Господарська діяльність виступає основою людської діяльності, оскільки цього вимагає задоволення всіх потреб людини. Тобто наука, політика, мистецтво мають свої матеріальні основи, що створюються господарюванням. Тому господарювання є основою всякої діяльності і посідає в ній центральне місце. Проте, застерігає вчений, соціальне життя не збігається з господарюванням. Частка останнього в діяльності тим менша, чим на задоволення більш високих потреб ця діяльність спрямована. Зі зростанням потреб у процесі історичного розвитку суспільства роль господарювання поступово зменшуватиметься при зростанні значення інших форм діяльності. При цьому інші види діяльності — духовна, інтелектуальна тощо — не є жорстко залежними від господарської діяльності, а мають своє самостійне значення в суспільстві.

Проти монополізації ролі виробничо-економічної діяльності в соціальному житті суспільства виступав також видатний український соціолог, філософ і суспільний діяч Богдан Олександрович Кістяківський (1868— 1920). На його погляд, економічні відносини не можуть пояснити динаміку соціального життя. Основним недоліком "економічного матеріалізму" (так він називає марксизм) є методологічний монізм — прагнення всі соціальні зміни вивести з однієї-єдиної причини — класової боротьби. Поняття класу в марксистському розумій ні не може претендувати на статус соціологічної категорії, оскільки має перехідний і обмежений характер. Тут обґрунтовується необхідне для соціології праці поняття "соціальна група", об'єднана сукупністю загальних почуттів, бажань і сподівань. Не абсолютизуючи жодної із форм, що складають каркас соціальних груп, він визнає їхню інваріантність. Поділ праці вирізняється серед них поряд із владою і підпорядкуванням, конкуренцією, дослідженням, створенням партій, представництвом, їхня сукупність формується в процесі соціальної взаємодії.

Актуальною для всіх напрямів соціологічних знань і соціології праці, зокрема, залишається проблема перетворення соціології в строгу науку. Для цього потрібно виконати такі умови: жорстко аналізувати понятійний апарат; застосовувати для аналізу соціальних явищ причинові відносини і спиратися на ціннісні регулятори. Відповідно до цього завдання соціально-наукового пізнання соціального життя, у тому числі й у трудовій сфері, полягають в обробці соціальних явищ з погляду спільності, необхідності та обов'язковості.

Своєрідність поглядів на поняття класу, соціальної групи притаманна і Вячеславові Казимировичу Липинському (1882—1931) — видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Він розумів клас як органічний колектив працівників, пов'язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не висуваючи відношення до власності як головну класоутворювальну ознаку, він по-своєму розумів і промисловий клас, до якого відносив і робітників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі.

Продовжуючи гуманістичні традиції української соціології, усяку форму людської діяльності (у тому числі політичну, трудову) В. К. Липинський вимагає розглядати з позицій знання людської природи як об'єкта цієї діяльності. У розробленій ним політичній антропології характеристики політичних типів людей зумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна ("воїн" і "невоїн"), виробництво ("продуктант" і "непродуктант") та ідеологія (варіанти поєднання зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (поєднання задатків, здібностей і якостей) певному роду діяльності актуальна й сьогодні в соціоніці, соціології кар'єри і менеджменті персоналу.

Особливе місце в розвитку української соціології посідає Микита Юхимович Шаповал (1882—1932) — видатний український учений, політичний і державний діяч, соціолог, з науковою діяльністю якого українська соціологія інституювалася як наука. Ним був заснований у Празі (1924) перший український соціологічний інститут під назвою "Український інститут громадознавства".

Методологічною основою соціології праці можуть служити запропоновані М.Ю. Шаповал ом теоретичні соціологічні ідеї: про суспільство як динамічну життєдіяльну систему, що утворює сукупність соціальних процесів; про соціальне життя, поведінку й діяльність соціальних груп та індивідів, зумовлених обставинами й факторами, що утворюють рушійні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену мету; про людину як сукупність біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності.

Праця виокремлюється в особливий вид діяльності, організація якої поєднує людей, а продукти стають факторами багатьох суспільних подій. Інші форми діяльності зазнають на собі вплив праці і її технічних досягнень. Цікавою є спроба вченого розробити соціальну типологію індивідів залежно від рівня розвитку, місця проживання, роду занять, професії, професійних і загальних знань. Пропонується варіант розрізнення етапів трудової діяльності залежно від вікових груп. Своєрідна також система критеріїв оцінки індикаторів і характеристик, що визначають соціальну силу й потенціал співтовариств, яка може бути застосована для оцінки рівня розвитку трудового колективу. Запропонована ним методика аналізу суспільного поділу праці на прикладі України становить науковий інтерес і в наш час.

