Становлення соціології у Німеччині XIX — початку XX ст.

План

1. Від емпіріокритицизму Р. Авенаріуса до загальної теорії систем і від неї до структурної соціології. Елементи системного аналізу в працях Т. Парсонса

2. Соціологічні погляди В. Парето

3. Відмова від позитивізму та прагматизму иа користь феноменологічної соціології

Розвиток соціології у Німеччині XIX ст. пов'язаний з діяльністю Л. фон Штейна (1815—1890). Його праця "Соціалізм та комунізм сучасної Франції" (1842) справила безперечний вплив на розвиток німецької соціологічної науки.

Другим в історичній шерензі німецьких соціологів є Ф. Тьонніс (1855—1936), автор книги "Спільнота та суспільство" (1887), яка свого часу наробила чимало галасу. 1912 р. її було перевидано з характерним підзаголовком "Головні поняття чистої соціології*. За Тьоннісом, з розвитком культури відбувається зміна доби спільноти добою суспільства. Якщо для спільноти характерними є згода, звичай та релігія, то суспільство характеризують договір, політика та громадська думка. Фактично в особі Тьонніса маємо справу з соціологом культури, для якого засадовим є соціально-психологічне витлумачення суспільних явищ і процесів.

Тьонніс виходив з того, що соціологія поділяється на (1) (теоретичну) чисту, (2) прикладну та (3) емпіричну.

Теоретична (чиста) соціологія займається загальними проблемами існування та розвитку культурних спільнот і суспільств. Прикладна соціологія, близька за духом до філософії історії, досліджує процеси соціального розвитку. Емпірична соціологія робить ставку на спостереження та використання статистичного методу у пізнанні соціальних явищ і процесів. Тьонніс — один із засновників Соціологічного товариства (1909) і його президент до 1933 року, коли нацисти розпустили це товариство.

Творець так званої формальної соціології Г. Зіммель (1858—1918) спробував вилучити із соціології історію. У подальшому він розробляв переважно проблеми філософії культури. Життя Зіммель розумів як процес творчого становлення людини. Цей процес не вичерпується раціональними засобами, які перебувають у розпорядженні людської особистості, а може бути осягнутий тільки за допомогою інтуїції. У працях з соціології кінця XIX ст. предметом соціології він оголосив форми соціальної взаємодії людей, які зберігаються за усіх змін конкретно-історичного змісту. Відповідно до цієї методологічної установки Зіммель аналізує такі соціальні форми, як договір, конфлікт, конкуренція, авторитет, підпорядкування тощо, тобто аналізує відносини, які виникають у малих соціальних групах.

Соціологічні праці Зіммеля справили значний вплив на розвиток соціологічної думки у Німеччині, США та Росії.

"Емпірична соціологія" М. Вебера

В атмосфері розквіту експериментальної психології та становлення соціології як науки у Німеччині відбувалося формування "емпіричної соціології, (лапки у цьому випадку вказують на нетиповість цього різновиду соціології) відомого німецького соціолога, філософа та історика М. Вебера (1864—1920), науковий світогляд якого склався під сильним впливом неокантіанства. Спільно з Г. Рік-кертом (1863—1936) та В. Дільтеєм він розробив концепцію так званих ідеальних типів, яка Стала методологічним підґрунтям його "емпіричної соціології". Згідно з концепцією, "ідеальні типи" — це певні теоретичні схеми, які дають змогу впорядковувати емпіричний матеріал.

У концепції прийнято встановлену неокантіанцями відмінність між природничо-науковими та соціально-історичними науками.

Праці Вебера відіграли велику роль у розвитку соціології. Він був одним із засновників Німецької соціологічної асоціації.

Дослідницький талант Вебера особливо виявився в ідеології, економіці та політиці. Вплив його ідей, за визнанням багатьох вчених, вийшов далеко за межі Німеччини й поширився, зокрема, на весь англомовний світ.

Як учень неокантіанського філософа Ріккерта Вебер обстоював думку про те, що будь-яке суспільство — унікальне і суть його можна вловити лише за допомогою інтуїції. Але як раціонально мислячий вчений він, природно, не міг задовольнитися таким інтуїтивізмом в осягненні соціально-історичних реалій. Його цікавило, що саме являє собою те чи те суспільство (наприклад, капіталістичне) не стільки за своєю організаційною структурою, скільки за метою та мотивацією, задля яких ця соціальна організація існує. Безпосередні емпіричні спостереження сучасного йому капіталістичного суспільства та їх теоретичні узагальнення не можуть дати адекватних пояснень через ціннісні установки суб'єкта пізнання. Тому Вебер намагається розробити новий метод для розкриття сутності людського суспільства. Цей метод має бути пов'язаний з розумінням мотивацій та цінностей, на які не зважають природодослідники.

Слідом за Ріккертом Вебер розмежовує два акти — (1) зарахування до цінності та (2) оцінку. Якщо перший акт перетворює наше індивідуальне враження на об'єктивне та загальнозначуще судження, то другий не виходить за межі суб'єктивності. Наука про культуру та суспільство має бути вільна від такої суб'єктивності (упереджених оцінок), але не від свідомого зарахування досліджуваних предметів до тієї чи тієї системи цінностей. На відміну від Ріккерта, який розглядав цінності як щось абсолютне та надісторичне, Вебер схильний тлумачити їх як установку відповідної історичної доби, як властивий добі напрям інтересу.

