суспільства (найманий робітник — заробітна плата, капіталіст — прибуток, землевласник — земельна рента). У цьому разі маємо справу із соціологічним аналізом механізму розподілу національного продукту (доходу). Оскільки тут передусім йдеться про заробітну плату та прибуток, то для визначення їх рівня, а також для розуміння рівня та характеру впливу доходів на поведінку суспільних груп треба всебічно дослідити продуктивність суспільної праці, зокрема соціально-психологічну мотивацію, та соціальну організованість головних класів капіталістичного суспільства. Завдяки цьому стає ясно, що чим продуктивніша суспільна праця, тим швидше рухається науково-технічний прогрес, тим більшими є прибуток та заробітна плата. Останнє дуже непокоїло Маркса, який сподівався, що абсолютне зубожіння пролетаріату призведе до повалення капіталістичного ладу. Цілком можливо, що саме з цієї причини йому так і не вдалося до кінця написати свій "Реквієм" капіталізмові.
З історії слів "ринок", "капитал", "капіталістичний" та "капіталізм"
У розумінні головних напрямів соціологічного розгляду економічну ного сенсу соціальної життєдіяльності людини істотну допомогу можуть надати історичні дослідження одного з найвідоміших істориків XX ст. Ф. Броделя, репрезентовані у циклі праць під загальною назвою "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм. XVII-XVIII сторіччя" (1979).
Економісти, яких цікавить доіндустріальний світ, одностайно згодні з тим, що пропозиція товарів та послуг відігравала у цьому світі незначну роль. Пропозиції бракувало гнучкості, вона була нездатна швидко пристосовуватися до примх попиту. Головною в економіці тієї доби була землеробська діяльність. А сільськогосподарське виробництво — це зона, консервативності, традиційності. З цього факту випливає, що попит у таких зонах мав стабільний характер у більш-менш жорстко окреслених рамках невибагливих потреб. На противагу сільському господарству промисловість і торгівля завжди відрізнялися динамікою. Прогрес у цих галузях економічної діяльності людини став очевидним для європейців досить рано. Так, обсяг виробництва в Європі зріс між 1600 та 1800 pp. принаймні вп'ятеро. Неважко припустити, що видозмінився й обіг товарів, розширивши свої межі. На 1820 р. пропозиція стала важливим чинником господарського життя європейського суспільства.
Сектор промислового виробництва, незважаючи на певну динамічність порівняно із сільськогосподарським виробництвом, усе ж таки впродовж тривалого часу не міг розраховувати на те, що його пропозиція зустріне автоматичний та довготривалий прихильний прийом з боку споживача. Гроші у промисловому виробництві розподілялися нерівномірно між постачальниками знарядь праці й сировини, перевізниками та працівниками. За таких умов грошовий обіг може стати швидшим тільки якщо він проходитиме через руки представників нижчих соціальних станів (найбільшого класу споживачів). Але для цього потрібно мати певний грошовий надлишок, що залишається після всіх витрат на сільськогосподарську продукцію, яка йде на харчування. А де його взяти, якщо землеробське виробництво за тієї доби з превеликими зусиллями задовольняло попит? Ось тому підприємці XVIII ст. відкривали великі мануфактури тільки за умови пільгових субсидій, безвідсоткових позик та надання їм монопольних прав заздалегідь. І навіть за таких умов успіху досягали далеко не всі.
Збільшення пропозиції стало можливим лише завдяки машинному виробництву, завдяки технічним досягненням. Таким чином, промислова революція сприяла зростанню попиту й стимулювала те, що прийнято називати ринковими відносинами капіталізму.
Як відзначає Бродель, слово "ринок" саме по собі неоднозначне. Адже ринок — це не просто локалізоване "ринкове місце", не якийсь особливий "ринковий простір" (міський ринок, національно-територіальний ринок) і не обмін якого-небудь продукту (ринок цукру, ринок дорогоцінних металів). То що ж таке ринок?*
Ринок — це обмін, обіг, розподіл. Найширшу форму обміну називають ринковою економікою, або ринковою системою. Більш глибоке розуміння ринку передбачає врахування усієї системи економічних відносин, вписаних до системи соціальних відносин, які еволюціонують та видозмінюються, а разом з ними змінюються й ринкові відносини. Тому якшо зупинитися тільки на одному визначенні ринку, властивого, скажімо, XVI[І або XIX ст., ми не далеко просунемося в своєму розумінні ринкової економіки.
Економісти завжди надавали ролі ринку особливо важливого значення. Багато хто з них вважали, що вільний ринок, яким ніхто не керує, є рушійним механізмом усієї економіки. Звідси робили дуже симптоматичний висновок: господарське життя суспільства — це життя ринкової економіки, від "здоров'я" якої залежить "здоров'я" цілого суспільства і навіть усього людства.
