклад, засіб пересування) й показує, що, незважаючи на істотні відмінності у матеріальних носіях цієї функції (наприклад, кінь, олень), "ім'я" може залишатися одним і тим самим. Таким чином, у Марра одне й те саме "ім'я" та одна й та сама функція, але зовсім різні виконання (втілення) цієї функції.

Традиційно вважали, що зміна значення "імені" залежить від зміни у матеріальних носіях функції. Марр показав, що це не так, у низці випадків матеріальні носії функції можуть змінюватися, а "імена" та функції — залишатися незмінними.

Надаючи великого значення вивченню пам'яток матеріальної культури у зв'язку з їх суспільними функціями, Марр аналізує зміни значень слів залежно від переходу їх з одного предмета на інший, що замінив попередника у тій самій або схожій функції. Так, наприклад, документально підтверджено, що з появою у господарстві нової тварини на неї переходила назва тієї тварини, функцію якої вона перебрала на себе (скажімо, на коня перейшла назва оленя).

Закон функціонального розвитку значень підтверджено археологічним матеріалом. Під час розкопок Пазирикського кургану знайдено останки коней у масках, що зображують оленів. Марр пояснює це тим, що раніше олені виконували в господарстві функції коней, але з часом лише в культових обрядах збереглася згадка про це.

На користь ідей функціональної семантики є чимало свідчень. Зокрема, зоопсихологічні дослідження показують, що одна й та сама голосова реакція тварини повторюється на вплив різних предметів, які мають однаковий біологічний сенс (функцію). Ідеї функціональної семантики знаходять своє підтвердження в сучасних дослідженнях найдавніших стадій інтелекту. Досліди з вищими приматами показують, що ці тварини методом спроб та помилок доходять до використання пропонованих їм інструментів за основним функціональним призначенням їх.

Мабуть, маррівські розвідки у царині семантики справили певний вплив на таких відомих радянських психологів, як О. М. Леонтьев (1903—1979) та Л. С. Виготський (1896—1934). Що стосується Леонтьева, то можна послатися на його критику французького етнографа та психолога Л. Леві-Брюля (1890—1947).

Французький вчений звертав увагу на той факт, що люди племені гуїчилів ототожнюють між собою оленів та пір'я птахів, пшеницю та оленів. Леві-Брюль не зміг переконливо пояснити цей дивний факт, оскільки виходив з внутрішніх особливостей структури образного мислення первісних народів. Реальне ж пояснення криється не у самому мисленні, а в тому, що та як воно відображає.

Ідеї функціональної семантики допомагають зрозуміти, що схожість між оленем та пшеницею слід шукати не у зовнішніх ознаках, а в їх значенні (функції) для людей. Іншими словами, схожість між оленем та пшеницею є функціональною, оскільки вони є їжею, тобто предметами, від яких залежить існування племені. А загадкове ототожнення значень "олень" та "пір'я", за словами Леонтьева, виражає усвідомлення того, що стріла має бути виготовлена так, щоб влучити в оленя. Про це безпосередньо свідчить факт прив'язування волосся оленів до оперення стріли.

Таким чином, констатує Леонтьев, уже з цього функціонального доку свідомість постає перед нами не як однорідний "психічний простір", а як щось таке, що характеризує певні співвідношення, як певна історично сформована структура.

Функціональний аналіз з боку його соціально-історичного змісту, — це ефективний пізнавальний засіб. Ігнорування функціонального моменту в пізнанні, як наголошував Виготський, є наслідком нерозуміння того, що поняття та значення — це живий процес складної інтелектуальної діяльності, який виконує залежно від ситуації ту чи ту функцію (узагальнення, інтерпретації тощо).

Істотною рисою структурно-функціонального (структуралістського) підходу до вивчення тієї чи тієї предметної царини є усвідомлення останньої як певної системної цілісності, в якій ціле домінує над складниками за допомогою системи взаємозумовлених зв'язків. Ці зв'язки називають структурою, а вузлові елементи — функціями. Завдання науки полягає в тому, щоб виявити структуру досліджуваної предметної царини й визначити її головні функціональні елементи.

Поняття "структура" (від лат. structura — будова, розташування, порядок; цілісна сукупність усталених зв'язків між елементами єдиного цілого) часто ототожнюють з поняттям "система" (від грецьк. systema — (ціле), складене з частин; поєднання; закономірно пов'язані один з одним елементи, які являють собою певне цілісне утворення). У певних межах це допустимо, але виключно у певних і застережених межах, оскільки у сучасній науці ці поняття відрізняються деякими своїми характеристиками, причому дуже важливими.

Спочатку поняття "структура" ототожнювали у філософії з поняттям "форма" (форма як активне начало, що організує пасивний зміст). Пізніше це поняття утвердилося у хімії (XIX ст.), а відтак — у психології та лінгвістиці.

Поняття "система" також має давню традицію використання у наукових текстах. Системність знання розглядали ще давньогрецькі вчені як доказовість цього знання (наприклад, виводжуваність одних положень з інших з використанням аксіоматичного методу побудови теорії). За Нового часу системне знання почали ототожнювати з раціональним знанням, що будується за зразком математики.