Наступний крок у переосмисленні сутності громадянського суспільства пов'язаний з доведенням того, що громадянське суспільство має законне право захищати себе від держави. Це доведення було соціально зумовлене Американською та Великою Французькою революціями, які породили ідеологів соціальної рівності, громадянських свобод та конституційних форм правління.

Коли стало очевидним, що держава та громадянське суспільство не є тотожними, особливий наголос було зроблено на переоцінці ролі держави у житті суспільства. Маркс запропонував розглядати державу як інструмент у руках панівного класу для придушення та експлуатації інших верств населення та як класову форму організації економічного життя суспільства. Його опоненти вказували передусім не на репресивні функції держави, а на організаційні, вважаючи, що держава повинна регулювати й контролювати за допомогою політичних, правових та адміністративних засобів життя громадянського суспільства. Найяскравіше цю ідею виражено у працях консервативних німецьких політичних філософів, яких насторожувала та відлякувала надмірна революційність аргументів тих, хто наполягав на відокремленні громадянського суспільства від держави. Кін не згодний з марксистським твердженням про те, що громадянське суспільство належить пов'язувати виключно з капіталістичною стадією товарного виробництва та обміну. На його думку, таке тлумачення недостатнє та однобічне, оскільки не враховує внутрішніх закономірностей політичного розвитку європейського суспільства (включаючи релігійну Реформацію), який звільнив людину від багатьох не тільки релігійних, а й політичних догм.

Страх перед тим, що громадянське суспільство буде поступово придушене новими формами державного регулювання, веде до пошуків політичної системи, яка гарантувала б стабільне представницьке правління та суспільні свободи. З особливою наполегливістю ця тема звучить у англійських, американських та французьких політичних мислителів, які застерігають сучасні їм нації від загрози нового деспотизму —деспотизму виборної держави.

Людству давно відомі державні утворення, пише американський дослідник X. Даалдер, проте термін "держава" у макіавеллівському розумінні й та реальність, яку він відображає, з'явилися порівняно недавно у соціально-політичній літературі. У зв'язку з цим з історичної низки соціальних організацій та систем управління виокремлюється держава як специфічна система управління. На думку Даалдера, для європейських держав (починаючи з VI ст.) характерними є такі риси:

1. Поділ церковної та світської влади, започаткований доктриною "двох мечів" папи Геласія (492—496). Цю доктрину ідеологи світської влади тлумачать так: монархи отримують свою владу не від папи як посередника між Богом та людьми, а безпосередньо від Бога.

2. Утвердження поняття державного суверенітету, який означає, що ніяка зовнішня сила не має права приймати політичні рішення всередині території певної держави й ніхто всередині цієї території не має права на державні рішення, крім монарха (суверена).

3. Обґрунтування принципу прямого правління, завдяки якому піддані отримують можливість стати громадянами. Іншими словами, для сучасної держави характерні безпосередні зв'язки між урядом та громадянами (скажімо, без посередництва церкви або якої-небудь партії).

4. Відособлення державного та особистого, що передбачає розвиток судів для контролю та регулювання суспільних відносин.

5. Зростання соціальної значущості права й ототожнення його з юридичним вираженням влади суверена (наприклад, король може встановлювати закон, але сам він не може бути вищим за закон).

6. Збільшення соціальних інституцій, які здійснюють державне управління.

7. Дедалі ширше втручання держави у суспільні та економічні справи за допомогою бюрократії.

8. Розмежування понять "держава" та "суспільство" ("громадянське суспільство"). Відособлення суспільства від держави сприяє зростанню значення індивідуума як політичного агента.

Ідея правової держави та її реалізація

У процесі усвідомлення відмінностей між державою та суспільством формувалася ідеологія правової держави, згідно з якою держава має бути органом права, що забезпечується конституцією та відповідними їй соціальними інституціями.*

Засадовою для ідеї правової держави є соціально-філософська доктрина про те, що влада має здійснюватися тільки в ім'я всезагального блага. Щоб зрозуміти смисл цієї ідеї, слід враховувати, що державознавці Нового часу виокремлювали три головні гілки державної влади: законодавство, суд та управління. Під законодавством розуміли діяльність державної влади, спрямовану на встановлення юридичних норм. Суд тлумачили як діяльність державної влади щодо захисту та відновлення права у конфліктних випадках. А ось у розумінні суті державного управління було чимало різночитань та суперечок. Деякі вчені навіть відмовлялися наводити позитивне визначення державного управління і вважали за краще говорити про нього за допомогою негативних характеристик, указуючи, наприклад, що цей тип управління є діяльністю, яка залишається по вирахуванні законодавчої та судової. До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. politeia — державний устрій). Управління у "поліцейській державі" у принципі заперечувало самовизначення особистості та соціальних груп, оскільки цілком ґрунтувалося на засадах усезагальної та всепоглинаючої опіки держави над особистістю та суспільством.

