6 еволюції економічної теорії циклів виокремлюють кілька етапів. Перший етап зазвичай датують XIX — початком XX ст., коли пробуджується інтерес до окремих характеристик циклічних процесів в економіці (наприклад, специфіка відтворення великого капіталу). Другий етап відносять до 20—30-х років XX ст., коли Європа почала з великими зусиллями виходити зі стану розрухи, зумовленої Першою світовою війною, а у США вибухнула Велика депресія. Саме тоді було створено велику програму робіт з теорії циклів у рамках Національного бюро економічних досліджень (США). Одна з характерних особливостей концепції-економічного циклу в сучасній економічній науці полягає в тому, що цикл уявляють як багатокомпонентний процес, складові частини якого різняться між содою періодом коливального руху.

Від кінця 30-х років XX ст. посилилась роль кількісних методів аналізу економічних явищ та процесів. Ці методи потребували використання формалізованих теоретичних моделей для подання результатів аналізу.

Після Другої світової війни найбільший вплив у працях західних вчених мала кейнсіанська концепція економічного циклу. Лауреат Нобелівської премії з економіки М. Фрідмен та А. Шварц доводили, що кризові спади виробництва зумовлені недостатньо інтенсивним розширенням пропозиції грошей.

Монетарист-фанатик у своїй душевній простоті переконаний, що інфляція виникає кожного разу, коли надто багато грошей протистоїть надто великій кількості товарів. Оскільки ж грошову масу створюють можновладці, щоб задовольнити "невситиме черево" тих, хто бажає отримувати за свою працю відповідну винагороду, то звинувачувати в усьому слід урядові структури. І в цьому є певна слушність, але змінам у темпах зростання грошової маси передують зміни у показниках економічного зростання, які залежать від безлічі чинників, і передусім від загальних закономірностей циклічного розвитку економіки. Тому, як вважає Фрідмен, втручання уряду в кредитно-грошову політику, коли фінансова система руйнується на очах, виглядає, м'яко кажучи, не дуже розумним. Втручатися потрібно у розв'язання не фінансових, а соціально-політичних проблем, які загрожують самим підвалинам соціального світу. Для цього необхідно докласти максимум зусиль, щоб допомогти людям звільнитися від міфів та створити сприятливі умови для вибору розумних альтернатив щодо виходу з кризи, тобто громадяни повинні зрозуміти, що все залежить від них самих, а не від волі "обранців народу".

Погляди Фрідмена, якщо оцінювати їх як якусь універсальну філософію, можуть видатися наївною утопією. Проте з урахуванням конкретно-історичних обставин і того, що Фрідмен — представник лібералізму, який протистоїть тоталітаризму (жорсткому державному централізму), то багато що стає на свої місця. Так, якщо погодитися з думкою тих, хто вважає, що лібералізм — це протилежність тоталітаризму, а демократія — протилежність авторитаризму, то в принципі можливими є і тоталітарний демократичний уряд, і авторитарний уряд, який діє відповідно до формально проголошуваних ліберальних принципів.*

Вихідний засновок, який є засадовим для монетаристських концепцій економічного циклу, ґрунтується на тому, що функціонування системи приватного підприємництва саме по собі не може породжувати регулярних коливань господарської активності. Як на джерела таких коливань указували на регулювальні заходи уряду (центрального банку), які викликають нерівномірне зростання пропозиції грошей.

На кінець 60-х років XX ст. окреслився певний спад інтересу до проблематики економічних циклів, але внаслідок кризових потрясінь світової економіки 70—80-х років XX ст. різко активізувалися дослідження економічних циклів.

Необхідність політико-економічного та соціологічного прогнозування етапів економічного циклу. Соціологічні опитування

У 80-ті роки XX ст. у США з'явилися праці, в яких більше уваги приділяли не стільки побудові теоретичних моделей, скільки емпіричним дослідженням економічних процесів, сукупність яких дістала назву "реального циклу". Представники теорії реального економічного циклу (Ф. Кідленд, Р. Кінг, Дж. Лонг, Ч. Плоссер, Е. Прескотт, Дж. Хансен та ін.) цілком абстрагувалися від впливу грошових чинників на економічні цикли й зробили ставку на неокласичну теорію економічного зростання (Р. Солоу, Т. Суон), пов'язану з аналізом споживчого вибору, під яким розуміють вибір між поточними та очікуваними у майбутньому благами (доходами).

Характерно, що в сучасних дослідженнях економічних циклів дедалі більшою мірою намагаються враховувати соціальну психологію суб'єктів економічної діяльності, характер їхніх групових дій як підприємців та споживачів, що передбачає необхідність соціологічного та соціально-психологічного аналізів. Наслідком таких вимог стало використання методів масового опитування, анкетування. Сьогодні ці методи міцно утвердилися в економічній науці. Особливістю нинішнього етапу розвитку теорії економічного циклу є істотна зміна поглядів учених-економістів на роль держави у діяльності механізму економічного циклу. Якщо раніше державне регулювання вважали суто зовнішньою силою, яка коригує природний розвиток циклічного процесу, що не заслуговує на серйозну наукову увагу, то нині наявність постійного державного компонента у циклічному процесі — широко визнаний факт. Тепер державну внутрішньоекономічну політику розглядають як найважливішу ланку економічного никлу. Почасти це пояснюють тим, що якісно змінився сам зміст, який вкладається у поняття "державне регулювання".

