Соціологія та економіка: економічний цикл

План

1. Економічний цикл

2. Необхідність політико-економічного та соціологічного прогнозування етапів економічного циклу.

3. Соціологічні опитування

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії С. Кузнець (1901-1985, у 1922 році емігрував з України до США) у праці "Національний доход: підсумки дослідження" (1946) присвятив окремий розділ аналізові довготривалих коливань у темпах зростання показників національного доходу у США та його складових частин за період з 1869 по 1938 р. Здійснені розрахунки дали йому змогу зробити висновок, що показники національного доходу (валового та на душу населення), споживчих видатків, окремих складових частин їх, а також валових та чистих інвестицій в устаткування виробничого призначення та у споруди, будівлі виявляють взаємопов'язані між собою двадцятирічні коливання. На підставі цього вчений стверджував, що довгострокові коливання у темпах зростання галузей виробництва у 30-ті роки XX ст. слід розглядати як один з проявів єдиного процесу амплітуди двадцятирічних коливань у будівництві, які істотно більші, ніж у решті секторів економіки.

Коливання в усіх компонентах валового національного продукту (за винятком інвестицій у будівництво) відбувалися синхронно, натомість інвестиції у будівництво мали тенденцію запізнюватися приблизно на п'ять років. Цю закономірність було порушено у 20—30-ті роки XX ст., коли запізнювання не спостерігали й коливання всіх складових частин інвестицій відбувалися більш-менш синхронно.

Кузнець висунув гіпотезу, згідно з якою цими змінами у механізмі двадцятирічних коливань можна пояснити таку особливість формування циклу у певний період, як надзвичайну глибину та тривалість Великої депресії 20—30-х років XX ст.

У одній із праць Кузнеця проаналізовано двадцятирічні коливання у прирості населення США та його складових частин, а також механізм утворення так званих довгих хвиль, під якими розуміють 40—60-річні коливання (циклы Кондратьева).

Ключ до пояснення феномена двадцятирічних коливань Кузнець вбачав у взаємодії економічних та демографічних чинників. Для дослідження цієї взаємодії він запропонував виокремити в сукупності інвестицій особливий компонент, який назвав "інвестиціями, що реагують на зміни чисельності населення". До таких інвестицій він зарахував вкладання у житлове та залізничне будівництво.

Механізм коливань, згідно з Кузнецем, загалом виглядає так. Приріст товарів (у розрахунку на душу населення) стимулює приплив іммігрантів та народжуваність, у результаті чого збільшується приріст населення. Це, у свою чергу, прискорює зростання інвестицій, які реагують на зміни чисельності населення. У зв'язку з тим, що сукупний обсяг капіталовкладень — величина обмежена, інші інвестиції скорочуються і в результаті приріст товарів у розрахунку на душу населення вповільнюється. Потім має місце зворотний процес, тобто замість збільшення приросту населення відбувається його зменшення з усіма наслідками, які з цього випливають. По завершенні цього процесу розпочинається новий.

Усе це важливо мати на увазі, оскільки досвід директивного планування, наприклад в колишньому СРСР, супроводжуваний перетворенням плану на жорсткий закон, що діє впродовж, скажімо, п'яти років, фактично відштовхувався від апріорно постульованих часових одиниць, які не враховували реальних економічних циклів.

Перед грізним поняттям "плану-закону" пасували багато які радянські економісти, загіпнотизовані безапеляційним суто політичним твердженням, що централізоване планування — це визначальна ланка системи управління за соціалізму. При цьому смисл "централізму" не уточнювали з тієї простої причини, що за цим словом стояв похмурий привид тоталітарної партійної диктатури. Нагадаємо, що найважливіші риси радянської системи планування почали складатися за умов переважання екстенсивного типу розширеного відтворення та заперечення товарно-грошових відносин на користь натурального планування.

Свого часу, порушуючи питання про економічні кризи за соціалізму, М. І. Бухарін слушно вказував на те, що в їх оцінці часто змішують дві цілковито різні речі — (1) відставання продуктивних сил від потреб, що швидко зростають, та (2) специфічну форму товарного голоду у зв'язку з питанням про платоспроможний попит. Перше виражає той факт, що зростання потреб є безпосередньою рушійною пружиною економічного розвитку. Що ж стосується криз, то їхній характер визнано новим співвідношенням між потребами мас та соціалістичним виробництвом. Виходячи із свого розуміння сутності економічних криз за соціалізму, Бухарін пропонував орієнтуватися на не закінчений план розвитку соціалістичного господарства у певному часовому інтервалі, а на відносну плановість. До цієї плановості обов'язково повинна входити поправка на стихійні чинники. Подібні ідеї стали засадовими для документа, прийнятого у грудні 1927 p. XV з'їздом ВКП(б). Спираючись на директиви цього з'їзду, Держплан СРСР підготував два варіанти плану — відправний та оптимальний. Відправний план — обережна оцінка деякого мінімуму господарських можливостей, які забезпечують безперебійний розвиток економіки. Оптимальний план враховує більш сприятливі шанси. У подальшому відправний план дедалі частіше почали називати опортуністичним, і Раднарком у наказовому порядку почав вимагати виконання тільки оптимального варіанта плану. У результаті виникли диспропорції, які викликали різкий спад темпів економічного зростання.

