А якщо вони не синоніми, то що це пояснює? Але ось парадокс: іноді все ж таки варто робити таке "примноження". Якщо згадати, як животіли у колишньому СРСР економічна наука та соціологія, як їх невсипно опікали партійні ідеологи, то багато що стає зрозумілим. Так, за тих умов критично мислячих вчених-економістів навряд чи могли б зацікавити питання соціології праці або промислової соціології, які досі ніяк не можуть чітко визначитися зі своїми дослідницькими предметними царинами. Необхідно було якимось чином вивести економіку та соціологію із зони "принципу партійності", що й спробували зробити сибірські соціологи разом з економістами, оголосивши хоча й про "новий", але цілком лояльний до партійної ідеології напрям наукових пошуків. Проте тепер, коли відпала необхідність хитрувати та лукавити, треба перевірити життєстійкість економічної соціології за допомогою "леза Оккама". Якщо цю соціологію не вдасться відсікти від соціології як такої або, наприклад, від соціології економіки, тоді вона справді заслуговує всі права на своє існування. Але ці права слід доводити не тими розпливчастими аргументами, які у недавньому минулому використовували Заславська та Ривкіна. Тож питання про взаємодію соціології та економіки не з простих.
Чим займається соціологія економіки?
Соціологія економіки — це не соціологічний аналіз економічної науки як різновид соціології науки або економічних відносин, а соціологічний аналіз суспільних відносин з приводу економічної діяльності людей. Стосовно цього соціологія економіки близька до політичної економії, яку слід відрізняти від власне економічної науки, що вивчає та описує виробництво, обмін та розподіл матеріальних благ незалежно від їх соціально-політичного значення.
Якщо ми погодимося з одним із визначень предмета політичної економії, яке говорить, що політична економія вивчає закони, які регулюють суспільне виробництво та обмін продуктами праці на різних етапах розвитку людського суспільства з метою встановлення найзагальніших законів, застосовних до виробництва та обміну взагалі, то повинні будемо одразу обмежити сферу соціології економіки не тільки за предметом дослідження, а й за використовуваними методами. Очевидно, що соціологія економіки саме як соціологія не може претендувати на конкретно-економічний аналіз господарських структур, функцій та процесів. У першу чергу її мають цікавити ті класи та соціальні групи, які безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ, їх обміні та розподілі. Це передбачає вивчення того становища, яке люди займають у системі суспільного виробництва, дослідження їх ставлення до засобів виробництва, аналіз їхньої ролі у суспільній організації праці та способів отримання певної частки суспільного багатства (її розмірів). Так, наприклад, урахування ролі людини у суспільній організації праці допомагає визначити, якою мірою задоволене "почуття господаря", тобто якою мірою, чому та як люди зацікавлені у виробничій життєдіяльності свого підприємства, установи, організації, галузі, держави загалом.
Якщо це "почуття" задоволене частково або зовсім не задоволене, то соціолог повинен знати, чим та як людина компенсує свої нереалізовані інтереси та потреби у сфері виробництва та побуту. Все це та багато іншого, що стосується людини як суб'єкта господарської діяльності, належить до компетенції соціології економіки.
Будучи відносно самостійною дисципліною у рамках соціологічної науки, соціологія економіки має своє бачення історичного процесу та шляхів можливого розвитку соціально-економічних структур. У рамках марксизму на таку роль претендує матеріалістичне розуміння історії, що відштовхується від економічної діяльності людей та претендує на "єдино правильне вчення". По суті, це є першим та найяскравішим досвідом історико-соціологічної концепції економічної діяльності людей, покликаної обґрунтувати неминучість переходів від одних суспільно-економічних станів до інших через запеклу класову боротьбу.
Економічна історія є важливим опертям сучасної соціології економіки, забезпечуючи її історичною самосвідомістю, а отже, й можливостями наукового розуміння динаміки та характеру соціально-економічних процесів, які зараз модно відносити до розряду так званих макроекономічних досліджень, не привносячи тим самим до економічної науки політичних упереджень або соціально-ціннісного підходу. Це багато в чому нагадує ситуацію зі структурною лінгвістикою, яка спробувала "подолати" традиційний історико-генетичний метод вивчення мови, ввівши поняття "діахронія" та "синхронія". З уведенням зазначених понять за бортом структурної лінгвістики (на перших етапах її становлення) залишилися проблеми семантики, смислового змісту мови як засобу комунікації. Соціально-смислового змісту позбавляється й економічна наука, яка немовби копіює принципи структуралізму ("макроекономіка", "мікроекономіка").
У зв'язку з цим пригадується передісторія появи назви "соціологія" для позначення певної предметної царини соціальних досліджень. Спочатку була "соціальна фізика", яку спробували замінити назвою "фізико-політична наука", що, до речі, знайшло своє відображення й у найменуванні економічної науки як "політичної економії". "Соціальна фізика" зрештою поступилася своїми правами "соціології". "Політична економія" поступається сьогодні частиною своїх прав "соціології економіки". Останнє зумовлене, крім усього іншого, ще й тим, що слово "політика" набуло характеру наукового терміна у контексті такої самостійної наукової дисципліни, як політологія. У рамках нинішньої політології цілком правомірно говорити про політичний підхід до економіки або, якщо завгодно, до політичної економії.