На фунті такого тлумачення цінностей та ролі їх у пізнанні соціальних явищ Вебер будує схему інтерпретації соціально-культурних фактів як модель, що пояснює соціальну мотивацію.

У природознавстві ми не шукаємо мотивів "поведінки" атома чи молекули, але в суспільстві мотивація справді відіграє велику роль, даючи змогу осягнути сенс людських об'єднань. Так, якщо для якої-небудь механічної системи, досліджуваної технічною наукою, мають значення попередні фізичні умови стану цієї системи та результати їхнього впливу на стан "тут" і "тепер", то у людському суспільстві важливе не стільки те, що відбулося до події, скільки те, що відбудеться у майбутньому і зараз не існує як матеріальний факт.

Зрозуміло, у людському суспільстві багато що залежить від фізичної причинності, але сама діяльність людей є такою, що її стимулюють ідеальні (мислимі) цілі, тобто мотиви дій та вчинків постають не у речовинному вигляді, а у вигляді ідей чи намірів.

На цьому методологічному підґрунті Вебер будує свою "емпіричну соціологію", що принципово відрізняється від традиційних емпіричних методів у "соціальній фізиці" попередніх епох, які не враховують ціннісного чинника у соціальному пізнанні. На його думку, в соціології не спрацьовує наукова система, заснована на методі індукції у дусі англійського емпіризму (позитивізму). Люди — не машини, які автоматично виконують монотонно повторювані дії за встановленою наперед схемою. Вони постійно керуються змінюваними мотивами та намірами. Отже, знання суспільства має залежати від того, наскільки ми знатимемо реальну мотивацію осмисленої людської поведінки. Тільки знаючи цю мотивацію, можна зрозуміти, що насправді відбувається в суспільстві як складній, динамічній системі взаємодій на підставі певних цінностей.

Мотивацію Вебер тлумачить не у психологічному плані, а у соціологічному, тобто розглядає мотивацію крізь призму колективних дій, які відрізняються від індивідуальних своєю типовістю у масовому масштабі. Ці типи колективної людської поведінки він називає "ідеальними типами",

"Ідеальний тип", згідно з Вебером, — це певна модель суспільства, тобто така модель, яку вибирає дослідник з урахуванням ціннісного підходу до досліджуваної реальності. Ідеальне тільки приблизно є типовим для деякого різновиду суспільного життя та колективних дій. Фактично воно ніколи повністю не відбувається у дійсності, але допомагає краще зрозуміти цю дійсність.

Такими у найзагальнішому наближенні є характерні риси веберівської методології соціологічного аналізу.

Від емпіріокритицизму Р. Авенаріуса до загальної теорії систем і від неї до структурної соціології. Елементи системного аналізу в працях Т. Парсонса

Іншим шляхом розвивалася методологія позитивістського напряму в соціології. Філософські погляди Р. Авенаріуса, одного з фундаторів неопозитивізму, який певним чином сприяв розвиткові соціології в Європі, складалися під впливом перших праць з експериментальної психології та фізіології, а також організмічних теорій у соціології. Згідно з Авенаріусом, людське пізнання підпорядковане законам біологічної еволюції. На думку деяких його прихильників, Авенаріус заклав підвалини нового загального вчення про живі істоти, створивши нову теорію еволюції. Показово, що його навіть намагалися назвати "Дарвіном філософії".

У розвитку поглядів Авенаріуса можна виокремити два періоди — докритичний та емпіріокритичний. Перший пов'язаний з розробкою "принципу найменшого витрачання сил", другий — "закону життєвого ряду" та "теорії інтроспекції". "Принцип найменшого витрачання сил" (іноді його ще називають "економією мислення") покликаний установлювати правильне співвідношення засобів та цілей пізнання. Найпростішим із засобів є той, який найкоротшим шляхом веде до мети. Застосування засобів має визначатися лише поставленою метою, а міра їх — мірою досягнутого результату.

Цей принцип Авенаріус висунув у праці "Філософія як мислення про світ відповідно до принципу найменшого витрачання сил" і певною мірою він близький до павловського поняття врівноваженості організму із середовищем, поняття, яке є засадовим для рефлекторної теорії. Відповідно до "принципу найменшого витрачання сил" установлюється певний тип відносин між суб'єктом ("Я") та середовищем. Під "середовищем" розуміють щось, що впливає на психофізіологію суб'єкта, тобто деякі зовнішні подразники. Тому поняття "середовище" Авенаріус позначає словом "подразнення" (нім. Reiz), або скорочено — першою літерою цього слова (R).

Реакцію на подразники супроводжує вироблення певного досвіду, який у деяких випадках може бути зафіксований у відповідних мовних формах і стати змістом висловлювання.

"Принцип найменшого витрачання сил" передбачає умови та вимоги доцільності, тобто набуває значення принципу доцільності. Мислення підпорядковане цьому принципові як окремий випадок