Великий внесок у дослідження наукової комунікації зробив Прайс. Він показав, що у XVIII—XIX ст. наукова стаття була "першоцеглинкою" наукової комунікації, а для XX ст. характерне стрімке зростання науково-інформаційних служб та вдосконалення бібліографічної техніки.

Аналізуючи роль публікацій у системі сучасної наукової комунікації, Прайс загострює увагу на питанні функціонування інформації та її поширення по неформальних каналах комунікації. Посилаючись на праці В. Гарвея та Б. Гриффіта, зазначає, що близько 80 % інформаційного потоку в науці припадає на неформальні канали. Це можна пояснити дедалі більшою потребою в оперативній комунікації.

Нові різновиди наукової комунікації не усувають старих форм (статті, книги), але широке використання комп'ютерної техніки у роботі науково-інформаційних служб певною мірою зумовило зміну соціальної ролі та розшарування функцій створення і використання наукової літератури.

У традиційному розумінні публікація — це засіб зробити наукову й технічну інформацію доступною для широкої аудиторії фахівців. Але прагнення доступності отриманих у науці результатів має негативний бік, що проявляється у лавиноподібному наростанні кількості наукової та технічної літератури та інформаційній надлишковості.

Дослідження неформальних контактів у науці має на меті виявити ті функції міжособистісної комунікації, які могли б виконуватися більш формальними засобами, оскільки існує небезпека того, що неформальні (особисті контакти) або напівформальні засоби комунікації (препринти, звіти тощо) можуть істотно розхитати статус формальних публікацій.

Зростання неформальних контактів особливо посилюється на міждисциплінарних стиках наук. У цих міждисциплінарних пунктах, де пізнавальні ситуації змінюються доволі швидко, спостерігаємо збільшення навантаження на міжособистісну мережу комунікації. Щоб змусити неформальну міжособистісну комунікацію працювати продуктивніше, необхідно з більшою відповідальністю ставитися до прогнозів та планування наукових досліджень.

Прайс та Д. Бівер стверджують, що однією з домінуючих у науці структур, у рамках яких перебігають комунікаційні процеси, є так званий невидимий коледж. Історично ця назва сягає групи вчених середини XVII ст., які формально організували Лондонське Королівське товариство, а до того зустрічалися на неформальних засадах, чим і відрізнялися від більш "видимих" груп при відомих коледжах.

Соціологи вважають, що уявлення про "невидимий коледж" ґрунтуються на емпіричних спостереженнях стосовно найактивніших наукових напрямів, які змагаються один з одним. При цьому виявляється існування особливої "внутрішньої групи" з найбільш знаних та авторитетних вчених, які інформаційно пов'язують окремі дослідні центри й справляють вирішальний вплив на долю нових наукових ідей.

Соціологічний аналіз наукової діяльності показує, що наука — це високостратифікована система. Тому, як вважають фахівці, доцільно розглядати зразки використання наукових праць одних вчених іншими (наприклад, використання праць вченими різних рівнів та професіоналізму). Так, якщо переважна маса наукової спільноти випускає продукцію, яку рідко цитують, то це означає, що ця продукція не робить вагомого внеску у прогрес науки.

Згідно з припущенням фахівців з наукових комунікацій, дослідження, на яке посилається той чи той автор у своїх статтях, може бути приблизно правильним індикатором впливу, якого зазнав цей автор. Зрозуміло, не всі цитати свідчать про безпосередній вплив такого роду. Добре відомо, що деякі молоді вчені немовби виплачують інтелектуальний борг своїм керівникам через цитування їхніх праць. І все ж таки у більшості випадків посилання є більш-менш вірогідним індикатором впливу відповідних ідей, теорій, концепцій на наукові дослідження та розробки.

Справді важливим методом аналізу наукових інформаційних потоків є вивчення мови бібліографічних посилань. Уперше його застосували американські вчені. 1963 р. Інститут наукової інформації у Філадельфії (США) видав експериментальний варіант "Індексу наукових посилань". За допомогою такого роду індексів можна отримувати відповіді на такі питання:

Чи цитували певну публікацію?

Хто ще публікує праці з певної тематики?

Чи застосовували певну концепцію?

Чи підтверджено певну теорію?

Які публікації є історичними попередницями певної праці?

Чи не було певне дослідження здійснене раніше? Якими є всі публікації певного автора?

Яким є розподіл цитованих документів (посилань) за роками, за часописами тощо?

Якщо прийняти інформаційну модель функціонування науки, то цитованість можна розглядати у певних межах як критерій ефективності праці вченого.

Індекси цитування дають змогу більш об'єктивно судити не тільки про перспективність або безперспективність того чи того наукового напряму, а й про те, який характер (фундаментальний чи прикладний) мають здійснювані дослідження.

Отже, сучасна наука має багатий арсенал засобів для вдосконалення власних організаційно-управлінських структур та оцінки ефективності наукових досліджень і розробок.