Вже хрестоматійною істиною стало те, що в міру розвитку капіталізму наростала потреба у посиленні державного втручання в економіку, у створенні багатоцільових інструментів державно-монополістичного регулювання господарського життя суспільства. Причина цього полягала передусім у тому, що механізм стихійного ринкового регулювання економіки, підірваний тенденцією до монополізації, ставав дедалі менш придатним для підтримування необхідних відтворювальних пропорцій за умов ускладнення структури економічних зв'язків. Ця потреба з особливою силою виявилася під час світової економічної кризи 1929—1933 pp.

Саме ця криза призвела до краху традиційної системи золотого стандарту й на історичній арені з'явилися гроші, забезпечені не золотом, а політичними державними гарантіями.

Система золотого стандарту вимагала, щоб на міжнародному ринку встановлювалася стихійна автоматична рівновага цін на товари та послуги, а також вимагала, щоб рух капіталів не зазнавав раптових та сильних змін. Якщо такі зміни мають місце, то пристосування до нової ситуації стихійним шляхом спричиняє надто багато жертв та обов'язково породжує глибоку кризу.

Криза 1929—1933 pp. переконливо довела, що ціна стихійного пристосування до нової рівноваги справді непомірно велика. Ось чому адміністративне та економічне втручання держави у господарське життя суспільства необхідно було значно розширити та модифікувати, що й було зроблено за рахунок втручання у сферу грошового обігу. Внаслідок цього втручання на золото встановили "політичну" ціну, яка відрізнялася від його вартості. За умов нестабільної сучасної валютної системи виявляє себе потужна тенденція, спрямована на те, щоб повністю витіснити золото, замінивши його якою-небудь іншою, узгодженою між країнами основою міжнародного грошового обігу.

Сказане безпосередньо стосується проблем грошового обігу в країнах — республіках колишнього СРСР. Поза політичним союзом з найближчими сусідами та промислово розвиненими капіталістичними країнами ні про яку серйозну та відносно стабільну грошову одиницю не може бути й мови. Такі союзи вимагають твердих та довгострокових гарантій, ґрунтованих на органічному взаємозв'язку економіки, політики та права. Всі мудрування про "єдиний економічний простір" для держав СНД поза спільними політико-правовими діями зависнуть у повітрі, а "політичні гроші" у вигляді національної валюти залишаться пустопорожньою мрією або "фількиною грамоткою", не забезпеченою не тільки політичними угодами, а й, що є найважливішим, товарами. Доки уряди та парламенти республік СНД не розберуться одне з одним і не створять єдиний політико-економічний простір співдружності економічно взаємозалежних держав, говорити про вихід з най жорстокішої економічної кризи — означає ошукувати себе та інших, перетворюючи державне будівництво на надування "самостійного пухиря", який рано чи пізно лусне. В останньому випадку не має сенсу постановка питання про ефективне державне регулювання економічних процесів, оскільки регулювання буде зведене до "пожежних заходів" та постійного "залатування дірок" у державному бюджеті. З урахуванням цього корисно мати на увазі наступне.

У минулому державне регулювання розглядали як комплекс фіксованих заходів, правил та процедур, а його об'єкт — як складну та погано вивчену систему, для ефективного управління якою потрібне тільки одне — піднатужити дослідження вчених. Згідно із сучасними уявленнями, самих тільки наукових досліджень суспільних відносин недостатньо для розв'язання складних завдань державного управління матеріальним та духовним життям суспільства. Справа в тому, що об'єкти державного регулювання та контролю репрезентовано живими людьми зі своїми інтересами, потребами, ціннісними установками, які подеколи входять у конфлікт з тією чи тією державною політикою. Тому ефективність державного управління визначається не тільки знаннями господарської та інших соціальних систем, а й урахуванням ідеологічних чинників, які відображають переважні інтереси класів та соціальних груп.

Якщо раніше вважали очевидним, що урядова політика має бути спрямована на подолання або цілковите усунення циклічних коливань в економіці, то нині визнано, що таке завдання є нездійсненним і тому слід гнучко лавірувати на всіх етапах циклу, усуваючи можливі соціальні конфлікти та зберігаючи соціальний мир у суспільстві. Розвиток таких поглядів на державне управління знайшов відображення у теорії рівноважного ділового циклу та теорії політичного ділового циклу, витоки яких сягають ідей Ф. Хайєка (30-ті роки XX ст.) та М. Калецького (40-ві роки XX ст.).

У більшості сучасних варіантів теорії рівноважного ділового циклу державі відведено роль генератора грошових "шоків", який виводить