Створення та розроблення нових концепцій і теорій у соціальній географії початку XXI ст.

Актуальність створення і розроблення нових концепцій і теорій у соціальній географії безперечна: нові теорії та побудовані на їх основі концепції дають змогу по-новому конструювати практичну діяльність. Розроблення нової парадигми суспільно-географічної науки сприятиме активізації створення нових концепцій і теорій у соціальній географії.

Загалом під соціальною теорією ми розуміємо теоретичні уявлення про соціальні процеси та явища, функціонування соціальної сфери, соціальні відносини, що ґрунтуються, з одного боку, на логіці й історичному досвіді, а з іншого, — на теоретичних концепціях, поглядах вчених-економістів. Дуже часто такі теоретичні уявлення підтверджуються соціальними законами, які встановлюються на основі досвіду, практичної діяльності, виявляються через наукові дослідження. Соціальні закони — це особливі групи необхідних, істотних, стійких відношень (взаємозв'язків), які визначають розвиток, структуру та функціонування соціальних явищ і процесів. Основні риси цих відношень (взаємозв'язків): об'єктивність, необхідність, обов'язковість вияву, автономність.

Побутує думка, що соціальні закони, на відміну від фізичних, не володіють всезагальністю. Як аргумент висувається теза, що природа людини — розумної істоти — виявляється в її соціальній поведінці, зумовленій не лише об'єктивними законами й суб'єктивною волею людей. На нашу думку, так однозначно стверджувати не можна. Адже такі всезагальні чи універсальні закони, як циклічність розвитку, загальна теорія систем, властиві й соціальним явищам, об'єктам, системам. Достатньо нагадати закон економічних циклів, зокрема довгострокових циклів або "довгих хвиль" Н. Кондратьєва, які дублюються соціальними циклами. Це означає, що маємо право стверджувати про існування закону соціальних циклів. Всезагальні чи універсальні закони діють незалежно від суб'єктивної волі людей.

В науковій літературі сформувалися й інші погляди. На думку Б. Прикіна, будь-які дії, що відбуваються у природі, в тому числі в природних і штучних процесах обміну, здійснюються та підпорядковуються, насамперед, економічному полю зовнішнього середовища, котре переміщується за градієнтом цілеспрямованих дій у геосистемі. Отже, в цьому випадку економічним законам відводиться пріоритетне значення: формується думка, що всі інші закони випливають з економічних. Звідси можна дійти висновку, що соціальні закони — похідні від економічних.

Водночас існує низка фізичних законів, які виявляються і в економічній, і в соціальній сфері, але дотепер ще не досліджені. Зокрема, ми висували гіпотезу про існування різних полів (соціального, економічного, мотиваційного, зокрема трудового мотиваційного, інформаційного та ін.), природа яких подібна до природи фізичних полів. Ці поля не лише суттєво впливають на економічні й соціальні процеси та явища, а й становлять одночасно їх органічну складову.

Зазначимо, що великі чи загальні для великих груп соціальних явищ закони, пов'язані, наприклад, із розвитком соціальної структури населення або з розвитком соціальної інфраструктури, цілком справедливо вважають радше закономірностями, аніж законами. Адже вони виявляються як соціальні, реально існуючі, повторювальні, істотні зв'язки суспільного життя у межах конкретного соціального простору і соціального часу, що мають місце в конкретних геопросторово-часових координатах.

У регіональних дослідженнях серед соціальних закономірностей величезний інтерес викликають, на нашу думку, закономірності розміщення елементів соціальної сфери, зокрема об'єктів соціальної інфраструктури як найзагальніші об'єктивні причинно-наслідкові відносини між територією (територіальними факторами) і соціальними об'єктами, явищами та процесами, відображення тяжіння окремих елементів соціальної сфери до територій з особливими характеристиками (наприклад, культових споруд до священних місць), а також як відображення специфіки територіальної організації діяльності населення (концентрація і дисперсність, спеціалізація і комплексність, комбінування і кооперування) та розселення. Водночас терміни "закон" і "закономірність" можна використовувати як синоніми (до речі, в економічній науці саме така ситуація має місце). Зокрема, йдеться про закон територіального розподілу праці й закономірність спеціалізації регіонів у внутрішньодержавному та спеціалізації країн у міжнародному поділі праці; закон територіальної інтеграції праці та закономірність комплексного розвитку держави і регіонів та ін.

Безсумнівно, особливості розвитку соціальної сфери регіону детермінуються вибраною стратегією його розвитку на найближчу і віддаленішу перспективу.

Стратегія розвитку регіону — сукупність цілей, спрямованих на досягнення довготермінової мети його розвитку, що охоплює напрями, завдання та пріоритети соціально-економічного розвитку і комплекс відповідних заходів, дій, рішень. У цьому випадку під регіоном розумітимемо, згідно з діючим законодавством України, територію адміністративної області чи кількох областей.

Стратегія розвитку будь-якого об'єкта дослідження, у тому числі регіону, — ієрархічна, тобто "складна по вертикалі": вона — складова частина стратегії вищого ґатунку і сама складається зі сукупності стратегій, що її формують. Крім того, вона "рівноцінна" аналогічним стратегіям на тому ієрархічному рівні, на якому перебуває сама, тобто становить відносно самостійну ланку в "ланцюгу горизонталі".