На зміну концепції та практиці "поліцейської держави" прийшла ідеологія ліберальної держави, яка виражала інтереси третього соціального стану, або класу заможних городян, тобто буржуазії, в руках якої було зосереджено значний грошовий капітал та у середовищі якої процвітала самостійна духовна культура, незалежна від церкви та держави.

Під тиском буржуазії управління як поліцейство було повалене, й запанувала система буржуазно-ринкового лібералізму. Вона означала невтручання державної влади в економічне та духовне життя енергійного, підприємливого та буржуазно мислячого індивідуума. В Англії ліберальна система державного невтручання у господарські справи установилася у XVIII ст., на європейському материку після Великої Французької революції.

Ліберальна доктрина пішла незрівнянно далі ліберальної практики державного невтручання у соціально-економічну життєдіяльність. Ця доктрина проголосила абсолютне невтручання державної влади в економічне та духовне життя окремої людини. Завдання держави ліберальна теорія вбачала не в управлінні, а виключно у правотворчості та захисті прав у суді. Метою ж права вважали забезпечення особистої свободи, тобто усунення будь-яких зазіхань на свободу буржуазного індивідуума. Саме у цьому розумінні ліберальна доктрина замінювала "поліцейську державу" державою правовою.

З наростанням конфліктів у буржуазному громадянському суспільстві та зростанням свідомості незаможних класів невтручання держави в соціально-економічні відносини загрожувало постійними порушеннями соціальної рівноваги. У зв'язку з цим державна влада виявилася змушеною дедалі частіше втручатися в соціально-економічне життя, послаблюючи дух вільної конкуренції й допомагаючи соціально слабким групам, прошаркам, класам. У такий спосіб відбувалося становлення нової функції державної влади — функції соціальної політики. Водночас на роль "четвертої влади" у суспільстві почали претендувати профспілки, які у сучасних промислово розвинутих капіталістичних країнах уже утвердилися de facto у такій ролі.

Нова ідеологія втручання держави в економічне та духовне життя суспільства істотно відрізнялася від старої ідеології поліцейської держави. Відповідно до цього й відбувається відмова від попереднього терміна "поліція", який набув вельми негативного значення щодо системи державного управління складними соціальними процесами, й державознавці починають говорити про управління як адміністрування. Водночас відбувається відмова й від поняття правової держави в його попередньому лібералістичному тлумаченні.

Ідеологи нової генерації визнають за краще говорити про цілі державного будівництва, використовуючи висловлювання "культура", "культурне будівництво", "культурна діяльність держави", тим самим підкреслюючи гуманістичний, а не поліцейський характер сучасно) їм буржуазної держави. Відтепер правовою визнають державу не з точки зору її цілей, а з точки зору форм та способів її соціально-політичної діяльності. Інакше кажучи, істотним для правової держави періоду державно-монополістичного капіталізму є питання не про те, на що спрямовано діяльність держави, а про те, як держава править.

Правова держава потрібна, щоб обмежити свавілля можновладців. Вона втілює у собі принцип розділення держави та суспільства в ім'я інтересів суспільства, для якого держава є важливим інструментом, і нічим більше.

Учениця та співробітниця відомого угорського марксиста Д. Лукача, викладач політології у Новій школі соціальних досліджень (Нью-Йорк) А. Хеллер, полемізуючи з ортодоксальними марксистами та представниками крайніх правих, вказує на те, що саме формально-правовому характерові сучасної держави (правової держави) нинішні демократичні інституції зобов'язані своєю міцністю та стабільністю. Під формально-правовим характером сучасної демократії вона має на увазі передусім відносне (не абсолютне) розділення держави та суспільства. При цьому одні й ті самі демократичні принципи рівною мірою є засадовими як для "ідеального типу" капіталізму, так і для "ідеального типу" соціалізму, оскільки встановлюють приблизно однакові способи конституційно-правового розв'язання соціальних проблем та подолання соціальних конфліктів, хоча й відрізняються своїм конкретно-історичним смислом, який визначений національним характером тієї чи тієї держави, відповідними культурними цінностями, особливостями соціальної структури, господарського життя тощо.

Волюнтаристські спроби замінити формальну демократію ("буржуазну демократію", згідно з ортодоксальною марксистською термінологією) реальною демократією (наприклад, "пролетарською"), поєднавши державу та суспільство у деяку тотальність під егідою якої-небудь партії крайнього лівого або крайнього правого спрямування, ведуть до відмови від демократії взагалі. Першим документом, який закріпив принципи формальної демократії, була американська Декларація незалежності. Проте ця Декларація містила лише конструктивну ідею, яку ще належало реалізувати. Наступна її реалізація стала завоюванням робітничих партій, профспілок та феміністських рухів. Політичні страйки XIX ст. були безпосередньо спрямовані на реалізацію формальної демократії.

На думку Хеллер, не капіталізм зробив