Опоненти таких тлумачень соціальної інституції не заперечують корисність розгляду проблематики інституціоналізації під "організаційним" кутом зору. Проте зазначають, що організаційний чинник стосується лише одного аспекту генези та функціонування соціальних інституцій. Перебільшення його ролі стосовно науки призводить до того, що практично ставиться знак рівності між її організацією та інституціоналізацією. У результаті питання управління наукою як соціальною інституцією підмінюється питаннями управління конкретними науково-дослідними колективами.

Звичайно, було б неправильно стверджувати, що до інституціоналізації науки пізнання не відбувалося у певних організаційних формах. Такі форми існували, але вони були продиктовані чужими науці чинниками (виховними, етичними, релігійними тощо). Історичний досвід показує, що організація науки передувала її інституціоналізації. Проте організаційні цілі не були міцно пов'язані із завданнями науково-промислового виробництва.

Така критика організаційного тлумачення соціальних інституцій має переконливий характер, хоча й не позбавлена недоліків, що стосуються применшення організаційних форм науки. Тому більше мають рацію ті вчені, які вважають, що вивчення науки як системи з виведенням на перший план її організаційних здатностей стало якісно новим кроком порівняно з традиційним вивченням науки, коли на перше місце ставили філософсько-гносеологічний підхід до осмислення наукового знання. Останнє перешкоджало вирішенню завдань, пов'язаних із соціальним статусом науки, з ЇЇ внутрішньою соціально-організаційною структурою, тобто із соціально зумовленою організаційною структурою. Тому виокремлення як вихідної абстракції поняття "наукова діяльність" було найрадикальнішим кроком у спробах обійти традиційні методологічні обмеження й використати дані емпіричних досліджень реальних наукових колективів.

Вивчення різних видів наукової діяльності на базі досліджень форм поділу праці дає змогу розібратися в тому, як суспільство породжує необхідні для свого життєзабезпечення функції, з виникненням яких пов'язана поява певних соціальних груп, що виконують спеціалізовані різновиди трудової діяльності.

У процесі історичного поділу праці відбувається фіксація соціально значущих форм спілкування у вигляді соціально-культурних та психічних установок, які регулюють доцільну діяльність колективів та окремих осіб. Ці доцільно функціонуючі соціально-культурні установки й називають соціальними інституціями.

Будь-яка інституція (від лат. institutum — установлення) є щось соціально встановлене, соціально визнане й утверджене групою, класом, суспільством загалом.

Вираз "соціальна інституція" соціологи запозичили у юристів, які цим словосполученням позначали сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини.

Під поняття "соціальна інституція" підпадають різні установи (наприклад, міністерства, науково-дослідні організації, армія, церква тощо), а також соціальні норми, які визначають форми та характер поведінки у побуті та на службі (наприклад, етичні та релігійні приписи (заповіді), армійські статути, посадові правила, інструкції тощо). Тому не тільки церкву, але й релігію можна розглядати як соціальну інституцію.

Усі форми суспільної свідомості (політика, філософія, наука, релігія тощо) закріплені відповідними соціальними інституціями.

Соціальні інституції — це не матеріальні предмети, які можна помацати чи побачити. Відмітною рисою соціальних інституцій є наявність правил їх функціонування. Люди створюють інституції, коли для різної діяльності їм доводиться приймати певні процедурні правила, подібні до правил граматики або до правил футбольної гри. Найчастіше такі правила встановлюються самі по собі згідно з розвитком соціально значущої діяльності, хоча у низці випадків їх свідомо формулюють та проголошують.

Не може існувати спочатку соціально значуща діяльність, а потім соціальні інституції. Розвиток та диференціація форм суспільної діяльності відбуваються синхронно з розвитком інституцій, які її регламентують.

З цієї точки зору мають рацію ті вчені, які заперечують проти спроб вивести поняття "наукова діяльність" за межі поняття "наука". До цих спроб вдаються на тій хиткій підставі, що науку розцінюють переважно як систему нагромаджуваних знань, а наукову діяльність характеризують як утилітарне набуття, збереження та використання знань. Насправді наука є водночас системою наукових понять, що розвиваються, та специфічною формою людської діяльності.

Існує тісний зв'язок між правилами інституцій та об'єктивними за своїм змістом законами діяльності. Встановлення правил тієї чи тієї діяльності має бути узгоджене із законами, які її обмежують та специфікують. Тому не можна встановлювати і змінювати правила, як заманеться. Скажімо, правила мови мають бути узгоджені з об'єктивними вимогами комунікації, які керують мовленням.*

У світлі сказаного можна констатувати: інституції характеризуються правилами, які обмежені законами діяльності, що відображають об'єктивні закономірності у природі, суспільстві, мисленні. У питанні про закони наукової діяльності існує проблема класифікації цього та інших різновидів діяльності. Щоб ця класифікація була корисним інструментом у руках організаторів науки, необхідний міцний методологічний фундамент. Ним є не абстрактні загальносоціологічні знання, а соціологічна теорія, яка дає змогу усвідомити, що в історичному плані людська діяльність розвивається у неперервній єдності з розвитком потреб. Примноження та розвиток потреб людей пов'язані з примноженням та розвитком різновидів соціально значущої діяльності, завдяки яким ці потреби задовольняють.

