Стильова диференціація

План

1. Стильова диференціація

2. Що таке моностилізм

3. Категорії моностилістичної культури

4. Сакральне ядро моностилістичної культури

5. Категорії полістилістичної культури

Головною метою міркувань Зіммеля про життєвий стиль було з'ясування специфіки сучасного стилю і його порівняння з традиційним, докапіталістичним. У "Філософії грошей" він визначає життєвий стиль як "таємничу тотожність форми зовнішніх і внутрішніх проявів", яка виникає з людського прагнення до віднайдення ідентичності, тобто прагнення "стати закінченим цілим, образом, що має власний, центр, за допомогою якого всі елементи його буття і діяльності знаходили б єдиний і об'єднуючий їх зміст".

Зіммель вважав, що для сучасного життєвого стилю характерний наростаючий розрив, роз'єднання об'єктивної і суб'єктивної культури. Об'єктивна культура стає все багатшою, суб'єктивна — все біднішою. Порівнюючи сучасну ситуацію із ситуацією столітньої давнини, Зіммель показує, що оточуючі нас і визначальні протягом усього життя речі (машини, інструменти, продукти науки і техніки) так само, як ідеальні культурні продукти (твори мистецтва, виражальні можливості мови), стали багатшими, різноманітнішими, досконалішими. Однак відсутній прогрес індивідуальної культури навіть у вищих, еталонних прошарках; навпаки, прослідковується її падіння.

Інша риса сучасного життя, особливо важлива для нашого аналізу, — це, за Зіммелем, стильова диференціація культури, що прогресує. Зіммель звертає увагу на повсякденність нашого життя, на стильове різноманіття навколишніх предметів: архітектури будинків, оформлення книг та інше. За словами Зіммеля, ренесанс близький до орієнтального стилю, бароко — до ампіру, стиль прерафаелітів — до строгого функціоналізму.

Він так пояснює це стильове різноманіття: якщо кожен стиль - це ніби самостійна "мова", то, знаючи один-єдиний стиль, "у термінах" якого сформоване й організоване наше середовище, ми не можемо уявити собі стиль як автономне явище, що незалежно існує. Людина, яка говорить рідною мовою, аж ніяк не сприймає мовні закономірності як щось, шо лежить поза а суб'єктивністю, - як засіб вираження, до якого вона може за необхідності вдатися, але яке функцюнує за власними, незалежними від неї законами. Навпаки, такий ..нашний вважає те, що він хоче виразити, і те, що він виражає, одним і тим самим. Тобто мова як така, мова як об'єктивне явище може бути сприйнятою нами лише тоді, коли ми знайомимося з іноземними мовами.

Це міркування Зіммеля, наведене так детально, дозволяє повернутися до поставленої проблеми співвщношення традиціїі стилю. Огильєтількитам, де є вибір, а традиція—там, де можливість вибору не усвідомлюється. На думку Зіммеля, люди, які знають один-єдиний стиль, що оформляє все середовище їхньої діяльності, сприймають цей стиль як тотожний самому змісту життя. Якщо все, що вони роблять, про що міркують, природним чином виражається в цьому єдиному стилі, то в них немає психологічного підґрунтя шукати форму, яка не буде залежати від змісту життя, від виражаю чого свою суб'єктивність людського Я. Уявлення про необхідність пошуку такої форми виникає лише в тому випадку, коли виявляється кілька стилів; тоді людина може відвернутися від змісту, тоді вона вільна вибирати форму, що, на її думку, виразить цей зміст найкраще.

Завдяки існуючій у сучасній культурі стильовій диференціації, кожен індивідуальний стиль, а виходить, і стиль узагалі як такий віднаходить риси об'єктивності, стає незалежним від конкретних людей з їхніми звичками, особливостями, переконаннями. Первісна єдність суб'єкта й об'єкта, що передбачалося фактом єдності стилю, розпадається через стильове різноманіття сучасної культури. "Замість цього, — пише Зіммель, — перед нами цілий світ експресивних можливостей, кожна з яких будується за власними законами, з безліччю форм, у яких виражається життя як ціле".

Дотепер існує вислів "Стиль — це людина". Але до обставин сучасного життя, інакше кажучи, до сучасного життєвого стилю, як він описується Зіммелем, цей афоризм невиправданий. Стиль і людина роз'єдналися. У результаті стильової диференціації сучасної культури світ стилів, тобто світ виражальних можливостей, об'єктивувався, знайшов незалежне від людини існування, позбавився споконвічного зв'язку з визначеністю життя, визначеністю змісту, що виражається.

Зіммель розглядав стильову диференціацію як наслідок приходу капіталістичного духу, для нас же диференціація стилів важлива як одна зі сторін глобального процесу переходу від моностилістичної культури до полі стилістичної.

Що таке моностилізм

Для характеристики феномену моностилізму знову звернемося до ідеї репрезентативної культури. Згадавши визначення, дане Тенбруком, приходимо до висновку, що репрезентативна культура є моностилістичною у тому випадку, якщо її елементи (переконання, оцінки, образи світу, ідеології тощо) володіють внутрішнім зв'язком і, крім того, активно розділяються або пасивно приймаються всіма членами суспільства.

