Щоб домогтися здійснення своїх соціальних інтересів, люди повинні вміти організуватися. Це й визначає важливу роль політичних партій. Саме партії покликані забезпечувати добре зорганізоване керівництво політичними рухами, навчаючись на досвіді своїх та чужих помилок, своїх та чужих досягнень.

Диктатура чи представницька влада?

На думку професора !інституту історико-політичних досліджень при Римському університеті К. Монгардіні, події останніх десятиріч XX ст. серйозно змінили зміст політичного представництва, яке є засадовим для сучасної демократичної держави. Нинішня криза політичного представництва є результатом того, що раціональна модель політичної організації втратила свою ідеологічну значущість.

За умов кризи представництва політика позбавляється реального сенсу. Характеризує її деградацію тенденція, за якої все у суспільстві перетворюється на політику, а сама політика тих чи тих партій стає вираженням партійних інтересів вузького кола осіб.

Головними наслідками поглиблення кризи представництва Монгардіні вважає, по-перше, збільшення розриву між надіями на позитивні соціальні зміни та результатами діяльності держави, по-друге, відхід людей від суспільного життя. Все це виливається у різні форми соціального відчуження, байдужості, втечі від політики чи протесту.

Позбувшись ідеологічного та морального значення, представництво виявляється зведеним до простого подання голосу на користь "симпатичного" політичного діяча. За таких умов правлячі групи намагаються замаскувати свою політичну та моральну слабкість за допомогою посилення організаційних структур відповідних партій, з яких вони вийшли на політичну сцену або які підтримують їх. Це політичне маневрування обтяжене зростанням тоталітарних, диктаторських настроїв в організаційних партійних структурах. Подібні умонастрої є живильним фунтом для реорганізації партії у напрямі її централізації, посилення контролю за низовими ланками, що стимулює зростання партійної бюрократії.

За відсутності ідеологічних механізмів забезпечення прив'язаності виборців різноманітні партії ліберального типу змушені "полювати" на голоси навіть тих, чиї інтереси для них є чужими. Така ситуація вимагає від партії витрачання більших коштів на соціологічні та психологічні дослідження потенційних виборців, щоб їх можна було за будь-яку ціну та за допомогою будь-яких засобів "переманити" на свій бік. Це дуже нагадує маркетингову діяльність з вивчення політичного ринку та проштовхування на нього неходового, але добре "запакованого" товару.

Якщо звернутися до історії ідеології представництва, то засадовою можна вважати книгу Гоббса "Левіафан". В історії політичної думки Гоббс відомий як прихильник необмеженої державної влади, що придушує свободу окремої особистості. У нього на батьківщині, в Англії, ідеї Гоббса майже одностайно не були сприйняті. Його політичні погляди не поділяли, хоча й з різних причин, ні в оточенні Стюартів, ні у стінах англійського парламенту. Репутації ревного монархіста він набув на континенті, і головним чином тому, що уряд Людовика XIV (1638—1715), дбаючи про свої власні політичні цілі, заохочував видання його творів. У Франції "Левіафан" став яскравим символом абсолютистського режиму.

Незважаючи на те, що Гоббс заперечував демократію як форму державного устрою, вважаючи, що будь-яка демократія внаслідок корупції та зловживання вироджується у правління аристократів, його теорія, на думку французького дослідника Л. Жома, все ж таки відіграла значну роль у формуванні представницьких інституцій державної влади. Справа в тому, що англійський мислитель першим висунув ідею представництва, проте це поняття не було пов'язане у нього з ідеєю демократії. Гоббс ототожнював державу з організмом, який об'єднує та репрезентує інтереси всіх членів суспільства. Зміст "Левіафана", підкреслює Жом, не можна зводити до ідеї держави-жандарма. Це суперечить філософії Гоббса, який заявляв, що держава є продовженням та втіленням здорового людського глузду, який не бажає гинути задля тимчасової вигоди окремих осіб.

Одночасне визнання Гоббсом абсолютного суверенітету держави та невідчужуваних прав людини не є суперечністю з тієї причини, що ці принципи підлягають реалізації у різних сферах суспільного життя. Іншими словами, державний суверенітет у Гоббса є всемогутнім, але тільки у своїй власній сфері, за межами якої людина зберігає свої індивідуальні права та свободи, якщо не зазіхає на права та свободи інших.

Таким чином, у суверені-представникові, яким можуть бути окрема людина (наприклад, монарх) або асамблея (наприклад, парламент), люди, згідно з Гоббсом, водночас присутні, оскільки створюють його своїми спільними зусиллями, та відсутні, оскільки суверен-представник заміщує їх.