Через політичні мотиви праці М.Ю. Шаповала були невідомі масовому читачеві; на жаль, вони й тепер іще не введені достатнім чином до наукового вжитку. Однак загальна оцінка його внеску в розвиток української соціології є цілком порівнянною з роллю вченого, з діяльністю якого пов'язана інституалізація української соціології і соціології праці зокрема. Цим ім'ям завершується перший етап академічного періоду соціології в Україні — етап становлення й розвитку соціологічних знань — і починається етап інституалізації соціальних досягнень у суспільстві і становлення соціології в Україні в радянський час.

Початок цього періоду позначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період пов'язаний зі створенням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, який очолив Ф.Р. Дунаєвський. Він розробив, зокрема, концепцію "трьох категорій властивостей функціонера", засновану на необхідності пов'язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а з реальними вимогами конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом, — питання управлінського контролю, колегіальності та єдиноначальності, вдосконалення організаційної структури і стилю управління. Вже в той час тут застосовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, за допомоги професіограм визначалися індивідуальні якості працівників і придатність їх для конкретних професій.

Однак з утвердженням авторитарно-адміністративної системи управління народним господарством сферою праці соціологічні дослідження в цій галузі були згорнуті. Повернення до них почалося у зв'язку з "хрущовською відлигою" і легітимізацією соціології як науки.

Одна з перших праць, що визначила статус соціології праці як науки, її об'єкт і предмет, структуру та актуальні проблеми соціології праці, була написана українським соціологом Є.І. Суїменко у співавторстві з Д. П. Кайдаловим і видана в Москві*32. У цьому виданні продовжуються традиції гуманістичного підходу — аналіз ролі праці в суспільстві; розгляд проблем зміни праці в нерозривному зв'язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури відносин у трудовому колективі.

У 70-ті роки розпочалися дослідження проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (В. А. Буслинський, В. И. Коцюбинський, В. Л. Оссовський, В. А. Піддубний, М. Ф. Рибачу к, Л. В. Сохань, І. П. Стогній, Є. І. Суїменко та ін.), а також дослідження змін характеру і форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є. М. Герасимов), формування потреби в праці (О. В. Нельга).

Активно досліджувалися соціологічні проблеми стимулювання трудової діяльності, взаємозв'язку свідомості ціннісних орієнтацій і трудової поведінки (І. М. Попова), мотиваційні механізми трудової поведінки (А. О. Ручка), стійкості і мобільності працівників у промисловості (В. С. Панюков), кваліфікація і трудові орієнтації (С. О. Макеєв, В.Ф. Черноволенко). Вивчалися проблеми трудових виробничих колективів, механізми й резерви соціального управління в них (К. К. Грищенко, В. І. Патрушев, М. О. Сакада), соціального планування (В. Г. Городяненко, Л. О. Олесневич). Окремим напрямком досліджень стали проблеми трудової діяльності молоді: трудова орієнтація, вибір і престижність професії (С. О. Войтович, В. Л. Оссовський), виробнича адаптація і трудова мобільність (М. П. Лукашевич), життєві перспективи і професійне самовизначення (Є. І. Головаха).

Рівень наукового дослідження соціологічних проблем праці знайшов своє відображення у перших українських підручниках із соціології праці (Сероштан Н. А., Алдохин И. П., Кулиш С. А. и др. Социология труда. X., 1990; Дворецкая Г. В., Махнарылов В. П. Социология труда. К., 1990). Спираючись на набутки соціологічних знань у сфері праці 80-х років, ці підручники фактично завершують другий період систематизації соціології праці в Радянській Україні.

Наступний (третій) етап розвитку припадає на період переходу до демократичної держави і ринкових відносин у трудовій сфері. В організаційному плані початок цього етапу пов'язаний зі створенням у 1991 р. Інституту соціології Національної академії наук України і виділенням спеціальних структурних підрозділів для досліджень у сфері прані.

90-ті роки характеризуються звільненням соціологічних досліджень про працю від політизованості і заідеологізованості, розвитком методологічної бази соціології праці, виокремленням нових, пов'язаних з ринком праці, напрямів у дослідженнях, введенням до наукового вжитку нових соціологічних даних, розширенням методів соціологічного дослідження трудових процесів. Актуалізуються дослідження соціальних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи (Социальные аспекты экономической реформы / Под ред. К. К. Грищенко, А.