Концепція людського пізнання Авенаріуса — біологістська за своєю суттю концепція пізнання, згідно з якою наукові проблеми виникають, розвиваються та відмирають так само, як і біологічні організми. Долі людського пізнання визначені його життєвою пристосованістю або біологічною міцністю. Будь-яка пізнавальна цінність набуває правильного висвітлення лише у відповідному біологічному контексті.

Аналогічних поглядів на пізнання дотримувався й Е. Мах, який вбачав головне завдання пізнання у пристосуванні думок до фактів та думок до думок, тобто у пристосуванні, базованому в остаточному підсумку на так званому "біологічно-економічному принципі".

У своїх творах Мах наголошує на біологічній цінності пізнання, підкреслюючи, що всі наші пізнавальні зусилля зумовлені інстинктом самозбереження. Отже, наше світосприйняття детерміноване не апріорними формами інтелекту, як вважав фундатор класичної німецької філософії І. Кант (1724—1804), а біологічною структурою людського організму.

Зазначені неопозитивістські погляди набули розвитку в загальній теорії систем, яка дедалі активніше утверджує себе у теоретичній частині сучасної соціології. Яким чином це відбувалося?

За словами П. О. Сорокіна, соціологи XVII ст., натхненні прогресом у природознавстві, спробували розвинути соціологію, імітуючи його термінологію, принципи та закони. Так склалася механістична школа у соціології, представники якої намагалися створити особливу соціальну механіку (за аналогією з соціальною фізикою) або інтерпретувати соціокультурні явища у термінах енергетики та механіки. Були й такі, хто, взявши на озброєння ідеї топологічної алгебри, почав конструювати "топологічну" соціологію та психологію.

Більшість цих спроб виявилася безрезультатною, але деякі вчені все ж досягли певного успіху, переосмисливши такі поняття, як "рівновага", "структура", "організація", "система". Наприклад, вчений-природодослідник, економіст, філософ і політичний діяч О. О. Богданов (1873-1928).

У своїй праці "Всезагальна організаційна наука" він висунув ідею створення науки про загальні закони організації — тектології. На думку авторитетних фахівців, деякі положення богдановської тектології передбачили ідеї кібернетики (принцип зворотного зв'язку, теоретичне моделювання тощо) та положення загальної теорії систем, сформульованої австрійським біологом-теоретиком Берта-ланфі, який у 30-ті роки XX ст. висунув ідею відкритих біологічних систем, що мають здатність досягати кінцевого стану незалежно від порушень вихідних умов системи. Для опису таких систем він використав поняттєвий апарат термодинаміки та фізичної хімії.

Наприкінці 40-х pp. Берталанфі формулює програму побудови загальної теорії систем, яка передбачала встановлення загальних принципів та законів поведінки систем будь-якого різновиду та природи.

Берталанфі є одним із засновників Товариства з дослідження загальної теорії систем (1954).

Богдановське дослідження різних систем будувалося на виокремленні з усталено повторюваних типів взаємодії їхніх частин. Підсумком пізнавальної діяльності тут є фіксація абстрактно-загальних визначень об'єкта, цінних для типологізації та класифікації.

Берталанфі, як і Богданов, звернув увагу на те, що множини систем, на перший погляд, абсолютно несхожих, мають спільні властивості. До речі, це одна з головних тез кібернетики, коли йдеться про "машини" та їхню подібність до організмів. У цьому разі йдеться про те, що подібні системи можна описувати моделями одного й того самого роду.

Для соціологів та кібернетиків особливий інтерес становлять так звані самопристосовувальні системи, здатні до самоналаштування у разі зміни ситуації в навколишньому середовищі. Описувати та конструювати такі системи можна безліччю різних способів. Так, деякі з цих систем описують у математичних, статистичних чи логічних поняттях. Більшість самопристосовувальних систем призначена для моделювання певних процесів, але деякі системи створюють на більш абстрактних засадах для розв'язання завдань теоретичного характеру.

Будь-яка система діє у певному середовищі, і поведінка її та результати роботи відображають взаємодію системи із середовищем, за винятком абсолютно замкнутої системи, в якої, за визначенням, відсутня взаємодія з середовищем. Відносно замкнуті системи являють собою проміжний випадок між абсолютно замкнутою та розімкнутою системою, яка взаємодіє з середовищем повною мірою. Якщо порівнювати ідею теорії систем з ідеологією структурного функціоналізму, то найкраще зробити це на прикладі соціологічного вчення відомого американського соціолога-теоретика, творця загальної теорії дії Т. Парсонса.

Ще за життя його називали "живим класиком".

Після Другої світової війни структурний функціоналізм, який утвердився саме завдяки працям Парсонса, стає домінуючим напрямом в американській соціологічній науці й залишається таким приблизно до 60-х років, а потім поступово втрачає своє лідерство. Проте й нині структурний функціоналізм має чимало прихильників.

Прагнучи завершити побудову своєї соціологічної концепції, Парсонс у статті "Деякі проблеми загальної теорії у соціології" намагався перейти з рівня розгляду соціальної системи як такої на рівень загальної системи дії.