Недиференційованість соціологічного та політичного розгляду проблем економічного життя суспільства веде до того, що на панівну роль в економічній науці починає претендувати структуралізм. У структуралістському вивченні економіки немає нічого осудного, але претензії на володіння істиною в останній інстанції є згубними для будь-якої науки, оскільки перетворюють її на спекулятивну дисципліну найгіршого гатунку.
Соціологічний підхід до розуміння періодичних економічних криз за умов капіталізму
Соціологія економіки, як і будь-яка соціологічна дисципліна, має свій погляд на соціальну історію, зумовлений специфікою предмета дослідження. Без знання економічної історії соціологія економіки позбавляється того реального фундаменту, на який спираються її теоретичні узагальнення. У цьому разі мають на увазі не просто історичний погляд на історію господарського життя суспільства, а такий погляд, який враховує соціально-економічні кризи та їх періодичність, що відбивається на поведінці та діяльності різних соціальних груп, класів. Іншими словами, важко зрозуміти суть історизму соціології економіки без теорії економічних криз та циклів, яка посідає одне з центральних місць у сучасній економічній науці та, природно, становить особливий інтерес для соціологів, які вивчають поведінку суб'єктів економічної діяльності за різних життєвих умов.
Одним з перших багато уваги приділив вивченню механізмів періодичності економічних криз М. І. Туган-Барановський. Його перша значна праця у галузі економічної теорії "Періодичні промислові кризи" (1894) присвячена таким явищам капіталістичного способу господарювання, як ринок та кризи.
Як відомо, ринок за капіталізму є своєрідним нервовим вузлом, де переплетені складні ниті економічних відносин. Характерною рисою ринкового капіталізму є те, що він породжує тенденцію до переважання пропозиції над попитом, звідки виростає гонитва за ринками збуту, боротьба за них. Туган-Барановський підходив до проблеми ринку, використовуючи метод схематичної (структурної) побудови суспільного господарства як певної соціально-економічної цілісності. Це дало йому змогу зробити висновок, що розміри ринку товарно-капіталістичного господарства аж ніяк не визначені розмірами суспільного споживання, оскільки суспільний продукт складено не тільки з предметів споживання, але також із засобів виробництва. Тому проблема ринку впирається не у розміри суспільного споживання, а у пропорційність виробництва за галузями. За пропорційного розподілу виробництва ніяке скорочення споживчого попиту не спричинить перевищення загальної пропозиції над попитом. Економічна система немовби автоматично відреагує на зміну кон'юнктури та збалансує пропорції. Але оскільки капіталізм засадово є стихійним, то завдання пропорційного розподілу виробництва він зазвичай розв'язує не раціонально, а ірраціонально, тобто за допомогою криз, механізм яких, хоч як це не дивно, є по-своєму раціональним.
Капітал постійно тисне на виробництво, форсуючи його й породжуючи тенденцію до перевиробництва. Перевиробництво, розвиваючись, викликає кризу, інтенсивність якої посилюється внаслідок використання системи кредиту.
Кризи повторюються періодично. Простежуючи процес зміни економічної кон'юнктури, можна виявити закономірні ритми економічної житєдіяльності — підйом, кризу та депресію (спад). Чому підйом настає періодично й закінчується обов'язково кризою? Щоб розпочався підйом, необхідне нагромадження вільних капіталів. Але капітал нагромаджують не тільки у промисловості. Є чимало таких соціальних груп, доходи яких не залежать від коливань промислово-капіталістичної кон'юнктури (власники державних паперів, державні службовці, пенсіонери тощо). У періоди економічного застою у цих соціальних групах нагромаджуються значні капітали, які врешті-решт за допомогою банківської системи урухомлюють промисловість, зумовлюючи її підйом. Але підйом вичерпує вільний капітал та підвищує відсоток на кредит. Поступово цей відсоток починає руйнувати власне кредит, стимулюючи фінансову кризу, яка породжує паніку. Настає всезагальна криза. Економічний крах спричиняє депресію. І знову розпочинається робота щодо нагромадження капіталу.
У цьому разі для соціологів становить значний інтерес проблема розподілу, яка свого часу цікавила й Туган-Барановського. На його думку, розподіл не є якимось особливим процесом поряд з виробництвом та обміном. У господарському житті суспільства, яке функціонує нормально, якщо не брати до уваги комуністичну модель "неринкових відносин", не відбувається якогось особливого розподілу. Тому проблема розподілу — це лише особливий погляд на проблему виробництва та обміну.
Наукове вчення про розподіл розглядає господарську діяльність не під кутом зору суто економічної теорії, а з точки зору утворення та розміру доходу головних класів капіталістичного