Зрозуміло, тут названі далеко не всі характеристики моностилістичної культури. Ю. Лотман і Б. Успенський, систематизувавши уявлення про два типи художніх стилів — чистий і синкретичний, — склали перелік специфічних рис чистого стилю, що з деякими змінами й уточненнями можна використовувати при аналізі моностилістичної культури (до цього списку варто включити і характеристики, розглянуті вище). Ці загальні характеристики можна назвати категоріями моностилістичної культури.

Ієрархія — перша з характеристик чистого стилю. Лотман і Успенський, говорячи про ієрархію, мають на увазі ієрархію елементів стилю. Що стосується нашого погляду, то ми розглядаємо соціокультурні характеристики, оскільки для нас важливі й ієрархія способів репрезентації панівного світогляду (наприклад, партійний з'їзд як спосіб репрезентації в ієрархії стоїть вище ніж роман, написаний з позицій соціалістичного реалізму), та ієрархія творців культури чи культурних експертів.

Канонізація. Тут Лотман і Успенський мають на увазі канонічні риси стилю, у нас же мова повинна йти про канонізацію форм культурних репрезентацій. Так, у радянський час канонізувалися не тільки політичне життя, але також способи поведінки і вислови буквально у всіх сферах соціального життя.

Упорядкованість. Ця характеристика — показник строго регулювання культурної діяльності в просторово-тимчасовому плані. Потрібно сказати, то в оригінальних міркуваннях Лотмана й Успенського опозиція упорядкованість — невпорядкованість відіграє іншу, набагато важливішу роль. Це пояснюється насамперед їх прагненням розглядати культуру як систему.

Тотапізація. У дослідженні Лотмана й Успенського головне — тотальний характер стилю. Ми ж повинні говорити про тотальний (чи принаймні такий, що претендує на тотальність) характер моностилістичної культури, яка, як про це сказано вище, стає універсальною інтерпреташйною схемою, що при цьому пояснює і тлумачить людську культуру взагалі.

Виключення — одна з найважливіших функцій моностилістичної культури. Виключення "далеких" культурних елементів дозволяє забезпечити системну якість моностилістичної культури, тобто зв'язаність, когерентність і взаємозалежність усіх її елементів.

Спрощення — ще одна з найважливіших функцій моностилістичної культури. Вона складається шляхом інтерпретації власними термінами складних культурних феноменів, зведенні їх до простого і добре знайомого культурного матеріалу. Тут прекрасний приклад—пояснення студентських виступів на Заході наприкінці 60-х — початку 70-х pp. термінами марксистської теорії (інакше кажучи, радянської моностилістичної культури). Вони були зрозумілі й пояснені як факт прояву класової боротьби пролетаріату, тобто вкрай складний і багатозначний феномен був зведений до вже давно відомого і добре знайомого. В котрий раз світ став простий і зрозумілий рядовому радянському громадянину, вихованому "в дусі" марксизму-ленінізму. Тут не йде мова про те, щоб давати "справжню інтерпретацію цих подій, хоча можна згадати, що йшлося скоріше про боротьбу проти технізованої, нелюдської, бюрократичної машини — продукту сучасної західної цивілізації. В цьому розумінні більш автентичними виявлялися пояснення не офіційних радянських марксистів-ленінців, а західних неомарксистів — Адорно. Маркузей інших, котрі частково самі спровокували ці виступи, розглядаючи їх у певному розумінні як боротьбу за культуру проти цивілізації..

Офіційний консенсус. Цю характеристику можна визначити як демонстративну й офіційно проголошену єдність сприйняття і способів інтерпретації культурних феноменів. Стосовно реальностей радянської культури дана категорія не має потреби в розшифруванні.

Позитивність. Говорячи про позитивність моностилістичної культури, мають на увазі її орієнтацію на status quo і легітимізуючу спрямованість.

Телеологія. Дана характеристика властива практично всім моностилістичним культурам, усі вони телеологічно орієнтовані, радянська культура не була винятки.

Зрозуміло, представлена система категорій моностилістичної культури може і повинна застосовуватися не тільки для аналізу культурної ситуації чи культурної діяльності у вузькому розумінні слова. Ці категорії можна і варто використовувати для опису соціокультурної системи в цілому, для опису політичної, економічної й іншої форм діяльності, що розглядаються як культурні форми.

Сакральне ядро моностилістичної культури

Використання категорій моностилістичної культури при описі соціокультурної системи може призвести до парадоксальних на перший погляд висновків. Наприклад, у СРСР для обгрунтування планової, чи, як говорять на Заході, центральнопланованої економіки, крім розуміння чисто економічної раціональності служила логіка моностилістичної культури. Категорії ієрархії, тотальності, телеології, упорядкованості відбивалися і реалізовувалися в організації планової економіки як культурного феномену. При цьому культурні фактори (логіка моностилістичної культури) практично завжди і скрізь виявлялися більш сильними та більш ефективними, ніж розуміння господарської, економічної доцільності. Дуже яскрава ілюстрація даного твердження — систематичні переслідування (навіть у досить ліберальні часи) господарників, шо, керуючись розуміннями вигоди (причому не для себе особисто, а для підприємства), йшли на порушення деяких нормативних актів, що логічно випливають з категорій моностилістичної культури. Наприклад, їхні дії суперечили принципу чи то тотальності планування, чи то ієрархічності економічних рішень, чи то якому-небудь іншому принципу. Результатом цього був суд за економічні злочини. Але насправді "злочини" мали культурний характер; їх швидше можна назвати провинами проти духу моностилізму.