Теорію соціальної системи Парсонс створював під безпосереднім впливом ідей Е. Дюркгейма. На думку деяких вчених, він розширив і систематизував теорію структури органічного суспільства Дюркгейма, завдяки чому став яскравим представником класичного структурного функціоналізму, який пропонує таку модель суспільства, в якій за допомогою загальної схеми норм та цінностей на перше місце висувається система соціальних відносин та інституцій. Ця модель забезпечує розуміння суспільства як взаємодії структурних елементів у рамках єдиного цілого. Як відзначав відомий англійський філософ Дж. Льюїс (1889—1979), за суттю це аналогія до біологічної системи, окремі елементи якої здійснюють функції, затребувані іншими елементами, й передусім цілісним організмом для нормального його існування. Ця аналогія непогана, але тільки у певних межах. Як відомо, біологічний організм є надзвичайно усталеною системою функцій, що визначається генетичною структурою. Якщо організм починає функціонувати неправильно, він гине. У суспільстві в такому разі відбувається реконструкція устрою, й воно продовжує нормально функціонувати, але вже у новій якості. У цьому розумінні суспільство є самопристосовувальною системою, що не враховано у парсонсівській концептуальній моделі. До того ж американський соціолог необачно стверджує, що загальна теорія зміни соціальних систем неможлива за сучасного рівня знань. Кібернетика свідчить про зворотне. Таким чином, якщо ідею теорії систем і можна зіставити з ідеологією структурного функціоналізму, то в дуже вузькому аспекті статичних систем.

Соціологічні погляди В. Парето

Італійський економіст та соціолог В. Парето (1848—1923) є одним із творців економічної теорії граничної корисності. Його у певному розумінні можна вважати фундатором соціології економіки, оскільки у розв'язанні економічних питань Парето дуже серйозно цікавили соціологічні аспекти. Зокрема питання, які соціальні потреби можуть бути задоволені економічно. Для відповіді на нього й було введене поняття корисності, яке позначає уявлення, що його зацікавлена особа пов'язує з потрібним їй предметом.

У "Трактаті із загальної соціології" (1916) Парето розвиває соціальну механіку, поділяючи людську активність на два типи — логічні та нелогічні дії. При цьому він зауважує, що в реальному житті обидва типи майже завжди постають у змішаній формі.

Така класифікація цілком відповідає психологічному напряму в соціології, одним з лідерів якого був Парето. Соціальну еволюцію, стверджував він, визначає психологічний сенс вчинків людей. Ці вчинки можуть бути логічно обґрунтованими, тобто бути доцільними, усвідомленими, а можуть бути й неусвідомленими, інстинктивними, логічно не обґрунтованими. Рушійною силою суспільства є нелогічні вчинки, зумовлені комплексом спонукальних інстинктів, потреб, бажань, інтересів, які притаманні людській істоті і становлять психологічну константу її поведінки.

З точки зору Парето, дії більшості людей визначені почуттями, а не розумом. Підґрунтя одвічних людських почуттів утворюють так звані залишки, які іноді називають також інстинктами. Ці інстинкти-залишки люди переважно не усвідомлюють, а ті, хто усвідомлює їх, не зізнаються у цьому відкрито. Люди визнають за краще наводити обґрунтування своїх вчинків, які не відповідають дійсності. Подібні обґрунтування Парето називає похідними. Наявність "похідних" у нашій свідомості не говорить про свідоме лицемірство, оскільки людина, згідно з Парето, влаштована так, що визнає за краще навіювати собі віру в істинність обґрунтувань своїх вчинків. Охоплюючи психологію мас, "похідні" можуть перетворюватися на політичні та релігійні доктрини.

Виходячи з такої схеми, Парето будує пояснення механізмів суспільного життя. На його думку, суспільство — це система, яка перебуває в нестійкій рівновазі, оскільки антагоністичні інтереси класів та соціальних груп немовби паралізують одне одного.

Цей одвічний антагонізм зумовлений нерівномірним розподілом "залишків" серед людей, тобто нерівністю їхніх інтелектуальних та вольових якостей. Наприклад, здатність керувати має тільки невелика частина суспільства, його еліта, яка перебуває на вершині соціальної піраміди. Але й у середовищі еліти існує своя нерівність: є еліта панівна і непанівна. Між ними постійно відбуваються конфлікти, зумовлені боротьбою за владу, та обміни ролями. Цей процес рольового обміну увійшов до соціологічної літератури під назвою "циркуляція еліт". Кожний тип еліт має обмежені переваги і не може задовольнити усі вимоги реального соціального життя. Тому періодично вони змушені здавати свої позиції, нерідко внаслідок насильницького перевороту, який, згідно з Парето, "загалом корисний для суспільства".

Деякі погляди Парето взяв на озброєння Б. Муссоліні, хоча до італійських фашистів антисоціаліст та антидемократ Парето ставився з часткою презирливого цинізму. А втім, у 1923 p., незадовго до смерті, його було призначено не без активності фашистів сенатором Італійського королівства.

Відмова від позитивізму та прагматизму иа користь феноменологічної соціології

Соціологія Парето і американський прагматизм дещо