Все сказане, безумовно, стосується і стратегії соціально-економічного розвитку регіону. Надстратегією стратегії соціально-економічного розвитку області є національна соціально-економічна стратегія. Наголосимо, що стратегія соціально-економічного розвитку області в обов'язковому порядку повинна узгоджуватися з надстратегією.

Стратегія соціально-економічного розвитку області на регіональному рівні повинна розглядатися як суперстратегія. Суперстратегія розглядається переважно як економічна модель розвитку регіону. В її складі можна виділити стратегії другого порядку (рівня), тобто стратегії, що входять до складу суперстратегії. Стратегію соціального розвитку регіону відносять, зазвичай, до стратегій другого порядку.

Ми вважаємо за доцільне виділяти кілька підходів для визначення характеристик стратегій другого порядку: за наявністю кількості фінансових ресурсів і часовими можливостями їх освоєння (мінімалістська, проміжна, максималістська, змішана стратегії), за сферами впливу на розвиток господарського комплексу (стратегія спеціалізації господарства, стратегія територіального розвитку, стратегія екологічного розвитку) тощо.

Суперстратегія — це найголовніша ціль, місія розвитку регіону.

З погляду розвитку соціальної сфери регіону визначення суперстратегії його розвитку – найвагоміше завдання.

Оскільки, як уже зазначалось, суперстратегія розглядається переважно як економічна модель розвитку регіону, то спробуємо визначити типи таких моделей в умовах сучасної України.

На нашу думку, виникло формування чотирьох можливих типів економічних моделей розвитку регіонів України у найближчій і віддаленішій перспективі:—

нова модель економічного зростання з екзогенним технологічним прогресом;—

нова модель економічного зростання з ендогенним технологічним прогресом;—

нова економічна модель сталого (збалансованого) розвитку;—

нова економічна диверсифікована модель змішаного типу.

Розглянемо наше бачення змісту суперстратегій.

Нова економічна модель з екзогенним технологічним прогресом відома давно. За таким типом економічної моделі, наприклад, розвивалися регіони впродовж існування Радянського Союзу; зовнішнім середовищем для них у той час виступала вся територія колишнього СРСР. При цьому регіонам за допомогою адміністративних методів нав'язувалися "зверху" всі параметри розвитку (демографічні, економічні тощо). У межах цієї моделі втілювалася в життя стратегія адміністративного командного тиску, яка передбачала широкий діапазон міжгалузевих, міжгосподарських, далеко віддалених затратних зв'язків, побудованих з ідеологічних міркувань, що мали на меті збереження цілісності імперії та зміцнення рабського становища у ній окремих регіонів.

Упродовж трьох десятиліть, починаючи з середини 50-х і до середини 80-х років, у економічній науці панувала розроблена в межах неокласичної теорії концепція екзогенного, тобто привнесеного в економічну систему ззовні, технологічного прогресу. Вона була обґрунтована у працях Р. Солоу, Я. Тінбергена, Р. Харрода, Дж. Хікса та ін. Дослідження, зроблені в різний час на масиві статистичних даних США, підтверджували тією чи іншою мірою ефективність екзогенного технологічного прогресу. Однак у той період під екзогенним технологічним прогресом розуміли всі фактори лише виробництва (у тому числі працю і капітал, які були переважно власними). На думку економістів-теоретиків, реалізація цієї моделі у країнах, що одержали доступ до найсучасніших світових технологій, зумовила б отримання траєкторії їх рівнозважувального зростання. Як засвідчив досвід розвитку країн світу в другій половині XX ст., таке твердження може стосуватися лише розвинутих країн.

На сучасному етапі розвитку актуальність питання про моделі економічного зростання з екзогенним технологічним прогресом не зменшилася. Але у XXI ст. повинні розвиватися якісно нові моделі економічного зростання з екзогенним технологічним прогресом. Ці моделі повинні передбачати прискорений кількісно-якісний розвиток територіальної суспільної системи за рахунок привнесення в будь-яку досліджувану територіальну суспільну систему передових світових технологій, що торкаються всіх сфер життєдіяльності суспільства. Тобто, йдеться про найсучасніші інформаційні, фінансові, виробничі, навчально-освітні, підприємницькі, управлінські й інші технології. Ці моделі мають ґрунтуватися на екзогенних установках у сфері праці, суть яких полягає не лише у запрошенні на ключові посади в регіоні спеціалістів з-поза його меж, а й на акцентах в освітніх програмах для підготовки спеціалістів у місцевих навчальних закладах на використанні зовнішнього стосовно регіону досвіду практики господарювання.

В наш час кожен регіон України може прийняти нову перспективну модель економічного зростання з екзогенним технологічним прогресом. При цьому може бути зроблена ставка на розвиток усієї суспільної системи області з перевагою на розвиток галузей спеціалізації чи на розвиток певної галузі. У будь-якому випадку повинен мати місце імпорт найсучасніших інформаційних, фінансових, виробничих, навчально-освітніх, підприємницьких, управлінських і, безумовно, трудових технологій. Наприклад, коли буде зроблена ставка переважно на розвиток такої однієї галузі як туризм, то в цьому випадку використання туристичного потенціалу регіону на рівні отримання прибутків, які б