Оскільки логіка моностилістичної культури в міру перебігу часу входила в усе більш глибокий конфлікт з економічною раціональністю й оскільки пріоритет завжди віддавався першій, радянська економіка, зрештою, впала жертвою радянської культури, а не навпаки, як це зазвичай вважається.

Ще більш яскраво, ніж в економші, логіка моностилістичної культури реалізується в політичній сфері. Категорії моностилістичної культури були прямо і безпосередньо втілені в організації політичної системи Радянського Союзу та відігравали визначальну роль у практичній політиці, у поточних політичних інтерпретаціях.

Те ж можна сказати буквально про будь-яку сферу соціального життя в колишньому Радянському Союзі. З цього погляду політичні, економічні, правові та інші категорії, що регулювали й організовували діяльність у всіх цих сферах, можна розглядати як субкатегорії "глобальних" категорій моностилістичної культури. У такому випадку останні є ключем до розуміння специфіки соціальних і культурних процесів, що відбувалися в Радянському Союзі.

Можна констатувати парадоксальну ситуацію: украй раціоналізована, наскрізь бюрократизована система, технократична, до того ж усюди і завжди декларувала свій "науковий характер, постійно впадала у кричущий антираціоналізм, шо призвів у результаті до підриву її власних раціональних основ

Як це могло відбутися? Розглянемо далі ряд принципів, на яких ґрунтувалося політичне управління в СРСР і які можна трактувати як субкатегорії стосовно глобальних категорій моностилістичної культури. Саме вони і визначали саморуйнівний характер діяльності системи в цілому.

Перший з них — закон гармонійного поєднання загальних і приватних інтересів при соціалізмі. Вважалося, шо заходи, здійснювані в інтересах суспільства (яке, як правило, ототожнювалося з державою), автоматично ведуть до задоволення інтересів будь-якої складової його групи, у результаті — кожного з індивідів. Другий—закон неухильного підвищення добробуту громадян соціалістичного суспільства. Стверджувалося, що це об'єктивний закон, дія якого є автоматичною і непереборною, тому навіть підвищення цін могло трактуватися і трактувалося як акція, спрямована на підвищення добробуту громадян (наприклад, підвищення цін на одну групу товарів давало можливість або знизити ціни на іншу групу товарів, або надати пільги якійсь соціальній групі, у результаті чого на основі закону гармонійності виходило так, що краще було тим, хто платив більше). Третій —закон непогрішності вищих рівнів управління, що діють на основі об'єктивних законів, реалізуючи неминуче, навіть усупереч, сприятливий для суспільства хід історичного розвитку. Представлені закони не просто об'єктивні, але об'єктивно оптимістичні. У цілому вони базувалися на поширеному, але, по суті, вульгаризованому уявленні про переваги соціалізму, відповідно до якого будь-який соціальний захід в умовах соціалістичної системи прогресивний і приносить користь суспільству та кожному його члену, тимчасом як подібний захід у капіталістичних країнах реакційний і веде до найважчих наслідків для трудящих.

Цей набір управлінських принципів, фактично похідних від таких категорій моностилістичної культури, як тотальність, телеологія, ієрархія (у радянській ідеології можна знайти принципи, що випливають і з інших важливих категорій), фактично відкривав перед практиками управління можливості необмеженого і довільного втручання в хід соціальних та навіть природних процесів. Єдиним обмеженням могла бути недостача природних і людських ресурсів, але комуністам дісталася багата країна, а практика дій вождів з "людським фактором" подесятеряла можливості системи. У результаті нічим не обмежене управління, що спиралося на "об'єктивно оптимістичні" уявлення про закони розвитку, ставало адміністративною сваволею, призводило до марнотратної витрати ресурсів, а якщо це не досягало необхідного ефекту, то застосовувалося насильство, яке підтверджує ті самі уявлення, на яких ця сваволя ґрунтувалася.

Усе це дозволяє зробити висновок про природу практичної ідеології, на якій тривалий час ґрунтувалася управлінська діяльність у радянському суспільстві. В її основі лежать два принципи, зовні суперечливих, аза суттю тісно взаємозалежних і доповнюючих один одного: перший з них — технократичний принцип повільності, що створює ілюзію легкості й безмежних можливостей перетворюючої діяльності; другий - сакральний принцип органічності, що дозволяє, завдяки визнанню "об'єктивних переваг", обґрунтовувати