Ще у 60-ті роки XX ст. академік В. С. Нємчинов (1894—1964) писав, що господарський товарно-грошовий розрахунок передбачає не план-наказ, а план-замовлення. Хоча такий порядок складніший для планових органів, відзначав вчений, але він необхідний як фільтр проти проявів голого волюнтаризму й до того ж є цілком реальним.

На думку відомого угорського економіста Я. Корнаї, саме у системі жорсткого централізованого соціалістичного виробництва приховане коріння хронічного відставання пропозиції від попиту, хибного розвитку соціальної сфери. Традиційна економічна теорія культивує у економістів настрої, що все можна та потрібно оптимі-зувати. Але, як вважає Корнаї, і в цьому він згодний з відомим радянським математиком та економістом, лауреатом Нобелівської премії Л. В. Канторовичем (1912—1986), покладати надії на можливість сконструювати оптимальну соціально-економічну систему, вільну від суперечностей, — значить тішити себе ілюзіями. Життя не пропонує універсальних рецептів. Корнаї вважає, що економічна наука, як і медицина, у певному розумінні є песимістичною, оскільки вона усвідомлює той факт, що всі економічні системи рано чи пізно "захворюють". Саме це підштовхує наукові дослідження до пошуку нових шляхів та способів подолання труднощів. Іншими словами, економісти-дослідники та соціологи початку XXI ст. мають усі підстави для неспокою й навіть відчаю, але це не повинно стати причиною бездіяльності та капітуляції, навпаки, це має спонукати до щирого і самокритичного визнання обмеженості нашого знання та запобігти виявам самовпевненості фанатичних шарлатанів.

Таким чином, знання різноманітних економічних циклів є необхідною передумовою для розв'язання складних завдань стратегічного планування, для глибокого розуміння часового чинника у соціально-економічній діяльності.

Не вдаючись у подальше обговорення винятково складного питання про зв'язок циклів з часовими масштабами для визначення національного доходу, виходитимемо з того інтуїтивно очевидного факту (теоретично погано обґрунтованого), що промисловий переворот сприяв підвищенню продуктивності праці, завдяки чому з'явилася можливість вимірювати результати застосування науки до розв'язання практичних (промислових, індустріальних) завдань за допомогою обліку приросту національного доходу: Іншими словами, вплив науки на практику виявляє себе у здатності науки підвищувати продуктивність праці та водночас зменшувати кількість живої праці у сфері матеріального виробництва. Підвищення продуктивності праці виявляє себе у нагромадженні, яке не має нічого спільного зі скринею лицаря-скнари. Під нагромадженням у цьому разі розуміють фонди суспільного (суспільно значущого) нагромадження, які дають змогу розвивати промисловість, торгівлю та власне капітал.

На початку XX ст. вчені виявили, що соціальне життя зазнає періодичних коливань, які можна назвати кон'юнктурами (пізньо-лат. conjunctura від лат. conjungere — пов'язувати, поєднувати, сукупність умов в їх взаємозв'язку; сукупність ознак, які характеризують поточний стан економіки у певний період). Існує безліч кон'юнктур (економічних, політичних, демографічних, науково-технічних тощо), але серйозно досліджували тільки одну з них — економічну.*

Вивчення економічних кон'юнктур дало змогу виокремити цикли економічного життя. Ці цикли поділяють на певні часові інтервали і, відповідно, називають за іменами економістів. Наприклад, цикл Жюглара (шести — восьмирічний цикл), цикл Китчина (три — чотирирічний), цикл Кондратьева (п'ятдесятирічний), цикл Лабруса (десяти — дванадцятирічний) та ін.

Економісти, які займаються прогнозами, вважають, що за останні 250 років хвилі нововведень набігали з регулярністю п'ятдесятирічних циклів. У перші кілька років певного циклу відбувається нагромадження технологічного потенціалу. Потім настає період, коли нововведення гучномовно заявляють про себе, а відтак у ході їх комерційної експлуатації настає етап вповільнення та старіння. Як підкреслює відомий американський фахівець з використання нових технологій у виробництві Р. Фостер, цей погляд на хвилі (цикли) нововведень уперше висловив талановитий російський економіст М. Д. Кондратьев (1892— 1938)^ ідеї якого підхопив у 30-ті роки XX ст. американський економіст Й. Шумпетер (J 883—1950).

Згідно з Шумпетером, перша хвиля тривала з 1790 по 1840 p., друга - з 1840 по 1890, третя - з 1890 по 1940 р. З 1940 р. почалася четверта хвиля, затухання якої припадає приблизно на 1990 р. Якщо перша хвиля була пов'язана переважно з новою технологією у текстильній промисловості, а також з використанням вугілля та пари, то четверта базована на електроніці. За словами професора наукознавства Сассекського університету (Англія) К. Фрімена, біо-технологія стане