Ще зовсім недавно стверджували, що економічна історія — це вивчення походження (генези) та розвитку ринкової економіки. Такий погляд Бродель вважає спрощеним. Для будь-якого серйозного історика господарського життя людства цілком очевидно, що ринкова економіка не репрезентує не тільки всієї економічної діяльності, але навіть якоїсь певної стадії економічної еволюції. Може видатися дивним, але прихильники "вільного ринку" — це вороги так званої ринкової економіки. Адже державний контроль над ринком створено для того, щоб захистити споживача, тобто забезпечити конкуренцію. "Вільний" же ринок у своєму граничному вираженні виявляє небезпечну тенденцію до диктату монополістів та скасування не тільки контролю, а й конкуренції, чужої духові монополізму.
Характерно, що саме на ринку (й до того ж не дуже "вільному") зародився капіталізм, точніше, він зародився у сфері обігу, про що свідчить слово "капітал", яке почало набувати свого політико-економічного значення лише в 70-х роках XVIII ст. з появою праць французького економіста і державного діяча А. Р. Ж. Тюрго (1727—1781).
Слово "capitale" (з пізньої латини, від caput — голова) з'явилося близько XII—XIII ст. у значенні "цінності", "запас товарів", "маса грошей", "гроші, що приносять відсотки". Його не було одразу точно визначено через суперечки з приводу відсотка та позичання грошей під відсотки. У центрі цих суперечок була Італія. Саме в Італії слово "капітал" виникло й у певному розумінні набуло зрілості. А у XIV ст. знаходимо його майже повсюдно. Згодом слово "капітал" набуло тенденції позначати грошовий капітал товариства або купця, потрапивши до Франції, обросло безліччю слів-суперників ("багатство", "гроші", "цінність", "фонди", "майно", "надбання" тощо). Особливо довго первенствувало слово "фонд" як синонім "капіталу". Подібну синонімію знаходимо в "Економічно-філософських рукописах 1844 року" Маркса.
Таким чином, слово "капітал" взяло гору не одразу, а внаслідок повільного, але неухильного "зношування" інших слів, пов'язаних з певними теоретичними поглядами. Для нових поглядів виявилось придатним слово "капітал", яке не мало суперечливого теоретичного навантаження. Якби не це, то цілком можливо, що замість капіталізму ми говорили б про фондизм, а назва деяких праць звучала б так: "Імперіалізм як найвища стадія фондизму".
На початку XX ст. про капітал говорили, що він становить суму капітальних багатств. Потім це висловлювання почало виходити з моди, хоча, на думку Броделя, воно має свої переваги. Наприклад, висловлювання "капітальне багатство" недвозначно вказує на те, що це багатство є результатом попередньої праці, тобто є нагромадженою працею. Іншою характерною рисою капітального багатства (капіталу) є те, що воно здатне відновлюватися у процесі виробництва, тобто воно є багатством за умови участі у відтворю вальній праці людей. Ця участь дає капітальному багатству змогу відроджуватися та примножувати себе, продукуючи доход. Наприклад, посіяна та успішно зібрана пшениця — це капітальне багатство. Проте якщо її з'їдають у вигляді хліба, то це багатство є безпосередньо споживаним. Щоб вона стала капітальним багатством, треба продати залишки врожаю і зароблені гроші вкласти у розширене виробництво тієї самої пшениці. Тільки гроші, які переходять з рук у руки, стимулюють обмін, включені до товарного кругообігу, становлять капітальне багатство.*
Капітали (або капітальне багатство, що, по суті, є одним і тим самим) поділяють на дві категорії — основні та обігові. Основні капітали мають відносно тривале фізичне існування (магістралі, кораблі, літаки, машини, верстати, фабрики, заводи тощо). Обігові капітали (раніше говорили "рухомі") — це капітали, які весь час "поспішають"; вони немовби поспішають включитися до процесу виробництва (насіннєве зерно, напівфабрикати, нафта, газ, вугілля, гроші для численних розрахунків та власне праця робітника).
Цей поділ капіталу на дві категорії визнають усі економісти, але кожний на свій лад. Так, А. Сміт говорить про первинні та річні аванси, а К. Маркс виокремлює постійний та змінний капітал.
Суспільства "доіндустріального капіталізму" подавали нам "капіталіста" не у вигляді промисловця або фінансового туза, а у вигляді купця, зайнятого у численних та недиференційованих різновидах діяльності. Цей купець не мав ніякого бажання бути втягненим у виробництво, щоб по закінченні року з педантизмом економіста XX ст. підраховувати свій доход або робити кількісну оцінку "валового продукту". Не мав він і особливого бажання стати земельним власником. Якщо він і поставав у ролі такого, то не надавав особливого значення отриманню земельної ренти (нім. Rente, фр. rente від лат. reddita — віддане назад; регулярно отримуваний доход з капіталу, майна або землі, який не вимагає від отримувача підприємницької діяльності), оскільки його справжні турботи про прибуток були пов'язані із зовсім іншими предметами — з купівлею-продажем ходового товару, байдуже якої природи.
Купець —передусім людина ринку, людина торговельної мережі та ланцюжків обміну. Його добробут, його доходи залежали не від власності на землю, не від