У класичній німецькій філософії системне знання розглядали як таке, що самообгрунтовує себе (Г. В. Ф. Гегель). Від середини XIX ст. поняття "система" стає одним з ключових у методологічній свідомості вчених. Системний принцип аналізу об'єктів складної природи закладено і розвинуто у творах російського позитивіста О. О. Богданова (Малиновський, 1873—1928), а пізніше й незалежно від нього цей принцип запропонував австрійський біолог Л. фон Берталанфі (1901—1972), який виступив з програмою побудови "загальної теорії систем".
Поняття "система" та "структура" пов'язані з такими поняттями, як "ціле", "цілісність", "елемент", "функція", "зв'язок", "відношення" та подібними до них, проте у логіко-методологічній літературі їх чітко розрізняють. Зокрема, під структурою системи розуміють її усталені зв'язки, які залишаються більш-менш незмінними за різних трансформацій системи.
Таким чином, системно замкнуте утворення, яке характеризують цілісність та структурна усталеність, вчені розглядають сьогодні як важливу якість складних об'єктів реальності, відображуваних у науково-теоретичних системах. Важливою особливістю цих системно замкнених утворень є те, що дія будь-якої зовнішньої щодо них причини поширюється всередині них згідно з внутрішніми законами та внутрішньою будовою системи як зв'язного цілого. Якби будь-який зовнішній вплив кожного разу радикально змінював структурну будову системи, тоді ні про яку системність не могло б бути й мови, так само не могло б бути мови й про історичний розвиток системи. Тому неправомірно протиставляти метод вивчення системно замкнених утворень (наприклад, структурно-функціональний метод) історичним методам. Таке протиставлення свідчить не на користь прихильників історизму. Правильно вивчати реальну дійсність — означає брати об'єкти в їхній складній цілісності, розглядаючи їх крізь призму системної (закономірної) організованості цієї дійсності, для чого необхідно мати чіткі уявлення про функціонування поняттєвого мислення людини.
Поняттєво-функціональне відображення дійсності
А наліз процесів поняттєвого відображення дійсності посідає центральне місце у працях Мегрелідзе, який зумів подолати деякі недоліки маррівського вчення, зберігши та поглибивши найцінніше у функціональній семантиці. У своїй фундаментальній праці "Головні проблеми соціології мислення" він присвятив великий розділ аналізові виникнення понять, функціонування їх за певних соціально-культурних умов. Цей аналіз можна розглядати як блискучий зразок справді творчого підходу до розв'язання наукових проблем та як базис для подальшого розвитку нового вчення про поняття.
Поняття, писав Мегрелідзе, не є якась особлива категорія пізнання, яка виражає завжди одне й те саме. Поняття є передусім розуміння, особливий різновид інтелектуальної діяльності щодо конкретизації мислимих предметів. Поняття виражає не відсторонену сутність, а "схему" цілої думки. Якщо ми ясно усвідомимо те, що власне розуміємо під поняттями "причина" або "сила", то ніякого конкретно-образного змісту у нашій свідомості ми не знайдемо.
Правильне відображення об'єктивної дійсності у поняттях зумовлене можливостями практичного відтворення закономірностей об'єктивної дійсності. Тому для адекватної характеристики механізму утворення та функціонування понять вкрай важливо враховувати, що люди розрізняють та мислять предмети не задля них самих, а задля задоволення своїх потреб. Звідси випливає характеристика функціональності поняття, а саме: осмислення речей та утворення понять відбуваються не за зовнішньою схожістю предметів і не за близькістю їхніх об'єктивних фізичних ознак, а за тотожністю або відмінністю функцій цих предметів у соціально-історичній практиці людей.
Почавши з розгляду структурно-функціонального методу аналізу в лінгвістиці, ми поступово перейшли до питань філософського характеру про свідомість та мислення. Цей перехід зумовлений самою логікою аналізу, яка вимагає для глибшого розуміння зазначеного методу виходу у сферу методології наукового пізнання, яка є відносно самостійним компонентом гносеології.
Пам'ятатимемо про те, що філософія сучасного структуралізму базується на такому головному для неї положенні: методи тих наук, які піднеслися до рівня високих теоретичних узагальнень і в змозі ефективно використовувати логіко-математичний інструментарій для аналізу різних структур та функцій, зумовлені не тільки досліджуваною предметною цариною, але також цілями та завданнями пізнання, зорієнтованого на зв'язок потужного технічного забезпечення науки з раціональним мисленням сучасних учених.
Література
Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с.
Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с.
Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с.
Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с.
Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с.
Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с.
Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с.
Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с.
Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с.
Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.