Таким чином, проблема класифікації різних видів соціальної діяльності, включаючи наукову, сполучена з проблемою класифікації суспільних потреб. У цьому разі дослідник повинен мати справу не з конкретними особистостями та їхніми примхлимо різноманітними потребами, а із соціальними характерами, нав'язаними людям існуючими способами виробництва та способу життя.

Великою підмогою у справі створення соціологічної теорії соціально-історичних характерів (соціологічної характерології) може бути аналіз часу соціально значущої життєдіяльності представників різних класів, прошарків, груп за тих чи тих форм поділу праці та форм власності.

Соціологічний та психологічний аналіз поняття "використання часу" дає змогу зрозуміти природу та значення такої специфічно соціально-культурної потреби, як потреба у часі. Ця потреба зумовлена об'єктивним становищем людини у певній системі суспільних відносин.

Потреба у часі — це оголення протиріч між потребами та умовами діяльності, загальне тло яких визначене протиріччям між обмеженнями індивідуальності та невичерпним розмаїттям сфери соціального.

Зазначене наштовхує на думку виокремити часову одиницю "життєвого циклу" кожної організації. Часова одиниця у цьому разі відмірює інтервал, пов'язаний із задоволенням певною організацією відповідної суспільної потреби. Чинник часу відіграє вирішальну роль у визначенні ефективності діяльності тієї чи тієї організації. Тому в класифікаціях різновидів діяльності та потреб необхідно розробляти "таблиці" часу виконання продуктивної діяльності з метою задоволення відповідної потреби. Значення чинника часу різко зростає при автоматизації рутинних форм трудової діяльності. Не випадково вивчення часових характеристик діяльності людини, яка керує машинами, стало спеціальним завданням інженерної психології.

Вивчаючи суспільні потреби, включаючи потребу в часі, ми знову повертаємося до поняття соціальної інституції, оскільки потреби суспільства закріплені у певних соціальних інституціях.

Ускладнення у розумінні сутності соціальних інституцій та помилкове ототожнення їх із зримими установами зумовлені тим, що структуру соціальних систем безпосередньо не видно, її можна виявити лише шляхом аналізу функціонування відповідної організації або сукупності їх.

Будь-яка соціальна організація є посередником у суспільних відносинах між людьми. Від структури та функцій цього посередника залежать продуктивність праці та особистісні характеристики членів колективу. Будучи створена одного разу, організація набуває відносної самостійності стосовно суспільства та індивідів, а також порівняно усталеної соціальної структури, специфічний механізм взаємодії елементів якої за одних і тих самих чинників може зумовити різні результати.

Питання організації виробничої діяльності, в тому числі наукової, тісно пов'язані з питаннями управління. Тому важливим напрямом у дослідженні проблематики управління є вивчення принципів організації адміністративної діяльності. Започаткував ці дослідження наприкінці XIX ст. французький інженер А. Файоль, який першим перестав розглядати управління як привілей вищого керівництва й доводив, що адміністративні функції існують на будь-якому рівні організації і їх виконує певною мірою навіть робітник. Фактично тим самим на порядок денний було поставлене питання про самоврядування, особливо важливе для наукових організацій.

Сучасний вчений невіддільний від організації не тільки тому, що вона забезпечує його матеріальними та фінансовими умовами роботи, а й тому, що зміни у самій структурі наукової праці перетворюють вченого на "людину організації".

ВИСНОВКИ

1 Соціологія науки, як і інші спеціалізовані галузі сучасної соціології, спирається на конкретизовану соціологію історії та конкретизовану проблематику теорії пізнання (гносеології), відповідно до чого її методологія більше націлена на виявлення взаємозв'язку природничих, технічних та соціальних наук як в історичному плані, так і в плані комплексного розв'язання актуальних для певного суспільства завдань.

2 Предметною цариною сучасної соціології науки є вся сфера людської діяльності, охоплювана поняттям науки як особливої соціальної інституції, покликаної розширювати діапазон людських потреб і тим самим стимулювати розвиток промислового виробництва.

Розширення потреб передбачає зміну інтересів та ціннісних установок, а це, у свою чергу, передбачає переосмислення соціальної значущості наукової картини світу. Таке переосмислення здійснюють спільними зусиллями представники різних наук, включаючи соціологів. Тому соціологія науки не обмежує себе розв'язанням прикладних завдань (наприклад, організаційних, управлінських, комунікаційних). Вона у змозі давати свою власну й відносно цілісну картину розвитку та стану "наукової парадигми".

3 Соціологія науки використовує найрізноманітніший інструментарій залежно від завдань, що постають перед нею. Так, розв'язання завдань історії науки