Інакше кажучи, якщо будь-яка з життєвих форм, будь-якого з культурних стилів, зрозумілих як репрезентативна культура групи, поширені на все суспільство, то це означає, що дане суспільство — суспільство моностилістичної культури.

З історії відомо безліч культурних систем, що представляють собою універсальну схему інтерпретації усіх феноменів, які актуально відбуваються чи потенційно можливі у суспільстві, що "репрезентується" ними. Ці культурні системи не просто служать інструментом інтерпретації феноменів, але ніби визначають форму і спосіб їхнього явища в суспільстві: вони виключають певні феномени з поля зору членів суспільства як не автентичні для даної культури, стосовно інших "чужих" феноменів вони сприяють їх спрощенню і "адаптації" для того, щоб вони стали зрозумілі членам суспільства. Це стосується не тільки явищ сьогодення, але і можливого майбутнього, а також явищ минулого та явищ, що представляють інші культури. Такі культурні системи служать схемою інтерпретації всіх подій і фактів людської історії й одночасно інструментом легітимізації існуючого соціального порядку.

Такими були репрезентативні культури Стародавнього Єгипту, східних деспотій, ці риси помітні в культурних системах середньовічної Європи. Такими були (і є) культурні системи всіх теократичних держав, зокрема сучасних фундаменталістських. І, нарешті, такою можна вважати культурну систему радянського суспільства.

Категорії моностилістичної культури

Спробуємо виділити головні характеристики розглянутих вище культурних систем.

Перша специфічна характеристика—наявність спеціалізованої групи творців культури чи культурних експертів, що займають високий щабель у соцієтальній ієрархії. Тенбрук називає їх "культурними експертами". У "примітивних" культурах цю групу складали шамани, маги, потім їм на зміну прийшли священики, а пізніше — ідеологи. Еволюція культури і зміна домінуючих світоглядів призводили до зміни характеристик груп, що стояли на вершині культурної ієрархії і виробляли схеми та правила культурних інтерпретацій, обов'язкові для нижче-розміщених рівнів, але сама ієрархічна структура залишалася незмінною. Особливо яскраво ця послідовність виявлялася в колишньому Радянському Союзі, де партійні ідеологи і бюрократи з міністерства культури (яких також можна назвати партійними ідеологами) за допомогою державних і громадських організацій регулювали і регламентували культурне життя суспільства аж до дрібних повсякденних деталей.

Іншою специфічною характеристикою є строго визначений порядок реалізації культурних явищ у просторі й часі відповідно до норм домінуючого світогляду. Тобто завжди існували спеціальні дні і спеціальні місця для проведення маніфестацій, демонстрацій, карнавалів. Поточна культурна активність, у свою чергу, локалізувалася раніше у храмах та інших культових приміщеннях, пізніше — у театрах, концертних залах та інших публічних місцях, створюваних спеціально для культурних цілей. Наприклад, у Радянському Союзі цій меті служили будинку і палаци культури, які надавали громадянам можливість задоволення набору культурних потреб.

З даною характеристикою нерозривно пов'язана наступна: канонізація жанрів і стилів культурної діяльності. Відомо, як строго вони дотримувалися в попередні сторіччя. Але найбільш жорсткими ці вимоги були в Радянському Союз.. Наприклад, якщо група людей приймала рішення організувати гурток вивчення іноземної мови чи поезії, вони негайно ставали об'єктом уваги КДБ. На своїх заняттях вони не мали права зачіпати філософські чи релігійні теми: це інтерпретувалося як спроба підриву панівної ідеології. Такий гурток потрібно було організовувати при будинку культури; якщо члени гуртка збиралися в будинку одного з них, це було вже підозріло. Наприклад, вивчати марксизм можна було в університеті чи в якому-небудь з безлічі вечірніх університетів марксизму-ленінізму, а самостійне вивчення марксизму групою, ототожнювалося вже з підривною діяльністю.

В офіційних культурних заходах також чітко дотримувалася чистота жанру. Звичайно, були випадки змішання жанрів і стилів, особливо в перші роки після революції, а також в окремі строго визначені періоди подальшої історії радянського суспільства. Як приклад, можна назвати масові театральні дійства на вулицях і площах радянських міст. Так, у 1927 р. під час святкування 10-річчя Жовтневої революції Сергій Ейзенштейн "реконструював" штурм Зимового палацу в Петрограді в 1917 р. У дійстві брали участь тисячі виконавців, переважно робітники ленінградських заводів. На початку 60-х pp. XX ст. були популярні виступи поетів (Євтушенко, Вознесенський та інших), шо читали свої вірші громадянського змісту у великих концертних залах. Ці особливі — синтетичні — вистави були породженням свого часу, коли офіційна ідеологія виявилася з якихось причин ослабленою: постановка Ейзенштейна була здійснена в період панування нової економічної політики, а поетичні концерти відбувалися через невеликий час після викриття Хрущовим злочинів сталінського режиму. У нормальні, стабільні часи моностилістична культура строго регулює жанри і