Соціологія науки: управління та планування в науці як особливій соціальній інституції

Перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства актуалізує питання про істотне підвищення ефективності досліджень та розробок за рахунок удосконалення управління наукою як соціальною інституцією.

Мають рацію ті вчені, які вважають, що за нинішніх умов зовсім неприпустиме обмеження оцінки наукової діяльності загальними філософськими міркуваннями про особливу форму духовного опанування дійсності. За такого підходу до науки з поля зору випадають її матеріальна база й непрості завдання підготовки кадрі в, залишаються у тіні питання організації та управління наукою, а також проблеми збирання, обробки та передавання наукової інформації споживачам.

Управління наукою передбачає, зокрема, розв'язання проблеми великомасштабного планування за умов сучасного розвитку промислового виробництва. Суть цієї проблеми полягає в тому, щоб зробити планування у масштабі держави ефективним та демократичним.

У міжнародній дискусії з приводу планування (60-ті роки XX ст.) югославський економіст Р. Біканич загострив питання про інституційну природу планування. На думку Біканича, планування має інституційну властивість у тому розумінні, що має бути чітко визначено, хто планує, з ким та для кого. При цьому для планування необхідні чотири різновиди установ, які: (1) займаються підготовкою планів, (2) ухвалюють планові рішення, (3) забезпечують виконання планів, (4) контролюють виконання планів.

Норвезький економіст Л. Йохансен у "Нарисах макроекономічного планування" звертає увагу на те, що інституційну природу плану розкриває така наука, як праксеологія (загальна теорія правильної діяльності), оскільки у праксеології поняття "план" є компонентом поняття "підготовка до наступних дій".

Згідно з відомим польським вченим Т. Котарбінським (1886— 1981), фундатором праксеології, план являє собою опис допустимого у майбутньому вибору та сукупність дій, об'єднаних спільною метою.

Ідеї праксеології сприяють з'ясуванню діяльнісної природи соціальних інституцій, оскільки праксеологію цікавлять загальні закони будь-якої людської діяльності, знання яких дає змогу вивести найзагальніші правила такої діяльності. Цінним є й те, що праксеологія — це обов'язкове, хоча й не профілююче теоретико-методо-логічне забезпечення організації та управління.

Таким чином, план можна розуміти як планувальну діяльність та як структуру можливої діяльності. План — це не тільки мисленнєве (теоретичне) планування майбутньої діяльності (системи дій та операцій), а й сама діяльність, щоправда, лише підготовча, яка спирається на певний методологічний базис. Тим, хто займається планувальною діяльністю, аж ніяк не байдуже, як співвіднесені теоретичні методи із способами виконання запланованих практичних дій.

Все, що роблять, писав Котарбінський, роблять у той чи той спосіб, але не завжди методично. Про метод говорять тільки тоді, коли щось роблять у цілком певний, заздалегідь виважений спосіб. Тобто, у контексті праксеології метод розглядають як систему поведінки практично діючого суб'єкта. Це означає, що методи планування рано чи пізно набувають інституційного характеру.

Близькі ідеї у рамках "загальної теорії дії" розвивав відомий американський соціолог Парсонс. Головною темою його досліджень є "соціальна система", під якою розуміють складний взаємозв'язок певної множини "акторів", що її становлять, які спонукувані діяти відповідно до вимог певного набору впорядкованих ролей (функцій).

У парсонівській концепції соціальної системи центральним є поняття інституціоналізації, яке передбачає наявність порівняно усталених моделей взаємодії "акторів". Ці взаємодії регулюються нормативно за допомогою певних культурних цінностей (культурних зразків). Тобто норми, які регулюють рольову поведінку, відображають культурні цінності.

Американський соціолог Дж. Тернер, аналізуючи поняття інсти-туціоналізації, писав, що воно позначає специфічний процес, завдяки якому постає соціальна структура, складена з множини взаємопов'язаних інституцій.

Соціальну організацію Парсонс визначає як інструментальну інституцію, націлену на досягнення певної мети. З цієї точки зору, ефективна діяльність колективу може бути забезпечена тільки тоді, коли його інтереси наближатимуться до рівня нормативної системи, втіленої у соціальній інституції, а не у приватних інтересах окремих осіб або груп.

На початку 60-х років XX ст. посилилася критика на адресу Парсонса. Соціологи почали висловлювати сумніви, чи справді Парсонс створив систему понять, що відповідає реальності. Лунали закиди про те, що поняття "інституціоналізація" описує лише ті процеси, завдяки яким постає певна соціальна структура, натомість поняття, що відображають зміни інституційних форм, згадано порівняно мало.

Симптоматично, що приблизно така сама критика пролунала й на адресу Поппера, захисника соціологічного тлумачення поняття "інституція", який вважав, що прогрес людства залежить від безперебійної роботи інституцій, що планують та спрямовують людські дії. Критики Поппера правильно вказували на те, що його теоретичні настанови не містять аналізу організації цих інституцій та інформації про вплив інституцій одна на одну. Навіть саме поняття інституції він ніде не визначив.

То що ж таке соціальна, інституція?

На думку деяких вчених, лід соціальною