Звичайно, це не означає, що всі люди безпосередньо братимуть участь в управлінні державою. Суверен, згідно з Гоббсом, має цілковиту незалежність у прийнятті рішень, але не у своєму існуванні як суверена, статусом якого його наділив народ. У трактаті "Про громадянина" англійський мислитель прямо говорить: "Королем я називаю народ".

Щоб правильно зрозуміти філософію політики Гоббса та розвиток ідеї представницької влади, необхідно враховувати таке: сучасна правова держава — це продукт Нового часу. Підвалини такої держави було закладено у період абсолютизму. Свою роль у цій справі відіграли твори Гоббса. Пізніше, за доби Просвітництва, склалася прийнята нині багатьма державами світу система поділу влади. Буржуазні революції поставили на порядок денний питання про участь громадян у формуванні державності нового типу, сприяли здійсненню ідей конституціоналізму та федералізму.

Що стосується поняття "суверенітет", винятково важливого для теоретичного осмислення сутності сучасної держави, то вперше його філософсько-політичне та юридичне тлумачення було наведене у творі французького юриста Ж. Бодена "Шість книжок про республіку" (1576). Відмітною ознакою державної влади він визнавав суверенітет і визначав суверенну державну владу як найвищу, постійну, незалежну, не пов'язану ззовні даними їй кимось законами.

Визнання Гоббсом народу головним суб'єктом верховної влади виражало дух Нового часу. Цю ідею послідовно розвивали у школі природного права, і вона врешті-решт вилилася в теорію народного суверенітету. Так, наприкінці XVII ст. Локк наголошував, що абсолютний суверенітет належить народові, але здійснюють його за допомогою встановлених носіїв влади.

Теорію народного суверенітету було законодавчо втілено під час Великої Французької революції XVIII ст. Народний суверенітет французькі революціонери розуміли як приналежне народові право установчої влади, тобто як право встановлювати той чи той режим державної влади, а також як право обирати народних представників до законодавчого зібрання. Проте досвід Великої Французької революції показав, що народ аж ніяк не являє собою простої суми рівних один щодо одного індивідуумів і тому його не може бути визнано єдиним та абсолютним суб'єктом верховної влади. Справа в тому, що цей народ розпадається на окремі суспільні групи, які протистоять одна одній через відмінності в інтересах, що їх об'єднують. Та чи та організація влади є результатом суперечливого співвідношення різних суспільних сил, а не згоди всього населення відповідної країни.

Таким чином, констатував російський теоретик та історик права, професор Ф. В. Тарановський (1875—1936), суверенну владу не можна вважати ні приналежністю всього народу, ні приналежністю певної суспільної групи. Державна організація об'єднує в собі інтереси різних суспільних груп. Через це верховну владу належить розглядети як особливу приналежність держави, що постає як інтегруюча соціальна інституція.

Вивчення реального історичного досвіду державного будівництва у XVIII— XIX ст. приводить до того, до чого Гоббс прийшов за допомогою теоретичних міркувань, а саме: держава є особливою юридичною особою (особливою соціальною інституцією з правами юридичної особи), відмінною як від народу, так і від правителів. Говорячи словами Тарановеького, необхідно визнати державу як юридичну особу суб'єктом суверенної влади. З цієї точки зору про державну владу можна говорити як про самодержавну, не персоніфікуючи цю владу в особі монарха або іншої аналогічної особи. Суверенітет, або самодержавність, становить невід'ємну приналежність сучасної держави, яка постає як немовби невидима (неперсоніфікована) юридична особа.

Держава та громадянське суспільство

До середини XVIII ст. європейські політичні мислителі використовували термін "громадянське суспільство" для описання політичної асоціації, члени якої підпорядковані певним законам, завдяки чому в державі забезпечується мирний порядок та нормальне правління. У цій традиції "громадянське суспільство" та "державу" розглядали як синоніми. Бути членом громадянського суспільства означало бути громадянином, тобто членом держави, який поводиться відповідно до її законів та утримується від антидержавних вчинків, які завдають шкоди співгромадянам. Таке розуміння громадянського суспільства можна знайти у Юма, Руссо, Канта.

У другій половині XVIII ст. традиційні уявлення про громадянське суспільство починають переглядати. На середину XIX ст. стає остаточно ясно, що громадянське суспільство та держава — це не одне й те саме.

Першим кроком до розділення понять "держава" та "громадянське суспільство" стала спроба виправдати статус суверенної (централізованої та конституційної) держави й водночас захистити права соціальних груп, які утворюють громадянське суспільство. Ці спроби й призвели до того, що класична концепція дала "внутрішню тріщину". Наприклад, у фізіократів (фр. physiocrates від грецьк. physis — природа + kratos — влада; французькі економісти другої половини XVIII ст., які визнавали землю та землеробство єдиними джерелами багатств, а